ВИДИВО
Божеволіє сонце. Сивіє дорога убога
Через вохровий луг, що від спеки зів’яв і пригас.
З майва марев живих вихилитує постать Ван-Гога,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Що прибивсь на Полісся, забувши пекучий Прованс.
Що шукає він тут, де бори ще не вбиті соснові
Та живиця жива капотить із позубрених ран?
Чи у темній діброві світанків мазки малинові,
Чи під мертвим селом посивілий самотній катран?
Чи на лузі, який так давно не ріднився з косою,
Бо травою й росою здиміли з життя косарі,
Чи під небом слов’янським йому закортіло собою
Ще почутись, а далі уже розчинитись в зорі?
Він нічого не каже, а йде собі і таїною
Шелестить йому вітер про княжі химерні часи,
Коли бились болотом паризькі гінці за княжною,
Коли Анна прощально вростала у дикі ліси.
Безконечна дорога убога до Бога в мандрівця –
Он він сяє під сонцем у білім, як мла, полотні,
Він живицею пахне крізь років пропиляні кільця,
Як і в дні, коли пахнув прощально в дорогу княжні.
А спекота спікає мій край. Безнадія понура
Та убозтво глибоке його до кісток пройняли.
І в пришельця очах мимоволі млоїться зажура –
Він до соняшників, як до сонця, ішов із імли.
А вони й не цвіли, як у ріднім гарячім Провансі,
Де веселкою грають жагучі жаскі кольори.
Йде Ван-Гог крізь Полісся, сховавшись у плинному часі,
І тривожно гудуть запечалені княжі бори.
КІНЬ І ПАСТУХ
Спіткнеться кінь, якого вже нема –
Лише луна, як лебідь, крадькома
Із-під копит полине через далі
І в пізній вечір упаде сторчма.
Спіткнеться кінь, що ніс мене в нічне,
Аж путівець у споришах зітне.
І пугне пугачем у лузі,
І при вогні старий пастух зітхне.
Спіткнеться кінь, якого вже давно
Осідлують хіба що у кіно,
А от щоб повернутись на толоку,
Ані йому, ні часу не дано.
Спіткнеться кінь, коли спіткнуся я,
І в небі нова зірка засія.
А в лузі лебедітиме до ранку
Над згаслим вогнищем душа моя.
***
Стончився лист від жовтизни і вітру,
Аж прожилки крізь промені ячать.
Візьму у літа медову півлітру,
Піду на гать осінній день стрічать.
Присядем мовчки, де ламке латаття
Латає рване жебоніння вод.
А там на наше негучне багаття
Посходиться і вижухлий народ.
І пам’яті вервечка поміж нами
Блакитним димом проросте увись
Над рідними поліськими борами,
Що між полів привільно розляглись.
Я дню скажу:
– Будь сонячним і гожим!
Не так багато вже зосталось нас.
Давай добро на цій землі примножим,
Допоки ходить з яблуками Спас.
Давай згадаєм тих, хто в листопади
Вже відгорів і втав у далині,
Де сутінків тривожні конокради
Вичвалюють на сонячнім коні…
Зігріє дню вуста усмішка квола,
І рушить він багряний лист зривать.
У заводі вода побрижить кола
І засміється: рано помирать.
ПРОЗРІННЯ
Я вийшов в небо. Ще цвіли зірки
Та вже впливало сонце у зіниці.
Внизу текли вінки з глибин ріки.
А поряд зависали літаки
І мерехтіли променями птиці.
Я йшов у синь, у чисту дивину.
Понаді мною тільки Бог світився,
Вінки пустивши на мою Десну,
Де глибинів мій рід, що там світився.
І з височин були такі малі,
Такі мізерні всі земні осмути,
Коли ось так – лиш зорі при крилі
Та раннє сонце в голубій імлі,
Тебе до себе ладне пригорнути.
Я йшов і відчував, що вже утік
Од марноти чеснот, що душу крають,
Вкорочують по корінь куций вік,
Мертвлять тебе, самі ж не помирають.
Я сам до себе виріс, як прийшов
У небеса, де лиш душа літає.
Між мною й світом розійшовся шов,
Але минуле ще бунтує кров
І в світ облудний з неба повертає.
Та навіть те падіння з висоти
Уже як переорана дорога.
Бо хто у небо зважився іти,
Того не спинить жодна засторога.
СТЕПОВА ЧАЙКА
Нема річок. Лиш річища, як шрами,
Воралися в покинуті поля.
І чайка над байраками, ярами,
Понад безводдям журно кружеля.
Вона сто літ вертала в рідні пущі,
Де риба рибі обривала хвіст,
Де плеса вод гуляли невмирущі
І чаєнят вигойдували в ріст.
Вона вертала, крила не згортала,
Вточила їх в далекій далині,
Аби тепер гірка сльоза упала
І посивіла в жухлім полині.
Нема річок. Лишились тільки назви
Та й тих уже у пам’яті катма.
Літає чайка над шурхою плазми.
З усушених річок курить пітьма.
БЕЗСОННЯ
Дихає фіранка на вікні,
Ніби щось нашіптує мені.
Стогне вітер між рудих розкопів
У повитій чадом Биківні.
Я фіранку тихо відтулю.
День осінній тане від жалю,
Бо в старому биківнянськім лісі
Страшно приземлитись журавлю.
Свище глиця, ніби куль рої
До смоли пронизують її.
Біла чайка в мороку питає:
– Ви чиї тут лежите, чиї?..
За вікном чорніє німота.
Чалий час на досвіт поверта.
Та поки що з Биківні голосить
На півсвіту свічка золота.
У журі осіння Биківня.
І над нею, збитою до пня,
Мов чекістів зграя незнищенна,
Кружеля голодне вороння.
***
Не прибивайсь на берег мого моря.
Там сонна кров зашерхла у піску,
Там почуттів крутелиця розморна
Стекла водою в далечінь пласку.
Хіба що чайка лячно закигиче
У небесах, де нас уже нема
Чи спомин з моря зморено покличе
І крадькома у сіть мене спійма.
Шторми тепер гуляють на Босфорі,
А біля нас тремтить лінивий бриз,
І наші зорі потонули в морі,
Стежки повив чіпкий колючий хмиз.
Старі піски вкриваються пісками.
Повзуть за вітром дюни, як в’юни.
Все, що було, гукає маяками
З безмежних мревних марев далини.
Та ті вогні лишилися позаду,
Як спечний пірс в покинутім порту.
І щоб не впасти в бездну часопаду,
Смолім готову до штормів шаланду,
Аби не опинитись на плоту.
ОСІННІ ЖУРАВЛІ
– Жур-жур-жура… – над жухлою жорствою.
І жар живий ледь жевріє в золі.
І журавлі жертовні журавою
горять під сонцем в неба на крилі.
Дожевріє вогонь в моїм багатті,
мов журавель, підбитий на льоту.
Та буде жебоніть, як на розп’ятті,
жур-жур-жура у вічну самоту.
***
Наш час ніхто вже не повторить –
чи ти плазуєш, чи з крильми.
Колись Господь і нас зашторить
габою вічної пітьми.
Але проблисне й крізь шпаринку,
як відпускна для наших душ,
хто жив за праведну скоринку,
а хто – за кров’ю
вкритий куш.
***
Як не біжу, а старість доганя.
Либонь, піду, куплю собі коня.
Здерусь на круп, якщо іще здерусь –
поглянь на мене, Україно-Русь!
Чи я такий, як в княжій глибині,
чи я ще свій в козачім стремені?
Чи не дарма я гнив по Соловках,
аби на рідних полягти стежках?
Чи я порву ще шовковий аркан,
що нині накида на мене пан?..
Отак себе питаю на бігу,
а старість вже холоне у снігу
і дихає в потилицю мені.
Ні, не втечеш від неї й на коні.
***
Так швидко ще не поночіли дні,
і час так не минав несамовито,
і не струхали мрії, наче пні,
просіяні безжалісно на сито.
Ту сам під корінь підрубав, а ту
вмертвили короїди, лісоруби,
а та аж надто дерлась в висоту,
щоб дорости до власної погуби.
За ким тепер, коли і тінь твоя
вже спрозоріла, як листок на клені,
коли забуті трелі солов’я
телевізійній маряться антені?
І цей у ніч квапливу зайде день.
Листок прозорий зірветься із клена
і прошелещу:
– Ти вже й сам, як пень,
але душа шумить вічнозелена.
***
Коли твоя душа вертає з віча,
відринувши і сміх, і ґвалт, і плач,
коли твоє життя, мов псина гінча,
дріма в кутку – приходить думка віща:
поезія – то каторга довічна,
і совість в ній – єдиний наглядач.
Ти служиш їй з Господньої принуки,
себе катуєш, як на руднику.
І що тобі золочені притулки,
що гетьманські чи царські обладунки!
На каторзі ти маєш вищі трунки,
коли ведеш слова на повідку.
***
Попи гризуться з батюшками,
той за народ, той за приход.
Христос, прошилений гвіздками,
кривавиться од їх пригод.
Зімкнулось небо над віками,
як океанські береги.
Людці з немитими руками
думками, кров’ю і гвіздками
з хрестом в руках ведуть торги.
Літає Бог, як білий голуб,
ридає кревними слізьми:
де був священний гай – там поруб,
сотворений Його людьми.
Та радісно, коли проблисне,
як сполох римського меча,
у небо вічне прямовисне
людського розуму свіча.
***
Дніпро втопився в сморід твані.
Розвіявся Вітчизни дим.
І ми, як індіанці гнані,
себе шукаємо під ним.
А незнищенні казнокради
пообсідали береги,
і рвуться з їхньої блокади
бездомні чайки на луги.
Нема Дніпра нам й суходолу,
не поклонитися воді –
від дооколу до околу
хороми хмаряться тверді.
Уже й могили потоптали
моїх дідів і пра та пра.
Під пильним наглядом причали
колись народного Дніпра.
А вітер пил колючий горне
і горне нас, як згірклий пил,
кудись у безвість, в море Чорне,
і сивіє по нас ковил.
ТРИ СОНЦЯ
На голубім снігу цвіте небесна крайка.
У сизій далині три сонця при списах.
Понизу слід кладе муарних круків зграйка,
крильми у небесах, а голосом – в лісах.
– Ну, що тобі іще? – я сам себе питаю. –
Ти бачиш цю красу, і за тобою слід
ще проляга в снігу з Десни аж до Китаю,
де на стару стіну обперся небозвід.
Там три сонця стоять у сизій заволоці,
як три богатирі на ветхім полотні.
І ще не замерза сльоза в твоєму оці,
коли збивають з ніг завії замашні…
Все бачене колись відіб’ється у слові,
і три сонця його піднімуть на списах.
Та в голубім снігу, як змії триголові,
поземки ручаї у мерхлій праоснові
із шелестом несуть рожденне в небесах.
м.Київ