“Українська літературна газета”, ч. 9 (389), вересень 2026
ПРО НЬОГО, ПРО НЕЇ, ПРО НАС…
У київському видавництві «Ярославів Вал» вийшла книжка сучасного хорватського поета Синиши Матасовича «Про неї, про нього…» у перекладі Юрія Позаяка.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Синиша Матасович пише поезію, прозу, хайку, а часом і літературну критику. Активно працює як літературний редактор, а також відомий як ініціатор та організатор численних літературних заходів.
Його вірші та хайку перекладені англійською, українською, словенською, німецькою, іспанською та угорською мовами. Вони включені до антологій і оглядів сучасної хорватської поезії.
Синиша Матасович є головним і відповідальним редактором міжнародного літературного, культурологічного та мистецького журналу «Альтернатор», який видає Сисацька асоціація з просування альтернативної та урбаністичної культури.
Очолює осередок Товариства хорватських письменників Сисацько-Мославинської жупанії. Член «Матиці хорватської», Товариства хорватських письменників і Хорватської спілки незалежних митців.
З 2015 року до сьогодні опублікував п’ять поетичних збірок, один роман і одну збірку хайку.
Живе і працює в місті Сисак, Хорватія.
Любий читачу! Якщо тебе хоч трохи цікавить тема стосунків між чоловіком і жінкою, то тобі сюди! Жартую, звісно! Ця тема цікавить всіх і кожного.
Однак маю відразу ж застерегти (а насправді заінтригувати): ця книжка не зовсім те, що ви могли собі подумати.
Так, це вірші про любов (і про нелюбов також), але це не лірика. Тут не буде класичного вивертання поетової душі, не буде нестримного виверження авторських сентиментів. Натомість буде цинічно-іронічна аналітика, глибоке художнє дослідження всіх можливих аспектів відносин між носіями Х та Y хромосом.
Герої та героїні Матасовича, звісно ж, фонтанують емоціями, страждають і упиваються щастям на повну котушку, але сам автор залишається об’єктивним, хоча й насмішкуватим спостерігачем. І його не обдуриш, він легко просікає всі справжні мотиви своїх персонажів, їхні хитрощі, обмани й самообмани. При цьому він однаково добре розуміє і чоловіка, і жінку (а останній, здається, співчуває навіть більше).
По суті ця книжка є збіркою 40 різноманітних історій щоразу з новим сюжетом, несподіваним розвитком подій, своєю психологічною родзинкою. Тематика, як ви самі розумієте, надзвичайно широка. Традиційна любовна лірика зазвичай перестає цікавитися своїми героями після того, як вони одружилися (або зазнали катастрофи). Матасович сміливо досліджує безліч розкладів не тільки до, але й після шлюбу. Чого тільки варта розробка теми «вийшла заміж за ідіота/мерзотника», якій присвячено чимало текстів. Про п’яниць, розпусників і розпусниць, матусиних синків і донечок та про різних фриків я вже мовчу.
Слід відзначити, що у своїх віршах Синиша не знає табу. Тут усе відверто, усе прямим текстом, хоча завдяки іронії до чорнухи та порнухи справа не доходить. Нічого дивного, адже Матасович відомий у Хорватії як поет андеграунду й альтернативи. У своїх попередніх збірках, зокрема в «Твій новий хлопець», він уже опублікував чимало доволі цинічних і глузливих віршованих оповідок про чоловічо-жіночі стосунки. От тільки там він писав (начебто) про власні пригоди, а в «Про неї, про нього» зайняв позицію стороннього (але однак єхидного) спостерігача. Очевидно, помудрішав (це я майже без іронії).
Цей процес мудрішання розвивається в збірці прямо на наших очах. Як зауважив у післямові до її хорватського видання Синишин поетичний побратим Жарко Йовановський, у першій половині книжки виразно продовжується андеграундна фарсово-іронічна традиція. Однак поступово гострота глуму спадає, автор стає серйознішим і милосерднішим щодо героїв. В останніх двох віршах будь-який гумор взагалі відсутній, ідеться про справжнє кохання і трагедію смерті. Як не дивно, ці два вірші ретроспективно змушують (частково) переосмислити й усі попередні тексти. І тоді виявляється, що не все так просто й однозначно.
Жарко Йовановський звернув увагу також на жанрову особливість книжки Матасовича: його вірші розробляють теми й сюжети більш характерні для прози, ніж для поезії.
Справді, кожен вірш збірки має своїх яскравих персонажів, свій конфлікт, свій сюжет, свою розв’язку, свою мораль. Кожен вірш, отже, можна розгорнути в цілий роман. Або ж, навпаки, ви можете кожен текст розглядати як згорнутий до форми вірша роман. І так, і так книжка надзвичайно цікава, розумна, оригінальна і варта того, щоб її прочитати.
Нарешті, хотів би окремо пояснити, чому саме Матасович і чому українською.
Річ у тім, що Синиша має давні творчі зв’язки з Україною. Іншими словами, це мій друг, разом із яким, а також із уже згаданим Жарком Йовановським ми таки дещо зробили для розвитку українсько-хорватських літературних зав’язків.
У 2018 році київське видавництво «Люта справа» опублікувало в моєму перекладі антологію «Хорватські поетичні хулігани», в якій були представлені шість андеграундних поетів, зокрема й С. Матасович та Ж. Йовановський. Презентації відбулися в Києві, Львові, Загребі та інших містах Хорватії.
У 2019 році в Хорватії було засновано міжнародний журнал андеграундної літератури «Альтернатор» (Синиша – головний, а Жарко – просто редактор). У більшості з його 13 випусків представлені українські автори. А в 2022 році світ побачив спеціальний номер «Альтернатора», присвячений виключно андеграундній поезії та прозі України. Презентації журналу в Хорватії перетворилися на акції підтримки України в її боротьбі проти російської агресії.
У 2020 році Синиша Матасович опублікував збірку хоку «Вночі за шинквасом». Особливістю книжки стало те, що хорватські тексти відразу ж супроводжувалися англійським та українським перекладом. Не думаю, що в світі набереться багато подібних випадків.
Переклад збірки «Про неї, про нього» це ще одна наша спільна культурна акція.
Юрко Позаяк
РОМАНТИКА
на одному з етапів їхнього шлюбу
він почав їй платити за секс.
спочатку вона подумала,
що він жартує і
грається в нісенітниці.
вони лежали на дивані в вітальні,
дивилися телек, хрумтіли чипсами.
самі, суботній вечір, занудний фільм.
діти-підлітки, дочка 17, син 15 років,
обоє зі своїм товариством
десь на вечірніх гулях.
він став долонею пестити
її груди і спускатися вниз до пупка.
вона попросила: «не треба»,
спочатку тихо і стримано,
а невдовзі по тому,
як він рушив ще нижче,
рішуче і голосно:
«припини, я не хочу!»
він почувався так, немов йому хтось
на голову вилив бочку із оцтом.
він був на п’ять років старший за неї.
оптимальна різниця,
сказали б психологи й баби в селі.
вони одружилися молодими,
їй було тоді двадцять два.
він заробляв дуже добре, всіляко їй
догоджав,
купував їй квіти і подарунки,
не забував і про дати,
важливі для їхніх стосунків.
тим важче було йому, як вона
у певний момент
втратила інтерес до всіх пестощів,
як почала відмовляти йому.
він же не міг зрозуміти чому.
того вечора він затявся й рішив
добиватись свого й не відступати.
він вів своєї:
«ну, давай же хоч трошки,
ми одні, діти не повернуться
ще кілька годин.
давай, я хочу тебе». –
«а я, може, хочу новеньке авто, але ж
мені зась»,
глузливо сказала вона.
«добре, гаразд», погодився він. –
«що-о-о…?» – здивувалась вона. –
«я ж сказав тобі, згода! новеньке авто?
дуже добре, скажи лиш яке»,
він ще більше її здивував і,
відчувши, що вона уже майже
заковтнула наживку, швидко
продовжив:
«ти отримаєш нову автівку,
якщо треба, я працюватиму
понаднормово,
та взамін я хочу тебе
щонайменше два рази на тиждень;
спереду, ззаду і в рот.
мене не цікавить,
чи ти будеш приймати таблетки, чи
завагітнієш ще раз.
я кондомом користуватись не буду,
а діти мені не в тягар.
вирішуй сама».
певний час вона зблідло на нього
дивилася і
він не знав, чи дасть вона згоду,
а чи лаковані нігті запустить йому прямо
в очі.
потім вона перервала мовчання і
нарешті промовила:
«годиться. новеньке авто на мій вибір і
щоліта відпустка десь за кордоном.
і так, звичайно, я перейду на таблетки». –
«домовлено», він пристав і на цю
її додаткову умову.
у наступні роки
друзі родини бачили їх
завжди усміхненими і щасливими.
ніхто не міг зрозуміти,
звідки така несподівана зміна?
друзів потроху уже й дратували
їхні осяяні лиця і
повна натхнення хода.
інші жінки почали ревнувати і
дорікати своїм благовірним:
«ти тільки поглянь на цих двох, яка в них
любов,
наче першого дня.
ось справжня романтика, кохання із
казки,
якби ж то і ми могли так».
ГЕНІЙ
у школі в нього не йшла математика,
не йшли і хорватська, біологія, фізика,
хімія,
історія та географія,
трохи краще було лиш із музикою та
інформатикою.
Але ж математика…
математика була світовою проблемою.
з вини учительки – ясно як білий день –
принаймні так це бачила
його мати,
шанована лікарка загальної практики.
його батько був інженером-
електротехніком,
працював на заводі «Кончар».
тож як би могла їхньому синові
погано йти математика?
«усе це її провина,
провина учительки.
вона не зуміла його зацікавити і
заохотити до навчання,
для нього усе це занадто просто,
її уроки для нього
нудні й монотонні.
він геніальна дитина, а до неї це не
доходить,
вона розпізнати не здатна
його обдарованість»,
так по суботах на каві
його мати жалілася подругам,
представницям добірного товариства.
а потім у нього в житті з’явилась вона.
вони зустрілись на першому курсі,
вона повелася на його зеленаві очі,
ніжні риси обличчя і світле волосся.
вивчали вони економіку.
у неї все йшло, як по маслу,
вона складала всі іспити вчасно.
а він завалив перші два курси,
другий аж двічі.
вона захистила диплом,
а він усе силкувався
перейти хоч на третій.
у неї тоді вже заблимала лампочка;
їй вже тоді стало ясно як день,
що типчик цей геть нульовий,
пустопорожня нікчема.
але замість того, щоб зразу ж відшити його і
свою кицьку віддати
іншому хлопцю
в дарунок,
вона ще раз кинула погляд
на світле волосся та ніжне обличчя.
й дала згоду піти на обід до нього
додому,
познайомитись із батьками й
залишитися в них на вікенд,
хоч внутрішній голос й волав,
щоб цього не робити.
«його просто слід зацікавити,
бо ваш факультет – це не виклик,
а він геніальний, таких небагато»,
торочила їй його мати,
коли вони залишились одні.
з якоїсь причини вона прийняла цю
байку на віру,
хто знає як і чому,
його мати була
переконлива жінка.
його мати тепер спочиває
в керамічній посудині на Мирогої1).
вона не хотіла, щоб її поховали у
дерев’янім футлярі.
вважала, що це було б нижче
її соціального стану і честі.
його мати більше не відчуває нічого,
а вона…?
вона і сьогодні у шлюбі із тим ідіотом.
приймає чотири таблетки пракситену
на день і п’є
міцний алкоголь,
однак їй не помагає нічого,
їй не помагає нічого.
1 Мирогой – головний цвинтар Загреба
БЛЯШАНКА
вона була безмежно працьовита,
а він був поетом.
тут по-хорошому ніяк не скажеш.
дуже поганим поетом.
навіть його власна мати казала це
йому
на святкуванні четвертої річниці
їхнього шлюбу.
«браво, золотце моє,
мені аж не віриться, що ти так довго
його терпиш»,
звернулася мати до неї,
бо сама вже давно на ньому поставила
хрест.
це було через рік після того, як він
вирішив стати джазовим співаком і
за два роки до того, як він спробував
себе
у stand up комедії – і те, і те невдало.
увечері,
коли вона поверталася додому після
важкого робочого дня,
то заставала його у майці й спортивних
трусах.
пальці й долоні його найчастіш були
жирні від чипсів;
і рідше масні від попкорну.
бо він був занадто ледачий,
аби увімкнути мікрохвилівку й спекти
той попкорн.
на столі неминуче стояла
відкрита бляшанка із пивом.
поряд зі стосом незайманого паперу і
кульковою ручкою, якої ніхто
не торкався.
так він намагався удати,
ніби і справді щось творить.
день у день, з року в рік,
вона терпіла усю цю дурню.
а тоді одного вечора,
якраз коли запхала брудну білизну в
пральну машину і
вийшла із ванної,
то застала його із запіненим ротом, він
лежав горілиць
посеред вітальні.
обидві повіки у нього тремтіли,
а ліва нога смикалась так,
наче хотіла відірватись від тіла.
з десяток секунд вона напружено
думала.
потім рушила до холодильника і
полегшено зітхнула –
там усе ще стояла
одна нерозкрита бляшанка із пивом,
її перша бляшанка після закінчення
універу.
вона повернулась назад до вітальні,
відкинулась в кріслі,
витягла ноги,
відкупорила банку й зробила ковток,
не переливаючи пива у склянку.
наступних двадцять хвилин їй
здавалось,
наче все у житті нарешті стало на
місце,
а потім думка жахлива її пронизала:
«Боже, я ж уже місяць, як не була в
перукарні,
як же я отака та й на похорон!?»
КУР(В)ОЧКИ
для неї в житті все було просто,
а він любив ускладнювати речі
до немислимих розмірів,
від звичайного походу в магазин
по салямі чи молоко
до того, хто перший прийматиме душ
увечері після сексу.
об’єктивний спостерігач,
зваживши все у їхніх стосунках,
дійшов би висновку, що
насправді жінка це він, а вона чоловік.
проблема, однак, була в тім, що
вона не бажала бути мужчиною;
вона прагла відчути себе
чистокровною жінкою
в обіймах свого брудного горили.
так одного суботнього вечора вона
говорила
своїй найкращій подрузі
за кавою з тістечками.
вони саме сиділи
в приятельки вдома і
десь близько півночі
у тої з’явилась
ідея
піти кудись потусити.
«пізно, це вже більш не для мене»,
вона намагалась відмовитись,
але подруга твердо сказала:
«дурниці, ходімо».
вона пішла слід за нею,
наче курчатко за куркою, і
через кілька годин
вже обіймала за дупу
спітнілого, жирного типа,
який її трахав
на пасажирськім переднім сидінні
тісного, розбитого «Опеля».
вона міцно трималась за нього
руками і
намагалася скласти всі пазли в своїй
голові,
а тим часом на заднім сидінні
її подруга гучно стогнала і
задихано щось бурмотів
ще один не знайомий їй тип.
ХИХОТІННЯ
вона була з тих, заради яких
без жодних вагань дірявлять
кондоми,
цими словами він її описав
найкращому другові,
коли якось увечері вирішив з ним
поділитись,
хоча про дівчат не розказував
доти нікому.
цього він не міг тримати в собі.
він хотів прив’язати її до себе за будь-
яку ціну.
у любові і на війні дозволено все,
так він вважав.
а втім,
він би ніколи собі не міг уявити,
щоб він комусь на війні вистрілив в
лоба,
убив би дитину.
ні-ні, це нізащо,
навіть якби за це довелося
заплатити власним життям.
і все ж таки їй він дірявив кондоми.
для нього вона була занадто важлива.
він і сам не міг зрозуміти,
як йому взагалі вдалось її зняти,
вона також не зовсім могла пояснити,
як взагалі повелася на нього,
чому взагалі того першого разу
лягла з ним у ліжко.
є у нього в очах щось таке,
заливала вона своїм подругам,
коли ті дивувались й питали про
нього.
хоча в тих очах не було аж нічого
такого;
очі як очі.
вона просто не знала, на що саме
запала.
буває й таке.
проте вона ж мала сказати їм будь-що,
хоч щось їм підсунути в ролі причини.
а потім усі вони разом
довго-довго сміялися
з її оповідки про те,
як він кожного разу
перед їхнім інтимом дірявить кондом.
вони помирали зі сміху.
він же гадав, що вона нічого не знає,
хоч вона ще й як усе знала.
й весь цей час приймала пігулки,
вона була молодою,
і їй не спадало й на думку,
щоб тоді завагітніти.
вона так йому й не зізналась,
що розкрила цей трюк,
що вже першого разу помітила в
дзеркалі,
чим він зайнятий біля дверей
між ванною й спальнею,
їй це навіть імпонувало,
для неї це водночас виглядало
і підло, і солодко,
від цього він став їй милішим і
ближчим.
минали роки,
вона із ним розірвала,
наставали нові кохання і
нові життєві етапи.
він усе ще зрідка зринав в її спогадах,
і лише зрідка вона
розповідала про всі ті приколи у
жіночих нових товариствах,
якимось новим тіточкам,
яких мимохідь зустрічала
у шопінгу, на пікніках, на роботі,
чи в перукарні…
розповідала і хихотіла,
розповідала і хихотіла,
аж доки в кінці їй на очі
наверталися сльози.
СЕСТРА
в однин момент для неї завалилося
усе.
усі її дороговкази та надії
розсипались безповоротно,
ще й звільнення з роботи, яку, сказати
чесно,
вона ніколи й не любила.
в раціональний спосіб це важко
пояснити.
для раціо немає місця,
коли ідеться про амбіції та секс.
а тут ішлося виключно про це.
вона почала працювати
в адвокатській конторі
просто тому,
що там її старша сестра
вже роками робила успішну кар’єру
і жила собі, наче вареник в сметані.
вона не взяла до уваги той факт,
що сестра
була потворна – першокласна феміна.
багато хто так вважав
іще на юрфаці,
її клали у ліжко впливові
професори й адвокати,
подейкували у кулуарах,
що навіть й заступник Глави
Верховного Суду.
а це вже тобі не дрібничка.
у неї ж не так, як в сестри,
і дупа й цицьки були аніякі.
дехто, щоправда, драв і її,
та це були пішаки і нікчеми,
шістки тих інших,
що займали посади,
безнадійні невдахи,
такі ж, як вона.
вони її драли, аж поки
щось в ній не
урвалось,
поки із дупи у голову їй не дійшло,
що печінка її більш не тягне
усіх цих принижень.
нарешті вона зрозуміла,
та було вже запізно.
її шлюб на той час вже розпався.
доньку присудили колишньому
чоловіку,
якого вона ніколи й не цінувала.
при огорожі
Адріатичного мосту
вона вагалася двадцять хвилин,
затим розвернулась назад,
гепнулась на холодний асфальт,
затисла голову поміж колін і
заходилась ридати.
навіть такої нехитрої речі,
як кинутись з мосту,
вона не змогла так зробити,
як це зробила б
її старша сестра.
ДОСКОНАЛІСТЬ
вона не могла його зрозуміти.
кохала його,
тут не було жодних сумнівів,
але вже на початку їхніх стосунків
знала, що рано чи пізно покине його, що він буде коштувать їй і нервів, і сліз,
безсонних ночей,
поганого апетиту і
головного болю.
спочатку він пив небагато,
хоча вже й тоді можна було
розпізнати
перші ознаки алкоголізму.
«чотири пива на день – це не гріх,
не розумію, чому ти із цього
робиш проблему», –
так він боронився від її дорікань,
як вони почали жити разом.
«п’ять!» – тоді ще вона виправляла його,
в душі сподіваючись,
що на п’яти воно й стане.
не стало.
перейшло у щоденну традицію,
а щосереди,
як він ввечері після роботи
із друзями грав у футбол,
та на вихідні – це вже були
серйозні запої.
часом вона його заставала
в напівнепритомному стані
на підлозі клозету,
розпростертого поруч із унітазом,
в який
він щойно блював.
вона не могла
його зрозуміти.
у ті вечори, коли він лишався
тверезим,
то займався спортивними вправами,
нестямно, навіть маніакально,
це слово було б тут точнішим.
мільйон віджимань, нахилянь,
присідань
під телевізор посеред вітальні.
фітнес-клуб був йому не потрібен.
натомість йому подобалось знати,
що його споглядає дружина,
від цього він відчував певне
збудження.
це заводило теж і її.
досить часто ці тренування
переходили в секс,
їхній секс був гарячим,
він щоразу доводив її до оргазму.
він дбав про дотримання форми,
зберігав ідеальну фігуру,
її подруги заздрили їй, що у неї
такий мускулистий мужик.
вона не могла його зрозуміти.
не могла зрозуміти,
чому хтось настільки спортивний
регулярно бухає.
вона не могла, ніяк не могла.
товариство любило його й поважало,
він був джентльмен від природи.
він ні разу її не ударив,
радо порався в домі,
і завжди волонтерив
в реабілітаційному клубі
верхової їзди,
як йому випадав вільний день;
він одягався так, що приємно було
подивитись,
її поради при цьому були не потрібні,
він сам бездоганно умів підібрати
колір штанів і сорочок,
черевиків і куртки,
навіть і тих непомітних дрібничок,
які визирають з кишень
чи з-під коміра.
він був невідпорно привабний.
п’ять кухлів пива щодня
дуже швидко зросли до семи.
він був золотий.
сім кухлів пива
за два роки зросли до
восьми-десяти в будні дні,
і ще більше в суботу й неділю.
він був просто чудовий.
десять пив
він із часом почав суміщати
з декалітрами спирту.
він був досконалий.
він був невідпорно привабний,
золотий, і чудовий, і геть досконалий.
їхня любов була водночас досконала і
безкінечно далека від цього.
на їхню любов із самого початку
чекав неминучий крах.
коли вона познайомилася з ним, він
їй здався
цілком нормальним чуваком.
невисоким і миршавим,
але їй це не заважало.
добре вихований, освічений,
майстерно грав на гітарі.
як з’ясувалось пізніше, на піаніно
також.
він виконував деякі з
її улюблених мелодій.
шляху назад не було,
вона б з його рук їла й лайно.
як він запросив її заміж, вона не
вагалася.
кивнула без слів головою,
розтягнула широку усмішку,
задерла сукню і стягнула труси,
а потім, розставивши ноги, вляглася
на ліжко,
якщо це не є переконливе «ТАК!»,
то історію людства слід писати з
початку.
перша дитина – дівчинка Лея,
ім’я вибрав він.
друга дитина – дівчинка Наомі,
ім’я вибирав також він.
згодом з’явився і син – хлопчик
Патрик,
і знову назвав його він.
вона згодна була з ним у всьому.
перші три роки у шлюбі – це був мед з молоком,
наступні чотири були такі самі.
а потім він вліз у гральні борги.
ходив по букмекерах та казино,
грав на великі ставки.
тут не йшлось про типову історію,
де присутня погана компанія.
у все це він влип самотужки,
казна як і чому.
вона дізналась остання,
лиш після того, як він із відчаю
пограбував АЗС і
почав стріляти в ментів,
коли ті примчали з сиренами.
першу кулю він отримав в живіт,
три наступні у плечі і груди.
а прикінчила його тільки та, що
пройшла через око.
насправді він був страшним боягузом;
сцикло, як сказали б в народі.
він ніколи б таке не вчинив
при здоровому глузді.
у нього у крові знайшли
1,9 проміле, а крім алкоголю,
іще й героїн.
«героїн…?», повторила тупо вона
за поліцейською дамою,
яка зачитала їй резюме протоколу.
тоді вона пролила останню сльозу і
обличчя її просто висохло.
ВАЛІЗА
я й про тебе подбаю, даю чесне слово,
ці слова вона чула від нього з самого
знайомства.
я й про тебе подбаю, даю
чесне слово…
я й про тебе подбаю,
даю чесне слово…
а потім він брав свій портфель і
валізу з зарані спакованим одягом і
вирушав у дорогу:
в Любляну, у Відень, у Дублін, Нью-
Йорк чи до Атлантик-Сіті…
усі ці назви міст
із часом для неї злилися в одно.
якось уранці він повернувся
зненацька
і застав її на кухоннім столі з
рознощиком піци.
пацанчик лежав горілиць,
вона була зверху.
незвичайна позиція як для стола,
сказали б пересічні люди.
але вона була непересічна,
він добре це знав, та все одно
як слід не умів її цінувати.
він зрештою зміг пробачити їй.
бо розумів, що сам усьому виною,
що сам усе облажав від початку і до
кінця.
а ситуація в них складалася фіфті-фіфті.
вона вагалася місяцями,
чи взагалі в цьому є якийсь сенс
і чи потрібне їй його прощення.
вагалася довго,
довше, аніж хотіла.
і зрештою знов спакувала валізу,
на цей раз свою.
ЖАБКА
всі інші для неї були кращі за нього.
те саме було б, і якби вона вийшла
за олімпійського чемпіона,
шановного нейрохірурга
чи за міністра.
вона носила цей ген у собі –
недооцінки усього свого,
приниження, зневажання…
можете вільно знайти краще слово,
яке спаде вам на думку.
«поглянь на нашого сусіда,
він знову, й цієї суботи пропилососив
машину.
сам, не примусив дітей
робити це замість себе.
а ти коли останній раз здогадався
пропилососити наше авто?»
…
он твій товариш зі школи
завів власний бізнес,
отой Ведран, чи як там його,
ви ще разом сиділи за партою.
я чула, у нього все добре,
ти міг би хоча б розпитати про це».
Мар’янин Філіп має смак до одежі,
як пасує йому до сорочки
ця червона краватка!
а ти хоч би взяв та й приміряв
ту, яку я для тебе купила.
від тебе ніколи ніякого толку,
на кого ж я змарнувала свій вік молодий…?»
йди сюди, геть від мене, підійди,
забирайся,
взувайся, роззуйся…
їй догодити було неможливо.
він терпів усе мовчки
тільки тому, що кохав її, щиро кохав,
а вона його вже не пускала два роки
залізти в труси, погратися там з її жабкою
(він так називав самі знаєте що).
«тебе я кохаю, а від неї шалію»,
так він часто шептав їй на вухо і
це її хвилювало,
вона навісніла від цього,
від цього була сама не своя.
так було в них раніше, а тепер кудись
ділось.
він ламав собі голову над питанням
«чому?»,
та ніколи не питав її прямо.
він боявся того, що вона відповість,
боявся того, що міг би дізнатись.
це боліло йому більш за все,
його душа зав’ядала,
бо вночі вона лиш відверталась
на свій бік постелі і
віднімала у жабки
всі можливості для спілкування.
так було останні два літа,
останні дві осені,
настала і друга, суха і холодна зима.
він надвечір гуляв по замерзлому
озеру недалеко від їхнього дому
саме в той час, як
маленьке дівча провалилось під лід.
утворився пузир із повітря
під крижаною скориною,
на яку нападало снігу,
помітить пузир було неможливо.
зла карма на всі 100 відсотків,
лід тільки тріснув
під легесеньким тільцем дитини.
олімпійський призер, нейрохірург,
член кабінету міністрів,
сусід з пилососом,
Ведран зі школи
і Мар’янин Філіп усрались від страху,
ніхто з них не зрушив із місця.
а він умить скинув шубу,
кинувся сторч головою під лід
і витяг дівчатко живим.
після цього він місяць
у ліжку лежав із пневмонією.
«нічого страшного, скоро земля мене зцілить»,
пожартував він наступного тижня,
була середа.
а у суботу йому засурмила труба.
похиливши голови, до неї підходили
люди, висловлювали їй свої співчуття.
а вона лиш ридала, ридала,
ридала й ридала.
яке взагалі вона мала право ридати?
КУЧЕРІ
коли він повідомив, що більше
її не любить,
світ для неї перекинувся
з ніг на голову.
«ми можемо й далі залишатися разом,
розлучатися нам нема необхідності»,
продовжував він байдуже і
від цього шок для неї був ще
сильнішим.
«ти не подумай, що це через іншу,
просто я більше не маю
того почуття щодо тебе.
так уже трапилось, чорт забирай,
що ти хочеш від мене почути?
щоправда, я зустрічався з одною
минулого року,
із перукаркою з ринку.
та вона для мене була
ніким і нічим, це я чесно.
ти ж пам’ятаєш салон при вході на
ринок…
вона там проходила практику,
молоденька шмаркачка.
клянусь, це тривало недовго»,
досипав він їй солі на рану
болючими бздурами.
так, ніби їй ще було важливо,
про яку там шльондру ішлося чи
йдеться;
невже він гадав, що вона стане гратися
в слідчого,
тепер, у свої п’ятдесят,
після того, як вона змарнувала на нього
найкращі роки життя;
як він міг взагалі припустити,
що її зацікавлять подібні дрібнички?
мова йшла про серйозніші справи.
життя,
він зруйнував їй життя,
яке вона колись проміняла на шовкові
кучері,
тепер вже давно посивілі і облізлі.
правильно йому говорила
його покійна вже мати:
«обріж вже ці патли, що ти корчиш із
себе,
після тридцяти все одно вони
обскубуться.
візьмися нарешті за розум».
тридцять давно вже минуло,
він давно вже не був тим крутим
чуваком –
бас-гітаристом районної групи.
як можна було повестися
на цю дешеву пустушку,
картала вона себе згодом.
вона трошки задумалась,
потім пішла на балкон.
її відділяло пів метра
від мотузок для сушіння білизни.
вона уже бачила, як вони рвуться
під її ваготою,
вона бачила, як її тіло летить
на авто, припарковані перед
будинком,
вона бачила і цівку крові, тоненьку,
що витікає їй з вуха.
а тоді щось зненацька
в її голові перемкнулось.
вона метнулась повз нього
прямо на кухню і
схопила найбільший тесак, що їй
потрапив під руку.
«щоб я і себе – та не діждеш, йо…
ане падло!»
заревіла вона і нарешті добилась
від нього реакції.
ФАФІ
Фафі була її пуделем.
він так і не второпав,
якої саме породи.
всі пуделі цього світу
були для нього схожі настільки,
що він і не думав їх розрізняти.
пудель то й пудель.
собак він не любив взагалі,
то куди б йому ще розбиратися
в їхніх породах та родоводах.
та ще й кличка така дурнувата –
Фафі.
просто жах.
у молодості, ще до знайомства із нею,
Сабіною, хазяйкою пуделя,
він і не думав тримати в квартирі
собаку.
та що там не думав,
він зневажав тих людей, які їх
тримали.
уся ця линяла шерсть, цей
неприємний запах,
можливі блохи й зараза… тьху, тьху.
а потім,
саме тоді, як він став
рівноправним партнером
в адвокатській конторі
свого колишнього шефа,
він стрівся з Сабіною і запізнав
її кицьку, куницю, курочку, мишку,
пампушку чи мушельку…
вона йому надто припала до серця і
ще до іншого органа тіла,
аби перейматись
через якогось там пса.
Фафі й Сабіна переселились до нього, і
дуже швидко це увійшло
в його звичку – щовечора їх
водить на прогулянки та в ресторани.
спочатку обох, а потім,
після двох років у шлюбі,
все частіше собачку, а все рідше
Сабіну.
Сабіна була молодша
на дев’ятнадцять років за нього,
і їх інтереси, зрозуміло, різнилися.
це із часом ставало дедалі помітнішим,
а кульмінація трапилась,
як Сабіна якось у середу
повернулася з міста в сльозах і
сказала:
«будь ласка,
не влаштовуй драми із того,
що я тобі зараз скажу.
я познайомилась тут нещодавно
з одним хлопцем на фітнесі…
і, чорт забирай, я запала на нього,
пробач».
він дивився на неї геть
приголомшено.
його світ в одну мить
перетворився на пекло.
він через силу сів на диван і
став витирати з обличчя цівки
холодного поту.
спочатку здавалося,
що у нього буквально
розірветься
серце,
але він потроху зібрався й
промимрив:
«це усе неважливо,
ми це все подолаємо.
я кохаю тебе, ти для мене усе». –
«ти не все зрозумів, я вагітна.
вибач мені, справді вибач.
я вагітна від нього.
все відбулося так нагло».
це останнє, що вона ще сказала.
вона просто закрила обличчя руками і
в сльозах утекла до спальні під
ковдру.
невдовзі вона спакувала
усі свої речі і
з’їхала геть із квартири.
із собою забрала свою
кицьку, куницю, курочку, мишку,
пампушку чи мушельку…
залишилася в нього одна тільки Фафі,
на пам’ять, на згадку, на тугу.
Переклад з хорватської Юрка Позаяка
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.