Силуети в дзеркалі

Микола БОРОВКО
Старіє дзеркало. Межа.
У склі вляглись дочасні зморшки.
І потьмянілу квітку брошки
Цілує одинокий жаль.
Ромашок пелюстки біжать,
Та не втекти їм від ворожки.
Старіє дзеркало. Межа.
У склі вляглись дочасні зморшки.
Перекотилась літожать
Від моря щастя – краплі з ложки.
І спогаду Котигорошко
Щоденно б’ється на ножах.
Старіє дзеркало. Межа.
 
***
Драматургія осені мовчить –
Завіса снігу опустила очі.
Вітри порвали все в собі на клоччя
Й звились клубком, щоб трохи відпочить.
Їм вже не треба модності начинь,
Мадонну – з кону, приму – в поторочі.
Драматургія осені мовчить –
Завіса снігу опустила очі.
Суфлер захрип і літера харчить.
Ржавіють листям – заповіти отчі.
Доріг немає – є стьожки обочин,
Де слову гірко і душа гірчить.
Драматургія осені мовчить.
 
***
А змії листопадові повзуть
Туди, куди їм вітер перстом вкаже.
У сто напруг рве груди небу кашель,
Забувши ноги в черевики взуть.
Тече ночей засліплених мазут,
Сліди погрузли у знущання кашу.
А змії листопадові повзуть
Туди, куди їм вітер перстом вкаже.
Рогатий гнів, немов підранок – зубр,
Вже норовить галактику підважить.
Що з того буде? – то ніхто не скаже.
Вовки чекань гризуть вагань козу,
А змії листопадові повзуть.
 
***
На відстані Слова зійшлися світи –
Космічних огромів зіниці.
В одному сподівані храму дзвіниці,
А в іншому голосом – ти.
Красуня красунь, що в собі освятив,
Молитва земна і любові криниці
На відстані Слова зійшлися світи –
Космічних огромів зіниці.
Назад не відступиш – зламається титр.
Заклякнеш на мить – і двосічмегавиці.
Вдивляється час зосереджено в лиця
Й шепоче сакрально: «Я каюсь. Прости…»
На відстані Слова зійшлися світи
Безкиддя страждання і болю.
Ніхто переможцем не вийшов із бою –
Стріляли у мене – розстріляна ти.
Окопи зарито, розсіяно тил.
І душі в дорозі до Бога.
На відстані Слова зійшлися світи
Безкиддя страждання і болю.
«Не встиг, коли руки змогла простягти
Чужинцю, щоб бавивсь тобою…»
«Не знала і я, що це дійство убоге,
Опалить і кине у ніч самоти…»
На відстані Слова зійшлися світи.
 
***
У цих снігах згубилася зима
З її рум’яном на щоках жіночих,
Що подих перехоплює охочим –
Лишились тіні марлевих примар
Та хлюпіт під ногами піни чвар
І попіл перепаленої ночі.
У цих снігах згубилася зима
З її рум’яном на щоках жіночих.
Вітри шукають, але все дарма –
Вона ніяк озватися не хоче.
Двійник її у білому регоче –
Обличчя вкрила ковдрою пітьма.
У цих снігах згубилася зима.
 
***
…Зима зустрічає одна, але сподівається,
що на її чистому полотні снігів
залишиться візерунками і твої сліди…
 
Ця жінка рукавичкою снігів
Торка небриті щоки чоловіка,
З яким перебиватися довіку
В долинах долі і вершинах гір.
В дорогу довгу проводжа, як гід,
Вклонившись низько радощам і віку.
Ця жінка рукавичкою снігів
Торка небриті щоки чоловіка,
Вкладає суть – начинку пирогів
Наліплених проблемами без ліку.
Цвях пам’яті. На ньому недоріку,
Як маятник, гойдає поміж брів,
Ця жінка рукавичкою снігів.
 
***
Вона чекає двадцять літ,
Вона чекає цілу вічність,
Аби заглянути у вічі
І свій отам побачить світ.
Той ружі квіт біля воріт,
Де цілувались тричі двічі.
Вона чекає двадцять літ,
Вона чекає цілу вічність.
Ув’язнює тривоги кліть,
Шмагає душу клятий відчай.
У двадцять першому сторіччі
Ніхто не може зрозуміть –
Вона чекає двадцять літ!?
 
***
Він так ридав, що зорі плакали.
Три дні, три ночі йшли дощі.
Не вистачало навіть щік —
І краплі ті у душу капали.
Щербилися новітні скальпелі –
Її не відпускав защіп!
Він так ридав, що зорі плакали.
Три дні, три ночі йшли дощі.
«Ще збожеволіє…» – балакали.
Мовчала скрипка у плащі.
І на калиновім кущі
У чорному два круки крякали.
Він так ридав, що зорі плакали.
 
***
Твоя зірниця погляду зірвалась
І впала в плеса радощів моїх.
Чи вітер то, чи то дівочий сміх,
Але вітри жагу понапинала
Чарівністю незримого начала
Без берегів, без маяків, без віх.
Твоя зірниця погляду зірвалась
І впала в плеса радощів моїх.
У плеса впала, а вершин дісталась,
Легенди квітку кинула до ніг.
А я човна утримати не зміг,
Аби любові берега дісталась…
Твоя зірниця погляду зірвалась.
 
***
У Яцьках – не струмки, а хвоси.
І небо в котиках верби.
Хати забравшись на горби
Когось чекають в гості досі.
Хори дівчат многоголосі
Пливуть туманом молодим.
У Яцьках – не струмки, а хвоси.
І небо в котиках верби.
Тут літо тепле, щедра осінь,
Вуста шепочуть тайну див.
І вербам срібний молодик
Гребінчиками чеше коси …
У Яцьках – не струмки, а хвоси.
 
***
Ставок у бакенбардах сатнига
Розкурює туману першу люльку.
Стає рибалкам у наметах мулько –
Передчуттів кіннота обляга.
Про сома згадка у ковбанях булька –
Ставок у бакенбардах сатнига
Розкурює туману першу люльку.
Хтось натомився від таких змагань
І запиває заздрощів пігулку.
А промінь інкрустує мов шкатулку –
Вербову тінь у сутінках блага
Ставок у бакенбардах сатнига.
 
***
Осанну осені співали
Вітри. І молодий скрипаль
Солістом свистом виступав
І голосно аплодували
Садів гранатовидні зали,
Вдягаючись у листопад.
Осанну осені співали
Вітри. І молодий скрипаль.
Чарівність лив, а ми спивали.
Із келиха принад і знад.
Але недовгим був обряд –
Сніги на голови упали…
Осанну осені співали.
 
***
…На березі пам’яті лежать
викинуті хвилями літ
уламки сподівань, надії,
прагнень і прим’яті клаптики світлин…
 
Світлину рвала рвучко і навпіл –
Півсвіту відкидала назумисно…
Сліпило очі любощів намисто
Нічних об’яв на лобному стовпі.
Бокал вина підтицював вампір –
Аж глум, як піна, попід стелю бризкав.
Світлину рвала рвучко і навпіл –
Півсвіту відкидала назумисно…
На компліменти бари не скупі
І жевжиків зухвальство норовисте
Розчавлювали благородні мислі,
Й питво вливали з хмелетруйних пін…
Світлину рвала рвучко і навпіл…
 
***
Зачинила двері в душу,
Кокон тіней одягла.
Обтрусилась. Потягла
Безсором’я волокушу.
Асигнаційок папушу
Тицяли, немов оклад…
Зачинила двері в душу,
Кокон тіней одягла.
Мужа в сморідну калюжу
Глум на саме дно поклав.
Як меляса, потекла
Суть жіноча в вічнім – «мушу!…»
Зачинила двері в душу.
 
***
У сітях хмар, наплетених вітрами,
Рибина місяця пручається вночі.
І зграями зриваються з пращів
Проблеми часу й гупають у брами.
Сповзаються глибокими ярами
Совині крики й гукання сичів.
У сітях хмар, наплетених вітрами,
Рибина місяця пручається вночі.
Ниток упругість залишає травми –
Оголюється генетичний чіп.
А завтра що? І скільки нас? Почім? –
Мовчать у небо сивочолі храми
У сітях хмар, наплетених вітрами.
 
***
Дорослі вже, а грають у квача.
То час тікає, то вони від часу.
Палає світ новим облитий гасом,
Але того ніхто не поміча.
Суєт моря прибоями в очах
Накочують учтивостей гримаси.
Дорослі вже, а грають у квача.
То час тікає, то вони від часу.
Суть скоромовок вже не вируча –
Бряжчать дари і блискають прикраси.
В акваріумі спритником аванси
Стискають горло, щоб не закричав.
Дорослі вже, а грають у квача.
 
***
На площі заздрощів і ревнощів куценьких
Вітри зі Сходу аж збивають з ніг.
Довбає душі двоголових гніт,
Затиснувши в триколірні обценьки.
Ординський фюрер в зомбоящик цвенька…
А нам стоять! На смерть! У серці гнів!…
На площі заздрощів і ревнощів куценьких
Вітри зі Сходу аж збивають з ніг.
У тому краї вільнім і рідненькім
Промчати б на козацькому коні,
Та зрад списи густіші від стерні
Вп’ялися в спину України-неньки.
На площі заздрощів і ревнощів куценьких.
 
***
І зрада, і гроші – вершина вершил.
Звідтіль похихикають в спину:
Обдурено знову Дніпрову дитину,
І в душу насипано тьми на аршин.
Куди голотьбі до елітних вершин –
Їй доля – у прихистку тину.
І зрада, і гроші – вершина вершил.
Звідтіль похихикають в спину:
Прикрились піснями – і мур не круши:
Обмовлять, осудять, придумають кпину.
І нікуди дітись пророкові сину –
Вже він не талант, а засолений пшик…
І зрада, і гроші – вершина вершил.
 
***
Цю загадку і внук не розгада,
А хочеться скоріше розгадати:
Чому не можна в ворога стріляти?
І чом грабує Золота орда?
В ланці конвоїв закували даль,
Що ділять фараони і магнати
Цю загадку і внук не розгада,
А хочеться скоріше розгадати.
Лисиця диму підповза руда
До блок-поста, де гріються солдати,
Щоб таємничу дату прочитати –
Коли ж синів додому виглядать?…
Цю загадку і внук не розгада.