Святошне на святки

213

 
 
Леся СТЕПОВИЧКА
 
БІЛА УКРАЇНА
Тихо меле небесний млин
вічне борошно свіжого снігу
малюкам на веселу втіху,
старикам – на думок сумноплин.
 
Зблиски сонць в летаргійному сні
чудно маряться голому віттю
і казкові морозні суцвіття
розцвіли у моєму вікні.
 
Мерехтять крізь засніжену днину
у сріблястому сяйві зими
наші мрії. Оновлені ми
бачим білою Україну.
 
На полях замерзли грудки,
скоро-Диво, Різдвяні Святки!
Буде мед, узвар і кутя,
і народиться Боже дитя.
 
Встане-зійде зоря-звізда,
полетить  золота Коляда
над степами й димами  рідними,
над багатими і над бідними.
 
На  Свят-вечір, в морозну Ніч
гарно буть не самому в хаті,
і у світлі воскових свіч
ждать Божественної благодаті.
 
БЛАГОСЛОВІТЬ КОЛЯДУВАТИ!
Вертеп від хати і до хати
пливе, мов човен, у снігах.
-Благословіть колядувати!–
змахнув крилом Різдвяний птах.
 
Благословіть колядувати!
– рипить під чобітками сніг.
«Я хочу срібну гривню мати!» –
колядників лунає сміх.
 
І предків незабутніх лиця,
прилинуть до вікна: «Дивись,
чи всі дванадцять страв на місці,
чи наш звичай не перевівсь?»
 
На землю сніг впаде лапатий,
з гостинцем  зайчик пробіжить.
«Благословіть колядувати!»
Різдво дає нам силу жить.
 
Так повелося в Україні
віддавна славити Христа.
Бо в ніч Різдвяну зореплинну
нам сяє істина проста:
 
«Ісус родився! Прославляймо
Його народження Святе.
У Сина Божого навчаймось
Любити ближніх, як себе».
 
Встає зоря над Віфлиємом,
пливе Різдвяна Коляда.
Радіє  світ, і в ньому є ми,
є Україна молода.
 
– Благословіть колядувати! –
лунає в селах і в містах.
В оселю входить Божа Мати
із Немовлятком на руках…
 
ПАЛОМНИЦТВО
Цикл із п’яти віршів
 
I. В САДУ ГЕТСИМАНСЬКІМ
1
Ще малечею не колисковими,
не казками бавилась я –
в одкровень вслухалася Слово,
в товсту книжку Євангелія.
 
Там звізда Віфлеємська вставала
над вертепом в пустелі сірій,
й поспішали волхви з дарами
величать Немовля-Месію.
 
Там по водах Генісаретських
йшов Ти, Господи, як по тверді.
Проповідував мир вселенський
і попрання смертію смерті.
 
Там ти вигнав міняйлів із храму,
і сміявся в лице фарисеям –
так од Павла, Луки, Іоанна,
од Марка і од Матея.
 
Був ти світлом в пітьмі кромішній,
і прощав Петрові химери.
І Варавві, останньому грішнику,
Ти відкрив в своє Царство двері.
 
А коли іудеї взалкали,
Ти наситив юрбу голодну.
На вино в Галілейській Канні
обертав звичайнісіньку воду.
 
Там Ти йшов на своє заклання,
й спотикнувсь під вагою хреста.
Та не чути було Осанни,
лиш прокляття і посвист хлиста.
 
І уже на Хресті, на Голготі
попрохав Ти в них пити, Боже.
І отримав в насмішку оцет.
Ти простив їм. А я – не можу.
 
Як знайти в своїм серці прощення,
дня такого заради, хоч раз?
Днесь іду на побачення з Господом,
многогрішная, аз.
 
Промайнули Дамаські Ворота
і мури Старого Міста.
На верхівках долини Кедронської
ген розлився серпанок сріблистий.
 
Приберу геть прикраси модні,
витру з губ французьку помаду.
Затремчу, ступивши на сходи
Гетсиманського саду.
 
Ось олива, де став Ти молитися
до Отця – «хай мине ця Чаша».
Тут Іуда віддав Спасителя
поцілунком на смертну страту…
 
Світ і досі іудами повен,
лжепророками, злими татями.
І земна юдоль – Вавілон,
І злоба, мов сестра, поміж браттями.
 
Приголублю вухатого ослика,
біблейського, рідненького.
Хай наповняться вуста мої, Господи,
звеличення Твойого!
 
Не за себе прошу я, Грізний,
мої мольби будуть такії:
не забудь мою бідну Вітчизну,
і Твій другий Єрусалим – Київ.
 
Ти воскрес, хай воскресне земля,
та, що вірою в Тебе повниться.
Хай по волі Твоїй, не Кремля
від щедрот Твоїх їй відломиться!
 
А мені – загубитись без імені
дай піщинкою між реліктами,
стати гілочкою оливковою
у великім Ієрусалимі.
 
Щоб спочив під розпаленим каменем
у святих, найсвятіших місцях
найщасливішої християнки
покаянний і тлінний прах.
 
II. КЕЙСАРІЯ
На руїнах театру римського
той, хто сумнів має, увидить,
серед стін, що знали Овідія,
ось написано древньо-латинкою:
 
«Понтій Пілат, століття перше»,
зрозуміло, «нашої ери».
Хіба ж то не докази неперевершені
отим, що й досі не вірять?
 
Отож, виходить, й на ділі
Допит тут відбуватись міг.
Де Прокуратор всея Іудеї
«Я вмиваю руки», – прорік.
 
Ісус серед мурів старих міг стояти
І звідси його повели на страту…
«Пілат, може,  й був, а от Бога нема», –
сопе і сьогодні невіруючий Фома.
 
III. НАЗАРЕТ
Середземним сонцем пропечене,
білого каменю місто.
Я в гостях в емігранта-поета,
пропонує у спеку морозива з’їсти.
 
– Як живеться, – розпитую –  ви ж бо…
тут проживаєте…, де велика Рожениця…
вість благую…  від Архангела Гавриїла…
про непорочне зачаття…
 
– Ось припиніть дурниці молоти
в кінці століття двадцятого.
Плести, що вродили грушки на вербі
можуть лиш телепні далебі.
 
Я слів не найду, відбирає мову,
щоб довести цьому землякові
Пресвятої Діви Марії,
що то не лише мої мрії.
 
Веселий безбожник не вірить Святцям,
мене ж допікає образа:
– Невже не задумались ви, святотатцю,
над цим феноменом ні разу?
 
–Припиніть свої агітації! –
кривиться мешканець Назарету
в атеїстичнім чарі.
А на місцевім базарі
сьогодняшній тесля Йосип,
як  дві тисячі років і досі
продає свіжостругані табурети…
 
IV. ТІБЕРІЯ
На березі Галілейського
Моря, чи то Генісарета,
Вас закликають зрання до рання
Ресторани й таверночки
«У Святого Петра»
рибки поїсти без єресі.
 
Вірю, Петро тут колись  рибалив
й  лишив ятірця убогого,
і за Ним пішов, навмання, чи за славою,
чи насправді повірив в Ісуса-Бога?
 
І все питав, у  сумлінні смятеннім:
«Куди ти, Вчитель, куди?»
І все благав  Його про спасення,
убоявшись безодні  води.
 
І схаменувся, Кого він зрікся,
ледь півника  третій голос ущух.
Тоді й увірував у Воскресіння,
тоді лиш зміцнив свій непевний дух.
 
Зізнаюсь, серед усіх апостолів
найчастіш довелось мені
думать про долю оцього «каменю»*
спотикання  у власній кармі.
 
Шкода лиш – не кожному вірному
по кишені відвідать таверну,
де смажать рекламні факіри
рибку Петра на пательні.
 
У тихій затоці зверну до ятки,
куплю листівку на вічну згадку,
про апостола Петра, рибалку з Тиберії,
Того, що здолав недовіри терни.
Відчиняє він нині праведникам
золотими ключами до раю двері…
________________________________________________________________________________
* Петро– «камінь» (лат)
 
V. МАРІЯ МАГДАЛИНА
Марія з Магдали
вустами малиновими
мовила
до імператора Риму:
“Христос воскресе!”
 
І теплий овал яйця
простягнула царю на долоні.
Ніби скарб найдорожчий,
Символ вічної тайни життя.
Скромний дар
у відсутності більших дарів.
 
Зблід Тиберій,
поглянув блудниці у вічі
гордівливо промовив:
“Хто такий, цей  Христос,
не буває таких воскресінь,
як не може яйце оце біле
поміняти свій колір одвічний”.
 
Так сказав і раптово
на очах його
сонце маленьке
засіяло червлено
у Марії в руках.
“Тож, воістину так, він воскрес!”,-
імператор Тиберій сказав.
 
Й покотилася звістка
між царями й рабами
із долин евкаліптових
у вишневі садки
скрізь століття й віки
у найвіддаленіші маргінеси:
Христос воскресе!
 
І хоралом вселенським
понад світом щовесни
щоразу, щосили –  луною
мільйони грудей видихають:
Воістину він воскресе!
 
Так  щороку радість небесна
перегукується з земною.
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!