“Українська літературна газета”, ч. 9 (389), вересень 2026
1.
В кишені неба цвіркуни,
як одержимі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Мовчить гніздо самотини
в зотлілій схимі.
Солодким золотом униз
по гілці серпень.
І вже ні весел, ні в’юнів,
і так нестерпно
мовчать охриплі голоси
в зими під носом,
де цвях вікно перехрестив
і двері босі.
Від кружелянь нудотний сміх
з божбою всує,
допоки всіх на нічиїх
Рибак сортує.
Зо п’ять власкавлених зубців
на серці вірша.
Зелене сонце у руці…
і дратва тиші.
2.
Втечею врятуюсь чи скараюсь.
Світ озеленю поміж снігів.
Прокурличу до твойого раю
пелюстками зболених лугів.
Під грудьми пів сонця догорає.
Спраглий голос п’є святу блакить.
Хто мене за хвірткою впізнає
в полотняній сорочині літ?
В небі над Волинню срібні коні
топчуть льон і хліб їдять з руки.
Вижівко, я на твоїй долоні
буду дзвоненятком колихким.
Ич, вітри ізранечку голодні
сосни гонять по Семен-горі.
Спориші в ожиновім полоні
вуст моїх торкаються спросоння,
і мантачать коси косарі…
3.
…і берега вуста зелені
отам, де взором не узриш,
шепочуть квітності катренні
у набубнявілу пратиш.
Ставок, три сходинки і ряска.
Хитнулось коло голубе…
О ластів’яточко, будь ласка,
співай! Співай, докіль живеш
у цьому світі і у слові,
у квітці на плечі ставка,
у промені, що світанково
біжить купатись голяка
стежею літ, судьби стежею,
де вкорінилися, прецінь…
і ти, і я — човни-космеї —
богів щасливих посланці.
4.
Сонце в річку — із головою.
Хто там слухатиме кого…
Покарай мене ще любов’ю,
спраглий вольностей вітрюго!
Ми залишимо день на потім,
знов невидимі між людьми.
І сплітатиметься спекотне,
й стугонітиме світ дверми.
Утікатиме стежка синя
з-під прицілу очей і вуст
за тим сонцем, що так осінньо
впало в річку твою живу.
5.
…і це голосся дня,
й вина прозора цівка,
і ця самотина
в душі, як старовір,
олюднених доріг
осиротіла гілка
й відчинене вікно
очам наперекір…
живу, іще жива…
прикопана у травах
кульбабна сивина
між явлених жоржин,
десь плюскотить весло —
відлунює лукаве,
рубанок теше день,
щоб хтось у ньому жив.
озвана тишина
і домоткана сповідь,
вишневих роздоріж
невгоєна струна,
окраєць одкровень
в кафізмі сліз і болю
й зозуляче вгорі:
«Війна… війна… війна…»
6.
Весна… Пліткують ліхтарі,
як з перепою,
що ця любов не на порі у нас з тобою.
Як листя дикого щавлю,
ця стежка тлінна.
А я тебе лиш пригублю,
та й знову вільна.
Нас не впустили за гріхи у двері раю.
Ми повінчались у дворі
під сміх трамваїв.
І протяг хвицьнув батогом
старе коріння,
бо хто там слухає кого
в цій божевільні.
Хапають небо ліхтарі за поли Божі
і слів кидають сухарі для перехожих.
Весна, одначе, тут і там цілує впертих.
Тебе нікому не віддам,
якщо відверто…
7.
Тут, за моїм вікном,
небо, допір вишневе,
п’є дощове вино,
кличе пташок до себе.
Ті лоскотять крильми
календарі розп’яті,
жити поміж людьми
хочуть, цілують п’яти
новопреставленим…
там, де воскреслий столяр
теше живі хрести,
перепитавши, хто я.
Та, що назавш прирік
сіяти і втрачати,
гоїти русла рік
п’ятницям після страти,
зліплена із ясниць,
вживлена в гілку болю,
осінь з ім’ям весни —
більше не знаю, хто я…
8.
За плечима і спомин вищає
молитвами чи незабудками.
Озираюсь… зі мною Ви ще є
між мовчаннями й пересудами.
А за січнями, як за травнями,
три досвітні зорі з поклонами.
Озираюся… ще із Вами я
між любовами і прокльонами.
Передзьобане там, де соняхи…
Недочитане — заштриховане.
Хтось іде на вечірню з конюхом
нетерпляче так, непідковано…
9.
На затомленій гілці хитнувся листок.
Срібні цятки на шибці, як пуп’яхи літер.
Скільки днів ще у літа? Не віда ніхто.
Скільки в парі без пари? Їй-бо, не злічити.
Хмару звичного попелу вітер несе
під огуду глухих і незрячих огуду.
Відболіти бузками й забути б усе,
німотою врости у горіхові груди.
І опісля розмаю усупереч вчень,
притулившись душею до кроків невмілих,
знову чути, як сонце під шкіру тече,
обпікаючи неміч зеленого тіла.
Хай якийсь із богів нахил літер зітре —
запечалене місце на гілці початку.
…і гойдатиме небо мене золоте.
…і покотиться віршем живе коліщатко.
10.
Ще літо не до осені, й горіх
зелені вікна гомоном гніздує.
Ще календар невтоптаних доріг
щоночі переписується всує.
Ще сонце і на видих, і на вдих,
і пектораль човна пташками повна.
І роситься ранкове у сліди,
неначе мироточиться ікона.
Ще сім дощів не вміють одректись,
і самота не відає поклонів.
І ми ще не зустрілися, абись
цю передчасність випити солону.
11.
Кроки зі сліду вигнані.
Скошені хвилі трав.
Слово дзюрчить по ринвині
у глибину октав.
Люстро — вікно у плетиво
кола у колі злив.
Світ дотина куплетові:
«Жив, але чи любив?»
…вигнані ті, що вірили
серцю, а не судьбі…
Трави болять під шкірою,
ті, що ростуть в тобі.
12.
Не гірчи в мені, не гірчи…
Сонце висидить нам зозуля.
Сині двері тебе забули,
загубивши ключі причин.
Неповернення — стиглий гріх.
Жменя літа на підвіконні…
Я зозулю знайшла сьогодні
у кишені старих доріг.
Не хмелій ізнов, таїно…
Сонце навпіл — і будем квити.
Я зречуся тебе любити
і любитиму все одно…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.