“Українська літературна газета”, ч. 10 (378), жовтень 2025
1.
Чуєш, Телесику, завші пташки
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
пісню виводять на стрісі?
Вітер гойдає святі пелюшки
в гніздах на нашім горісі.
Видиш, ізнову збудилася рань,
травам осердя цілує.
Хмара у сріблі полоще перкаль,
Грімницю згадує всує.
Долу летять яблуневі листи –
літер прозоре зітхання.
Стежку викошуєш місяцем ти,
вічне моє сподівання.
Синім провулком седмиці життів,
циркульні кроки лелечі…
Квітка весни в пуповині садів
про невмируще щебече.
2.
Я буду твоїми очима,
твоїми дорогами буду.
Вітрами отими, що носять
на плечах спізнілу весну.
А хочеш, водою у кварті,
що рідним загоює груди,
струною вишневої гілки
опісля самотнього сну.
Чи десь в переливах росою
гукнуся осрібно, осанно.
Визбируй мене, я – твій голос
в украпистих зернах суцвіть.
У кожному небі – з тобою.
Для інших небес – неозванна.
Я буду для тебе осердям
і лоном майбутніх століть.
Я буду…
3.
Уночішняя сестро-свічко,
опівнічно по-старосвітськи
пом’янімо, йдучи по колу,
чорночубих і сивочолих.
Біла крижма на підвіконні,
блимотять зоряниці сонні.
Материнкою стежка отча
озиратися вже не хоче.
Горлом сходинки у зозулі,
що не виплюне – кулі й кулі.
Настромилась на вітер тиша
і, бігме, сяя тиша інша.
Гой-да-да плавниками тіні.
Ґудзик сонця на волосині.
Сестро-свічко, воскуй усе це,
запечатуй хрест-навхрест серце.
«Дзень-дзелень», – дзвоненя квітнево
будить гнізда вербовим небом.
Вдих і видих – старі закони.
Згарок свічки на підвіконні…
4.
Що не пиши – торішнє.
Сіль на вустах доріг.
Гілку зламали вишні.
Хто її, Боже, врік?
Звідки цей дим оскоми,
кіптява сліз і клятв?
Серце, пробите словом,
ссе галаслива тля.
Двері глухих провулків.
Зв’язані ліхтарі.
Гра у зимові жмурки
в київському дворі.
З небом тепер ми квити –
сироти земляні.
Вишне, навчи любити,
ти ж бо сестра мені.
Як донести дзвіницю
по сіножаті скла?
Каятись, вбивши вбивцю,
біля його чола.
Гілка всиха торішня…
Хто її, Боже, врік?
Світ за плечима вишні
креслить зимові тижні
в календарі калік.
5.
Остання, як і перша із доріг…
Імення Сонць до вранішнього свята
несуть у Вулик золоті бджолята,
вбрання рихтує для озванних Біг.
Накрапав дощ весільних таємниць
і втік по ринві неба на край світу…
На перехресті (ніде правди діти)
крізь вушко голки входять до весни.
Без упряжі, увись, за братом брат:
човни, колиски, гнізда босоногі.
Пелюстя незникомого паролі
впечатує Господь до губенят.
Убрані по-святешному ключі –
птахи у Божім Домі завше вільні.
Блажен, хто йде під постріли прицільні
і любить сюю землю ідучи.
6.
Відтоді всохли божії сади
і гнізда заселились самотою,
криниця відцуралася води,
відро впустивши в небо глибини,
й пішла на віки вічні за тобою.
А я зосталась. Дім зостався й кіт.
Скавчала стежка і лизала кроки.
Отам, де ти моливсь окрай воріт,
де зачинався наш
весільний світ
і гоцав краков’як в обидва боки.
Відтоді посивіло много сонць.
Й завечоріло сонць отих немало.
Ти десь посеред тіней і осонь…
Й зозуля дні супроти заборон
тихцем кладе під срібне запинало.
І навіть розірвавши цю парчу,
немислиме шитво сльози і крою,
чи ти б пробачив смерті й палачу
оцю криницю… й сліпоти свічу,
і стронцієву квітку серед поля,
де вже давно ні неба, ні дощу?
7.
Це все колись було…
І бог богам молився.
Коса будила рань,
роса вмивала цвіт.
Котилися до ніг
планети і кислиці,
в’язалися човни
річками до воріт.
І пінилось життя,
вливаючись у слоїк.
І мірялися дні
гальонами спідниць.
Де йшли льони у світ,
там голубіло поле.
Там ирій гомонів
про здравиці дзвіниць.
Спиналися сади,
лякали ябка стріху.
Бубнілася бджола
кусючо-золота.
Гримілися вози –
везли з дощами міхи.
І вітер шурхотів –
дражнився із кота.
Це все колись було…
Відкапотіло й вмовкло.
Той відсирілий час,
ненач осінній мох.
І дивиться вікно
в досвітнє воскресіння,
і згадує сльозу,
оту одну на двох.
8.
…іще будуть дощі цибеніти, вмиваючи шибку,
і спросоння зоря прогортатиме пасма імли
там, де світ матіол,
де ні краю-початку не видко,
де прадавні пташки
(небом чисті) на ткане зійшли…
…іще будні не раз обцілують земелькою руки,
і покосна роса напуватиме тьох солов’їв,
буде мудра сльоза у любистку чекати онуків
там, де сни у медах, де в колисках молитва і спів…
…в пуповині садів у розлогах забруниться свято,
і любов зодягне свою віру в сорочку життя,
знову буде рушник обіймати ікони і хату,
де прадавні пташки зародили цей світ вишиттям…
9.
А попід вікнами війни – узуті й босі.
По сіножатях рокових ідуть назовсім.
В колисці дотепер зима – старим дитятком.
«Гойдай, – комизиться, – гойдай, дурне ягнятко».
І ухопивши сивий край псалмів життєвих,
сльозою люляю цю ніч,
наївна єва.
Ще не очистилась весна
від кровотечі,
а вже осінні смертним ирієм лелечать.
Таки не спить оця мара,
глядить вогнисто.
То дай їй хліба, то вина,
а то намисто.
Човпеться думка у муці, терусить ситом:
«Божбою небо не сміши,
бо будеш бита».
Он є ще лютий на столі – з
о пів окрайця,
усе до крихти дай зимі, скажи: «Від зайця».
Хрестом колиску підіпру заупокійно.
І першим півням накажу: «Не голосіть-но».
Зійду, де вище –
до надій і сподівання.
Нехай святиться сонця путь
і квітка рання.
Ще постою, допоки дзвін
не кличе мідно.
До хвіртки небо прихилю… Вертайся, рідний.
10.
На околиці дня і ночі,
на краєчку сльози чи цвіту,
я зустріну тебе, мій зодчий,
у густім перестиглім літі.
І ожини, засмаглі хтивці,
зазиратимуть в очі сині.
І не спатимуть чорнобривці,
зігріваючи рай бджолиний.
Поза плечі чкурнуть перони,
залелечать човни до весел…
Ця війна і ці кулі в скронях
ще не знають: любов воскресне.
…На околиці пізніх літер,
де ховається світ в конверти,
ти всміхався вечірнім літом
і крав ирій під носом смерті.
11.
Солодка втіха…
Сонячний узвар
по колу цмудять
зорі зеленлисті.
Гойднувши тишу,
бджоленят ззива
бджола черлена.
І пасуть перисті
табун вітрів у небі, присійбо!
(Хоча я знаю: ти мені не віриш)
Я написала вірш не про любов
блаватним олівцем,
як старовіри.
Весна озванням вповнює соски
грудей зелених
завтрашнього літа,
і лопотять кульбаби навпрошки
стеблом дороги по долоні світу.
І я услід по синяві розлук.
І ти, як сонце, що не обминути.
Торкання слів,
торкання крил і рук.
Не розлюбити і не повернути…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.