Світлана Бреславська. Двоє далеких двоє таких близьких

253

Поетеса, письменниця, перекладачка з польської. Член Національної спілки письменників України.

Лауреат міської премії імені Івана Франка 2016 року в номінації «Поезія».

Авторка поетичних збірок «Два кроки до раю»(2015), «Переступи поріг»(2015), «Вниз головою» (2016), «Ти» (2017), літературно-критичних статей, наукових статей з літературознавства та етно-валеології.

Твори друкувалися в журналі «Піонерія» (1983-1985), альманасі «Доба» (1984), альманасі «Вітрила» (1989), часописах «Четвер» (1993), «Перевал» (1992, 1993, 2016), «White Phoenix» (2015, 2016), «Німчич» (2016), «Дзвін» (2016), «Золота пектораль» (2016), на інтернет-порталах «Літфорум» (2016) та «Літцентр» (2016), рецензії та відгуки в журналах «Німчич» (2017), «Український театр» (2016),на сайтах «Буквоїд» та «Золота пектораль».

 Серед авторів, яких перекладала, – Моніка Варненська, Лєшек Шаруга, Анджей Вальтер, Казімеж Бурнат.

Мешкає в Івано-Франківську.

 

 

***

двоє далеких двоє таких близьких

двоє таких

що нікому не описати

перетікали на відстань ріки і руки

бо не могли вже не

перетікати

 

їм розчинялися хмари

цвіли спориші

їм підкорялись

торнадо мусони пасати

те що у них вибухало вогнями в душі

їх спонукало

до сьомого неба літати

 

віриш не віриш

ховаєш від зайвих очей

хочеш не хочеш

тікаєш в свою комірчину

 

двоє близьких і далеких

і в тобі пече відстань

як наслідок

чи легковажна причина

 

***

і рима і риба і озеро як океан

і гілка черешні за вікнами

стукає в шибу

твій дім як човен

та у ньому не ти капітан

слизький і холодний

твій настрій нагадує рибу

 

і люди як люди

їх тіні лягають на брук

ти їм не потрібна ти зайва

ти трохи невчасна

ховайся подалі

від їхніх простягнутих рук

єдина щаслива

у натовпі злих і нещасних

 

і місто як місто

до болю у скронях чуже

ти ним захворіла

і спасу від того немає

ти в ньому зникаєш

колись чи до того чи вже

воно тебе міцно у сітях залізних

тримає

 

і рима і риба

і хлюпають сльози на дні

і правда твоя – лиш твоя –

не потрібна нікому

 

лежиш горілиць за вікном

на черешні

в човні

на вітрі хиткому

 

***

а мені хотілося ночі

ніжно білої

а мені хотілося крику

до болю тихого

проминали століття

минала і радість і лихо

крізь оці проминання

я щось пригадати хотіла

 

та мені зупинявся годинник

на ратушній вежі

та мені скреготали сороки

на мокрих деревах

я хотіла щоб серце

у мене було металеве

а воно наче риба

якій задихнутись належить

 

на шляхах проминання усі ми

такі тимчасові

білі ночі і крики що чуєш

заплющивши очі

залиши біля себе усе

що залишити хочеш

а закляклу рибину

підкинь у тарілку псові

 

***

… здавалося

що завтра була зима

і що сніг замітає мої одинокі сліди

а мені говорили в спину

іди сама

бо ніхто не поможе

а може нікуди не йди

із води виринало сонце

кипіла вода

і дощі поглинали землю

на сотню літ

під косою вмирала

зелена трава молода

і на тім косареві

тобі замикався світ

чи зима чи весна

чи нікому не треба Ти

загорни свої крила

і далі від світу тікай

якщо ти – не трава

то тобі не належить рости

 

Ненароком скосили…

 

то хто ти насправді така ?!

 

***

прийшла надто рано

 

над каменем голим

ворони кружляли,

на лицях

рубці залишали

гострими перами

 

спитала:

– А де хрест для Івана…

Петра… Якова… Юди?..

чи ваша чаша,

люди,

лише для сина Марії

і хто посміє

з ним розділити ?!

 

люди мовчали,

мечами

світ вирубуючи,

і три цвяхи

викували…

 

 

***

Вийшла раз,

вийшла другий,

зупинилася,

а мені на руки

із ялиці живиця

посипалася

 

завертала вітри,

називала хмари

маржиною,

поколола ноги,

розірвала серце

ожиною

 

де ж оті дороги,

що ведуть до тебе

узворами?

 

важко так не спиться…

я тобою,

любий мій,

хвора!

 

***

За межею тонкого

найтоншого в світі

відчуття

я ім’я твоє

наче дитя в сповиточку

до грудей пригортаю

заколисую

 

Гойда! тихо так

тихо

притишено

 

Гойда!

серед снігів

тебе вітрами

гойдаю

очі примружую

 

Спи, мій солодкий!

 

в серці моїм

раною

 

***

від нині за рік

дочекати

 

гойдаєш ясла

а там – пусто

лиш худібка стоїть

замерзла

і триє царі

з автоматами

і зоря не світить

щоб сліди не виказувати

на снігу

 

пішли пастерії

на захід

ангел сидить

заплаканий

макогоном калатає

зазирає в макітру

а там – Україна

 

***

Коли телефон вигризає рану

в руці

і радіохвилі розкладають мозок

на атоми,

рожевоокі чебреці

під хатою

моляться до Милосердного:

допоможи їй ще трохи,

ще трошечки почекати.

Допоможи їй витерпіти,

коли болить,

коли не може забути,

допоможи пам’ятати,

якщо для вічності потрібна

мить,

підштовхни її,

нехай вчиться літати.

У неї ж душа в полиновім

вінку,

заплакані ночі

і очі

безсонні.

Пожалій її, Боже, дивну таку

з телефоностигмами

на долоні

 

***

Один ковток

глевкого і гіркого

а далі хрест

і кола по воді

немає нас

немає вже нікого

і ти обличчям

горілиць

до Бога

пливи чи йди

 

Тобі цей шлях

в один кінець

і більше

не згадувати

згадувати

ні

у книгу долі

хтось тебе запише

і на долонях

як на склі залишить

прозорі очі

втомлено-сумні

 

***

Хто заплаче, коли ти помреш?

                                                 Робін Шарма

 

… навіть якщо

ти завтра

підеш за край світу,

кроком широким

межу переступиш у небо…

в кого буде за тобою

душа боліти ?

хто заридає гірко

у пам’ять про тебе ?

 

рухами кроками

спрагло рахуєш хвилини

подихом видихом

в грудях пече образа

ти – лише втомлена

дуже маленька людина

крапка

що зникне з поверхні

одного разу

 

ви,

що мене сьогодні,

здається, любили,

хто почуття вкладав,

як листи у конверти,

дайте мені ще трохи,

ще крихту сили,

щоб не померти!

 

***

витерти піт із чола

снігом

ніби тобі все одно

ніби

все це було не з тобою

ковзати кригою

а чи нудьгою

по манівцях

вулиці

в темряву тишу

у порожнечу

стогін

немов горлову кровотечу

присмаком в роті

відчути нудотні

слова

геометричних ліній

крива

ти

заховати себе у сни

 

затисни щосили її

затисни

у безмірах світу

невтішно одна

душа заплакана

 

***

мені тепер мовчання

 

по тобі

залишать

жменю попелу

на глині

замішаного

вечір дощовий

тобою буде бавитись

ліпити із глини

коників здається

муедзин твоє ім’я

співав на мінареті

в багдаді під землею

у воді в пустелі

попіл розвіває

вітер і квіти

жовті паперові квіти

зотліють в склепі

через сотню літ

 

моє ім’я розлите

на столі

вином червоним

свічкою і хлібом

почнеться день

мені почулось ніби

когось в пустелю

кликав

муедзин

 

***

ти ще існуєш

в думках чи уяві

пам’яті хвилі пливуть

кучеряві

на схід

 

вже не вирішую

бути не бути

зимний твій погляд

вихором крутить

як лід

 

що тобі сниться

такому одному

я серед ночі приходжу

додому

сама

 

вже не вирішую

жити не жити

кригою скріплює

серце розбите

зима

 

***

Давай просто будемо

у випадкових фразах,

скрадливих поглядах,

майже дитячих –

у щічку ! – поцілунках,

загадкових посланнях

одне одному

в соціальних мережах,

які ніхто, крім нас,

зрозуміти не може,

чи не може повірити,

що це для тебе

написано…

Я буду знати,

що ти є у мене,

що завжди

тільки мені належиш…

Ти будеш впевнений

про що я думаю…

Щоб ніхто не побачив,

як ми зростаємось –

я і ти –

очами, диханням,

руками, долонями,

рухами тіла…

Як я тобі

головою на грудях

засинаю

у мріях і в майбутньому…

Тихо і навіть для нас

непомітно

давай ми просто

одне для одного

будемо…

 

***

Згадаєш про мене,

коли зацвітуть

орхідеї…

Я буду далеко…

а, може, десь поруч

у темряві

дивитись на тебе

великими дивними

квітами…

В холодній кімнаті,

ковтаючи

каву і спогади

про дощ

і про місто

з байдужими перехожими,

відчуєш

як довго,

як дивно,

як болісно

мене бракувало…

 

учора цвіли орхідеї…

 

***

Разом мовчали,

разом дивилися

в очі

одне одному,

прагнули зрозуміти

чому це…

і для чого потрібно…

Вона прокидалася

серед ночі

з думкою про нього…

Він намагався

про неї не думати,

але думав,

думав,

думав

постійно…

Вони пірнали у

натовп-вакуум-темряву,

щоб

ніхто-ніколи-нічого

не запідозрив і не помітив,

але знову думками

вгризались одне в одного…

…як діти !

Він дивився на неї

крізь призму

віку і простору…

Вона –

потребувала присутності,

як повітря…

Одного дня

розчинилась у ньому

повністю

і зникла…

 

***

Втомилася.

Слова…слова…слова

Слова ростуть

розлогими кущами

і вершників

під білими плащами,

чи жовте листя

вітер обрива…

Летять вони,

як вершники, слова…

за ними руки

вгору простягаю…

я так тебе,

пекельно так чекаю,

аж тріскає від болю

голова !

Зворотній відлік:

десять… вісім… п’ять…

де ми були,

де нас уже не буде…

Чому мене слова твої

болять

і тліє листя

глибоко у грудях?

 

***

Де ти був,

коли я вмирала ?

Коли засипало

попелом

древні Помпеї

і запікались тіла

родзинками в тісті…

той хто буде

хліб ламати і їсти,

помітить пустоти

у формі людського

тіла…

Де ти був,

коли не серце, – Везувій,

вибухнув ?

Я затискала його

руками,

а він підтягав море

до ніг моїх,

і магма,

і море,

були червоними…

А на ранок

я вкрилася пір’ям

птаха-фенікса,

де ти був тоді ?

 

Де ти був ?!

 

 ***

Падай мені

снігом

падай

мені так бракує

в житті

білого

для мене сонце

чомусь

сіре

мені дороги

для чогось

чорні

а я від нині

тобою дихаю

мені у горлі пече

ім’я твоє

прошу тільки

падай мені

снігом

дай повірити

що ти в мене є

 

***

Хто має очі, той побачить,

Хто має вуха, той почує,

як за тобою душа

плаче

і де у серці біль ночує…

 

А я тобою живу і дихаю,

а я тобою вже задихаюся.

Йду за тобою кроками тихими,

божеволію

і не каюся…

 

Мені б зупинити

роки і годинники,

голос твій у всесвіті слухати…

 

Болю причина

і пекла чинники –

ті, що мають очі і вуха !!!

 

***

Її розрізАли, як хліб, –

навпіл,

а потім – скибками –

ще дрібніше…

 

бо як він інакше

зможе пізнати:

вона не така, як усі –

інша ?!

 

Пахло в кімнаті

солодким тістом,

скатерка біла –

ножами і крихтами…

Тепле тіло

жадібно їсти,

з нього скоринки

здирати нігтями

боляче…

 

Боляче !

Кому розкажеш

нащо потрібна така

офіра ?!

Рваним папером під ноги

ляже

чи то обгортка твоя,

чи шкіра…

 

***

Краще – реальний,

ніж віртуальний світ

і чоловік,

відчуєш якого

вустами…

Стигми від нього –

тобі на долоні –

хрестами,

рани від нього –

лезом порізи криві…

 

Краще – реальний

просто гіркий

чоловік !

 

у віртуалі

душу виймали з тебе…

дерлась від болю

у віртуальне небо,

дням і терпінням

не зупиняючи лік…

 

…надто реальний,

надто чужий чоловік !

 

***                        N.T.

 

Пливи, моя рибо,

далеко-далеко пливи,

туди, де зелені безлюдні

стоять острови.

На пальцях коралів

твоя облізає луска

сріблясто-барвиста

і дуже холодна така.

Пливи, моя рибо,

де сині літають птахи,

де вітер гарячий,

а подих надмірно легкий.

На березі місто,

де сині гуляють коти.

Там сині будинки

і горщиків синіх ряди.

Греби плавниками –

без тебе воно не засне…

 

 Скажи Йому, рибо,

що більше немає мене !

 

***

а це твоє нагострене

ім’я

мов лезо ріже

по діагоналі

безладні рухи

плавні і недбалі

неначе помах

чорного крила

у сутінках

беру тебе такого

яким ти є

горіхово-терпкого

до стогону

до болю затискання

тебе вустами

дихання вдихання

до глибини

до розрізу в собі

до тріщини

до крику моногами

це по

діагоналі

умирання

 

вечірній розпач

свіжої трави:

живи !

 

***

Голкою зшити

два зошити

білий і чорний

сталевим дротом

перемотати

спитати у себе

куди записати день

сьогоднішній

куди додавати

день прийдешній

згадати нарешті

куди ідеш ти

і куди прийти

маєш

кого чекаєш

і як тебе кликати

 

Щастя моє

де ти є ?

 

***

от і збулося усе

що собі

побажала

мало було мені

ночі

і тебе

такого безмежного

в одному ковтку

шаленої пристрасті

було мені

мало

хочу тебе

до останньої літери

прочитати

вивчити

випити

витерпіти

залюбити

знайти тебе

в останньому закапелку

простору

просто мати

просто

в зіниці ока

тебе тримати

тільки тобі

належати

 

Та як дожити

до тебе ?!

 

***

не віддам тебе

вітру

від дощу тебе заховаю

світе мій ти

мій кароокий раю

я вмираю

травою скошеною

білими квітами

з пелюстками чорними

падаю

косареві під ноги

учора

я запитала у вітру

для чого

далеко і так боляче

три крапки між нами

і коми

і листки

словами списані

прошиті списами

стебел трави

не живи без мене

бо я тебе

не віддам нікому

 

***

навіть якщо завтра

сонце не зійде

і обрій вкриється

кригою

чи атомним попелом

поверхня моря

навіть якщо кораблі-

привиди

пропливатимуть

перед очима

і в світі

не залишиться жодної

живої душі

я буду самотнім

деревом

чіплятись за скелю

і чекати тебе

 

***

ногами

босими

тай по снігу

білому

зимному

аж до кісток

студеному

бігла душа моя

незаплетена

 

любий мій

любий

згубо моя осіння

в душі моєї

ноженята

від холоду сині

не зігріти

 

як жити

жалю мій

 

подивися на мене

крижинами

 

вітер

до грудей

пригортаю

зітхаю

без тебе не дихаю

задихаюсь

 

душа тріпоче

а мене

мене вже

немає

 

***

як Вам без мене ?

в просторі міста

жовтим листом

по вінця

засипаного

між

мовчанням і криком

розхристаного

 

горілиць в небо

моїми очима

дивиться

у вітринах

ілюмінаціях

і перехожих постатях

пульсує ім’я

моє

 

як Вам без мене

дихається ?

 

в сутінках

всує мене

згадуєте ?

 

і немає на те

ради

бо

мені без Вас

не живеться…

 

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!