Поетеса, письменниця, перекладачка з польської. Член Національної спілки письменників України.
Лауреат міської премії імені Івана Франка 2016 року в номінації «Поезія».
Авторка поетичних збірок «Два кроки до раю»(2015), «Переступи поріг»(2015), «Вниз головою» (2016), «Ти» (2017), літературно-критичних статей, наукових статей з літературознавства та етно-валеології.
Твори друкувалися в журналі «Піонерія» (1983-1985), альманасі «Доба» (1984), альманасі «Вітрила» (1989), часописах «Четвер» (1993), «Перевал» (1992, 1993, 2016), «White Phoenix» (2015, 2016), «Німчич» (2016), «Дзвін» (2016), «Золота пектораль» (2016), на інтернет-порталах «Літфорум» (2016) та «Літцентр» (2016), рецензії та відгуки в журналах «Німчич» (2017), «Український театр» (2016),на сайтах «Буквоїд» та «Золота пектораль».
Серед авторів, яких перекладала, – Моніка Варненська, Лєшек Шаруга, Анджей Вальтер, Казімеж Бурнат.
Мешкає в Івано-Франківську.
***
двоє далеких двоє таких близьких
двоє таких
що нікому не описати
перетікали на відстань ріки і руки
бо не могли вже не
перетікати
їм розчинялися хмари
цвіли спориші
їм підкорялись
торнадо мусони пасати
те що у них вибухало вогнями в душі
їх спонукало
до сьомого неба літати
віриш не віриш
ховаєш від зайвих очей
хочеш не хочеш
тікаєш в свою комірчину
двоє близьких і далеких
і в тобі пече відстань
як наслідок
чи легковажна причина
***
і рима і риба і озеро як океан
і гілка черешні за вікнами
стукає в шибу
твій дім як човен
та у ньому не ти капітан
слизький і холодний
твій настрій нагадує рибу
і люди як люди
їх тіні лягають на брук
ти їм не потрібна ти зайва
ти трохи невчасна
ховайся подалі
від їхніх простягнутих рук
єдина щаслива
у натовпі злих і нещасних
і місто як місто
до болю у скронях чуже
ти ним захворіла
і спасу від того немає
ти в ньому зникаєш
колись чи до того чи вже
воно тебе міцно у сітях залізних
тримає
і рима і риба
і хлюпають сльози на дні
і правда твоя – лиш твоя –
не потрібна нікому
лежиш горілиць за вікном
на черешні
в човні
на вітрі хиткому
***
а мені хотілося ночі
ніжно білої
а мені хотілося крику
до болю тихого
проминали століття
минала і радість і лихо
крізь оці проминання
я щось пригадати хотіла
та мені зупинявся годинник
на ратушній вежі
та мені скреготали сороки
на мокрих деревах
я хотіла щоб серце
у мене було металеве
а воно наче риба
якій задихнутись належить
на шляхах проминання усі ми
такі тимчасові
білі ночі і крики що чуєш
заплющивши очі
залиши біля себе усе
що залишити хочеш
а закляклу рибину
підкинь у тарілку псові
***
… здавалося
що завтра була зима
і що сніг замітає мої одинокі сліди
а мені говорили в спину
іди сама
бо ніхто не поможе
а може нікуди не йди
із води виринало сонце
кипіла вода
і дощі поглинали землю
на сотню літ
під косою вмирала
зелена трава молода
і на тім косареві
тобі замикався світ
чи зима чи весна
чи нікому не треба Ти
загорни свої крила
і далі від світу тікай
якщо ти – не трава
то тобі не належить рости
Ненароком скосили…
то хто ти насправді така ?!
***
прийшла надто рано
над каменем голим
ворони кружляли,
на лицях
рубці залишали
гострими перами
спитала:
– А де хрест для Івана…
Петра… Якова… Юди?..
чи ваша чаша,
люди,
лише для сина Марії
і хто посміє
з ним розділити ?!
люди мовчали,
мечами
світ вирубуючи,
і три цвяхи
викували…
***
Вийшла раз,
вийшла другий,
зупинилася,
а мені на руки
із ялиці живиця
посипалася
завертала вітри,
називала хмари
маржиною,
поколола ноги,
розірвала серце
ожиною
де ж оті дороги,
що ведуть до тебе
узворами?
важко так не спиться…
я тобою,
любий мій,
хвора!
***
За межею тонкого
найтоншого в світі
відчуття
я ім’я твоє
наче дитя в сповиточку
до грудей пригортаю
заколисую
Гойда! тихо так
тихо
притишено
Гойда!
серед снігів
тебе вітрами
гойдаю
очі примружую
Спи, мій солодкий!
в серці моїм
раною
***
від нині за рік
дочекати
гойдаєш ясла
а там – пусто
лиш худібка стоїть
замерзла
і триє царі
з автоматами
і зоря не світить
щоб сліди не виказувати
на снігу
пішли пастерії
на захід
ангел сидить
заплаканий
макогоном калатає
зазирає в макітру
а там – Україна
***
Коли телефон вигризає рану
в руці
і радіохвилі розкладають мозок
на атоми,
рожевоокі чебреці
під хатою
моляться до Милосердного:
допоможи їй ще трохи,
ще трошечки почекати.
Допоможи їй витерпіти,
коли болить,
коли не може забути,
допоможи пам’ятати,
якщо для вічності потрібна
мить,
підштовхни її,
нехай вчиться літати.
У неї ж душа в полиновім
вінку,
заплакані ночі
і очі
безсонні.
Пожалій її, Боже, дивну таку
з телефоностигмами
на долоні
***
Один ковток
глевкого і гіркого
а далі хрест
і кола по воді
немає нас
немає вже нікого
і ти обличчям
горілиць
до Бога
пливи чи йди
Тобі цей шлях
в один кінець
і більше
не згадувати
згадувати
ні
у книгу долі
хтось тебе запише
і на долонях
як на склі залишить
прозорі очі
втомлено-сумні
***
Хто заплаче, коли ти помреш?
Робін Шарма
… навіть якщо
ти завтра
підеш за край світу,
кроком широким
межу переступиш у небо…
в кого буде за тобою
душа боліти ?
хто заридає гірко
у пам’ять про тебе ?
рухами кроками
спрагло рахуєш хвилини
подихом видихом
в грудях пече образа
ти – лише втомлена
дуже маленька людина
крапка
що зникне з поверхні
одного разу
ви,
що мене сьогодні,
здається, любили,
хто почуття вкладав,
як листи у конверти,
дайте мені ще трохи,
ще крихту сили,
щоб не померти!
***
витерти піт із чола
снігом
ніби тобі все одно
ніби
все це було не з тобою
ковзати кригою
а чи нудьгою
по манівцях
вулиці
в темряву тишу
у порожнечу
стогін
немов горлову кровотечу
присмаком в роті
відчути нудотні
слова
геометричних ліній
крива
ти
заховати себе у сни
затисни щосили її
затисни
у безмірах світу
невтішно одна
душа заплакана
***
мені тепер мовчання
по тобі
залишать
жменю попелу
на глині
замішаного
вечір дощовий
тобою буде бавитись
ліпити із глини
коників здається
муедзин твоє ім’я
співав на мінареті
в багдаді під землею
у воді в пустелі
попіл розвіває
вітер і квіти
жовті паперові квіти
зотліють в склепі
через сотню літ
моє ім’я розлите
на столі
вином червоним
свічкою і хлібом
почнеться день
мені почулось ніби
когось в пустелю
кликав
муедзин
***
ти ще існуєш
в думках чи уяві
пам’яті хвилі пливуть
кучеряві
на схід
вже не вирішую
бути не бути
зимний твій погляд
вихором крутить
як лід
що тобі сниться
такому одному
я серед ночі приходжу
додому
сама
вже не вирішую
жити не жити
кригою скріплює
серце розбите
зима
***
Давай просто будемо
у випадкових фразах,
скрадливих поглядах,
майже дитячих –
у щічку ! – поцілунках,
загадкових посланнях
одне одному
в соціальних мережах,
які ніхто, крім нас,
зрозуміти не може,
чи не може повірити,
що це для тебе
написано…
Я буду знати,
що ти є у мене,
що завжди
тільки мені належиш…
Ти будеш впевнений
про що я думаю…
Щоб ніхто не побачив,
як ми зростаємось –
я і ти –
очами, диханням,
руками, долонями,
рухами тіла…
Як я тобі
головою на грудях
засинаю
у мріях і в майбутньому…
Тихо і навіть для нас
непомітно
давай ми просто
одне для одного
будемо…
***
Згадаєш про мене,
коли зацвітуть
орхідеї…
Я буду далеко…
а, може, десь поруч
у темряві
дивитись на тебе
великими дивними
квітами…
В холодній кімнаті,
ковтаючи
каву і спогади
про дощ
і про місто
з байдужими перехожими,
відчуєш
як довго,
як дивно,
як болісно
мене бракувало…
учора цвіли орхідеї…
***
Разом мовчали,
разом дивилися
в очі
одне одному,
прагнули зрозуміти
чому це…
і для чого потрібно…
Вона прокидалася
серед ночі
з думкою про нього…
Він намагався
про неї не думати,
але думав,
думав,
думав
постійно…
Вони пірнали у
натовп-вакуум-темряву,
щоб
ніхто-ніколи-нічого
не запідозрив і не помітив,
але знову думками
вгризались одне в одного…
…як діти !
Він дивився на неї
крізь призму
віку і простору…
Вона –
потребувала присутності,
як повітря…
Одного дня
розчинилась у ньому
повністю
і зникла…
***
Втомилася.
Слова…слова…слова
Слова ростуть
розлогими кущами
і вершників
під білими плащами,
чи жовте листя
вітер обрива…
Летять вони,
як вершники, слова…
за ними руки
вгору простягаю…
я так тебе,
пекельно так чекаю,
аж тріскає від болю
голова !
Зворотній відлік:
десять… вісім… п’ять…
де ми були,
де нас уже не буде…
Чому мене слова твої
болять
і тліє листя
глибоко у грудях?
***
Де ти був,
коли я вмирала ?
Коли засипало
попелом
древні Помпеї
і запікались тіла
родзинками в тісті…
той хто буде
хліб ламати і їсти,
помітить пустоти
у формі людського
тіла…
Де ти був,
коли не серце, – Везувій,
вибухнув ?
Я затискала його
руками,
а він підтягав море
до ніг моїх,
і магма,
і море,
були червоними…
А на ранок
я вкрилася пір’ям
птаха-фенікса,
де ти був тоді ?
Де ти був ?!
***
Падай мені
снігом
падай
мені так бракує
в житті
білого
для мене сонце
чомусь
сіре
мені дороги
для чогось
чорні
а я від нині
тобою дихаю
мені у горлі пече
ім’я твоє
прошу тільки
падай мені
снігом
дай повірити
що ти в мене є
***
Хто має очі, той побачить,
Хто має вуха, той почує,
як за тобою душа
плаче
і де у серці біль ночує…
А я тобою живу і дихаю,
а я тобою вже задихаюся.
Йду за тобою кроками тихими,
божеволію
і не каюся…
Мені б зупинити
роки і годинники,
голос твій у всесвіті слухати…
Болю причина
і пекла чинники –
ті, що мають очі і вуха !!!
***
Її розрізАли, як хліб, –
навпіл,
а потім – скибками –
ще дрібніше…
бо як він інакше
зможе пізнати:
вона не така, як усі –
інша ?!
Пахло в кімнаті
солодким тістом,
скатерка біла –
ножами і крихтами…
Тепле тіло
жадібно їсти,
з нього скоринки
здирати нігтями
боляче…
Боляче !
Кому розкажеш
нащо потрібна така
офіра ?!
Рваним папером під ноги
ляже
чи то обгортка твоя,
чи шкіра…
***
Краще – реальний,
ніж віртуальний світ
і чоловік,
відчуєш якого
вустами…
Стигми від нього –
тобі на долоні –
хрестами,
рани від нього –
лезом порізи криві…
Краще – реальний
просто гіркий
чоловік !
у віртуалі
душу виймали з тебе…
дерлась від болю
у віртуальне небо,
дням і терпінням
не зупиняючи лік…
…надто реальний,
надто чужий чоловік !
*** N.T.
Пливи, моя рибо,
далеко-далеко пливи,
туди, де зелені безлюдні
стоять острови.
На пальцях коралів
твоя облізає луска
сріблясто-барвиста
і дуже холодна така.
Пливи, моя рибо,
де сині літають птахи,
де вітер гарячий,
а подих надмірно легкий.
На березі місто,
де сині гуляють коти.
Там сині будинки
і горщиків синіх ряди.
Греби плавниками –
без тебе воно не засне…
Скажи Йому, рибо,
що більше немає мене !
***
а це твоє нагострене
ім’я
мов лезо ріже
по діагоналі
безладні рухи
плавні і недбалі
неначе помах
чорного крила
у сутінках
беру тебе такого
яким ти є
горіхово-терпкого
до стогону
до болю затискання
тебе вустами
дихання вдихання
до глибини
до розрізу в собі
до тріщини
до крику моногами
це по
діагоналі
умирання
вечірній розпач
свіжої трави:
живи !
***
Голкою зшити
два зошити
білий і чорний
сталевим дротом
перемотати
спитати у себе
куди записати день
сьогоднішній
куди додавати
день прийдешній
згадати нарешті
куди ідеш ти
і куди прийти
маєш
кого чекаєш
і як тебе кликати
Щастя моє
де ти є ?
***
от і збулося усе
що собі
побажала
мало було мені
ночі
і тебе
такого безмежного
в одному ковтку
шаленої пристрасті
було мені
мало
хочу тебе
до останньої літери
прочитати
вивчити
випити
витерпіти
залюбити
знайти тебе
в останньому закапелку
простору
просто мати
просто
в зіниці ока
тебе тримати
тільки тобі
належати
Та як дожити
до тебе ?!
***
не віддам тебе
вітру
від дощу тебе заховаю
світе мій ти
мій кароокий раю
я вмираю
травою скошеною
білими квітами
з пелюстками чорними
падаю
косареві під ноги
учора
я запитала у вітру
для чого
далеко і так боляче
три крапки між нами
і коми
і листки
словами списані
прошиті списами
стебел трави
не живи без мене
бо я тебе
не віддам нікому
***
навіть якщо завтра
сонце не зійде
і обрій вкриється
кригою
чи атомним попелом
поверхня моря
навіть якщо кораблі-
привиди
пропливатимуть
перед очима
і в світі
не залишиться жодної
живої душі
я буду самотнім
деревом
чіплятись за скелю
і чекати тебе
***
ногами
босими
тай по снігу
білому
зимному
аж до кісток
студеному
бігла душа моя
незаплетена
любий мій
любий
згубо моя осіння
в душі моєї
ноженята
від холоду сині
не зігріти
як жити
жалю мій
подивися на мене
крижинами
вітер
до грудей
пригортаю
зітхаю
без тебе не дихаю
задихаюсь
душа тріпоче
а мене
мене вже
немає
***
як Вам без мене ?
в просторі міста
жовтим листом
по вінця
засипаного
між
мовчанням і криком
розхристаного
горілиць в небо
моїми очима
дивиться
у вітринах
ілюмінаціях
і перехожих постатях
пульсує ім’я
моє
як Вам без мене
дихається ?
в сутінках
всує мене
згадуєте ?
і немає на те
ради
бо
мені без Вас
не живеться…
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
Прокоментуєте?