Мені тринадцятий минало…
Т.Г. Шевченко
Так тихо: не шелесне навіть тінь.
За обрієм – стовпи, світи і долі.
І падає на хліб кришталик солі,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Немов душа майбутніх поколінь.
Такий вже той кришталик золотий,
Так дорого за нього серце платить,
Що хочеться втекти в убогу хату –
Від Страдної Дороги утекти.
Але дороги не звільняють нас…
І близько та некуплена хвилина,
Коли спитає Бог із часоплину:
«Ти хто, дитино?» Відповість: «Тарас!»
А поки що – тринадцять. День – як сон:
То плаче, то сміється, то співає…
Та вже поклав Господь Зерно із раю,
Велике Зерня – до малих долонь.
А ще затримав сонячні персти
На тій голівці, що не знала ласки.
«Прости, дитино, що життя – не казка.
Ти обраний, а отже – мусиш йти!»
Хотів спитати: «Господи ,чом я?!»
Та не посмів, хоч мав уперту вдачу.
«Не плач. Я знаю: козаки не плачуть…»
Крізь сльози усміхалося ягня.
І Слово засвітилося: «Рости!
Ти той Кобзар, якому вік – як птаха,
Який не знає зречення і страху»
…Сьогодні знову не прийшли листи…
Плац б’ється у шпіцрутенах доби.
Там пошта – як волами крізь негоду.
Мовчать німі ягнята від народу –
Покірні вівці чорної судьби.
Болить Украйна… «Господи, чому?!
Забрали круг – чим затушую рани?
Ідуть «сини нещасної Украйни»,
Хто в яничари, хто – на Колиму…»
…Мовчало небо. Та росла верба,
Одна-єдина «у степу безкраїм».
«Повір, Господь талантом не карає!» –
Сказала строго молода судьба.
Але то буде завтра. День – як сон…
Йому лише «тринадцятий минає…»
Та вже поклав Господь Зерно із раю,
Велике Зерня – до малих долонь.
АНОТАЦІЯ
«Я тим уже боржник, що українець зроду»…
А я боржниця тим, що смію і живу.
Сказав хтось неземний:
«Терпи, мені не шкода».
Синичкою на склі заквилю і терплю.
А журавлі летять, хоча путі не знають.
І падає сніжок терпким банальним «кру».
Біленький – на дими покинутого краю.
Холодний – на сльозу. Бо…
«крилонька зітру».
Вкраїнонько, смішна. Тебе ж ніхто не чує.
Вкраїночко, мовчи. Пестливий тільки сніг.
Усі слова дрібні. Усі волання всує.
Немає ворогів. Є недопитий гріх.
І є вина. Страшна: ти ще живеш і смієш.
І люди золоті. І зорана земля.
…Маліють журавлі до силуету Змія,
Бо ангели несуть на крилах немовлят…
ФАНТОМНИЙ БІЛЬ ДУШІ
(вірш другий)
А життя не збулося. І немає ні чорних, ні білих.
Лиш на вістрі бурульок тремтить березнева сльоза.
Бо іще не світало. І ніщо на землі не зігрілось.
Просто лускають бруньки. Й за Дунай відбуває козак.
Не розважить лубковість. Не зігріє свіча пред портретом.
Сантименти почили у Бозі на торжищі літ.
Ну, хто винен, скажіть? Що робити з невдалим сюжетом?
Дзеленчить птаха-трійка. Не дає смертним дурням одвіт.
А життя не збулося. І немає ні ради, ні зради.
Козаченьки зализують рани і варять судьбу.
Триста років за гривню нагадала циганочка Рада.
Що ж, спасибі, немало. Тільки світ про ворожку забув…
Висять сірі бурульки, мов дамокловий меч над терпінням.
Березневим сльозам не повірить відтята душа.
Кров’ю скрапують ночі, не даруючи тіням прозріння,
Й цокотить у безчассі останнє крилате лоша.