МОЛИТВА ДО МАРДУКА
Боже-Мардуче, до тебе звертаюсь в скорботі:
Так, наче старця, недоля зігнула мене.
Дай мені пільгу і
ласку в життєвім болоті,
Міць із душу забирає блукання земне.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Хто із людей розуміє господню дорогу?
Хто не сплямив за життя себе в лютому злі?
Вірити, злості не мати, молитися Богу!
Вибач провини, переступ, гріхи немалі.
Роду гріхи забери із старого запілля,
Слово промов, я віддам тобі душу свою:
Чистим зроби мене, наче оте канкаль-зілля,
Перед тобою всякчас на молитві стою.
Люди численні твою населяють країну,
Хай тобі почесті кожен складе чоловік.
Гріх розв’яжи і зламай мою давню провину,
Я, всемогутній Мардуче, слуга твій навік.
Гріх розв’яжи і свої милосердя ворота
Звільна відкрий та впусти в нього наші серця.
Тим то на душу мою налягає скорбота,
Що не повернеш до мене ясного лиця.
***
Сіяч – це сонце! Сіє, знявши ризу.
Йому з небес немає вороття.
Ізнову свіжий вітер віє з Низу,
Та не вважай – це вітер од життя.
Ти не вважай і на мою химеру:
Із каторги од турка-татарви –
Самійло Кішка в Бога взяв галеру
І нам везе хрещаті корогви.
На старосвітських стогнах щастя-долі
Церкви й червоні маки по землі.
…Розкидана тараня на Подолі
При місяцю блищить, немов шаблі.
І на вінках не гаснуть ярі свічі,
Хоча і плинна у Дніпрі вода.
Кохана, знай: Дніпро тече до Січі –
Там наша воля й пісня не вмира.
ВЕЛИКА РИБА ЗЖИРАЄ
МАЛУ
Гравюра Пітера Блейгеля Мужицького
Велика рибина лежить на крутому горбі біля річки
і сама, наче горб драглистий. Із великої
пащі рота в неї сиплеться риба. А в тієї –
у меншої риби – в роті риба ще менша.
В животі у найбільшої риби повно риби малої,
у якої у роті стирчить риба зовсім мала.
Чоловік, що пиляє ножовкою черево риби великої,
зростом ледве сягає
половини великої риби.
Інший лізе на горб оцієї рибини по драбині
із іншого боку.
Двоє в човні, унизу біля берега, у рибини живіт
розпороли – з живота дістають трохи меншу
рибину. І рибалка он ловить там рибу на рибу.
За рибиною, що лежить на горбі, ходить, наче людина,
риба і рибину несе у зубах.
Хтось на дерево (теж по драбині) тягне рибину,
щоб повісить її на гіллі.
В небі риба літає. А найбільшої риби Око,
наче Знак з невідомих світів.
СУДНЕ КОЛЕСО
Нас позовуть на суд поперед Бога
За те, що збайдужіли ми до пня.
І судне колесо збере тоді рідня:
Бо ми одбігли од життя
якмога.
Час, як мисливець, знов затрубить в рога,
Але не зможе воскресити дня
І величі, і тільки западня
Лежатиме, мов яма, край
порога.
Байдуже буде молодому сину:
Хто заквітчавсь у рани за Вкраїну,
як прагне волі козака душа!
В таку годину чтива дай по ряду:
Дай нам на другий прочит «Чорну раду»
З непам’яті верни нам Куліша.
***
О, моя тривого золота!
Навстіж брама снів у ніч розкрита.
Знову сняться юності літа,
Кривдник-час і чаша недопита.
Оточило душу муром бід,
Залишився я між тернів світу.
Не перейдеш ту ріку убрід,
Що тече свавільно, без привіту.
Биті горем дні, без співчуття,
Дуже схожі на осінню птицю.
В ніч безсонну дивиться життя,
Все в одну зібралось блискавицю.
Тягарем десь стали ми тобі,
Ось і дав ти нам залізне ложе.
Як гукав тебе я у журбі,
Але ти не зглянувсь, боже, боже.
***
В Гетьманщину!.. Й знову до рідного дому,
Де слободи вже – z a l o z e n i e o s a d.
Люд платить подимне, живе по-новому
І є в нього ліплянки, бджоли і сад.
Вродило шинків, як
грибів, в Україні,
Під кожним кущем лементують ляхи.
Три злотих за сльози скупі, удовині,
Два тижні на рік – мірять панські лани.
Вареників миска, міцна оковита,
Сам чорт у кишені сидить в козака.
…Приснивсь із Петрівець Вареник Микита,
Як Гоголь Микола писав Пацюка.
Потоцькі – магнати, пани Любомирські!
А Гоголь Євстафій з чийого коша?
О, краю безлюдний! Плачі твої сквирські!
Думки монастирські, корчемна душа!
***
Життя гірчить, як поле полинове,
І вже його не назовеш життям.
І крутиться хутчіше за
млинове
Фортуни колесо… Про це гаразд зятям!
Благає ради, як душа
вдовиці,
Але не в тебе, днина не свята.
Життю відомі наші таємниці –
Отже й кладе печать нам на уста.
Мовчать чомусь старі брати-зелоти…
О, скільки в них гамбіту і пихи!
Десь, видно, Бог рахує нам зальоти,
Всі мимовільні з явними гріхи.
***
Мета всіх поривань моїх блага,
Я не охітний миром коротити.
Та з янголами більш мені не жити:
Бо вік минув, як ляск од батога.
О, Україно, рідна, дорога!..
Як сельний клин,
життя зов’яли квіти.
На цвинтарях твоїх дочасні плити,
Під ними – поколінь людських стяга.
Іду із берлом у пекальний рів,
В оточенні музик і штукарів…
А ви куди верстаєте дорогу?
Як щирий друг хатянських поколінь,
Сухим багну з води ступить на рінь,
Обнять надію, помолившись Богу.
***
До мене скоро прийде князь пітьми:
Роки життя лишились за порогом.
Але якби знаття, що перед Богом
Стоятиму, як і перед людьми.
Я б не боявся кари і страми
За всі гріхи, які лежать облогом.
Дружив я з часом, як з єдинорогом,
І він мені нашіптував псалми.
Я не дививсь на час, як на Іуду,
Не ждав на цій землі Страшного Суду,
Любив Вкраїну більше од душі.
Як хрест самотній, йду на перехрестя.
Немає гірше в ланцюгу безчестя –
Нести покуту за гріхи чужі.
ПАСТУШИЙ ПЛАЧ
Переляканий він із плачем з пасовиська щодуху
до села повертає: бо загрузла корова по шию
у Бідчі-ріці, бо немає вірьовки з собою у двох
пастухів, бо зв’язали із дідом Лисеєм два паски,
закрутили за роги, а скотина – по шию в воді.
Тут і мертвий заплаче! Плач, Княжухо-горо!
Плач ти, річечко-Бідчо! Ти, вербо біля мосту
при камінній дорозі, коли нижче схили до води!
Ви, швидкі ластів’ята, понесіть нашій матері звістку –
не встерегли корів пастухи.
Вона з люпину в річку
пішла, щоб напитись,
забрела на середину річки і загрузла в глею.
Вже пастух той знеможений задрімав під горою, бачить сон, у
якому зупинилися жорна старі;
барабана з тарілкою мідною та булавою украли
з весілля; розкотились колеса у кузні …
на возах біля кузні, мов п’яні, лежать ковалі;
а у баби Марушки – коза привела козеня.
Підійшла до того пастуха та віщунка-сестриця,
сон тлумачить.
Спинилися жорна старі –
з пастухів хтось сконає, барабан із тарілкою
та булавою – недобра прикмета – барабанщик невдовзі
помре! А колеса у кузні і ті ковалі теж
лежатимуть скоро в землі. Буде плач у селі!
Плач, Княжухо-горо! Заридайте всі мешканці світу!
Час минув – і пастух Єлисей у могилі!
Час минув –
барабанщик лежить у труні! Час минув –
ковалів по звичаю в селі поховали! Час минув –
хтось веде на вірьовці корову. Час минув –
веселиться мале козеня.
СВІЧАДО
Соломонові речі чудесні:
Срібний перстень, свічадо, скрипка
Не повернуться наші весни,
Наша юність – в житах куріпка.
Чорт украв твоє біле плаття,
Ти у лісі була, як
Єва.
Може статись – спаде прокляття,
Заговорять колись дерева.
Ах, то янгол! І дим над лісом.
Хоч на крихту засну
ік світу.
А судилось і хитрим лисом
Між людей блукать без привіту.
Знов покутуєш горду вдачу,
Об пороги наспотикався…
Ось – поважний і тихий – плачу,
Волі Господа знов оддався.
– Одкривайтесь, ворота небесні!
А душа, як в житах куріпка.
Соломонові речі чудесні –
Срібний перстень, свічадо, скрипка.
ЛЕАНДРА
Мов на коштовний, рідкісний клейнод,
Щоб краєм ока глянуть – звідусюди
Ідуть та їдуть різних станів люди:
Твою красу вшановує народ.
Нема одбою, наче од заброд,
Од женихів… Та не збулася луди –
Втекла од батька. Леле, до іуди!
Дарма, що бог вділив тобі щедрот.
Тебе за гріх замкнули в монастир,
А женихи усі пішли у мандри –
Шукають слідів цнотливої Леандри.
Життя без тебе стало, як пустир.
– Леандра! – Знай ім’я шепочуть хвилі
– Леандра! – Кличуть гори споночілі.
***
З неба сіє і сипле
потроху,
Снігом трусить і трусить помалу.
Твою дівчину вкрали волохи,
Ту, котру полюбив ще ізмалу.
Біле поле, покрите снігами,
Біле, сохле гойдає бадилля.
Дуже чемно сидить під богами,
Але тільки не наше весілля.
Вийду в поле із
тихого гаю,
В полі сквира зі снігом іскриста.
Більш немає у долі загаю.
Бо тепер не моя ти невіста!
Срібні вільхи зронили сережки,
Глухо стогне в льодах деревина.
Ні дороги до тебе, ні стежки:
Бо тепер ти волоська дружина.
З неба сіє і сипле потроху,
Снігом трусить і трусить помалу.
Мою дівчину вкрали волохи,
Ту, котру полюбив ще ізмалу.
***
На добраніч, поля! І тобі, моя сива зозуле!
Я ходив, як Ісав, за село у поля весняні,
На горі – сон-трава, а зі мною – життя проминуле,
А берези – в калюжах, а живиці сльоза – на сосні.
Говори до гори, але ти не почуєш одвіту,
Тобі прихистку більш не знайти на коханій землі.
Буду Марком Пекельним знов товктися по білому світу
Та шукать душі тих, що давно одкипіли в смолі.
Над пісками тремтять золотисті та вогкі серпанки,
У окопах ще й сніг, мов торішній, лежить де-не-де.
На добраніч, поля! На добраніч, одсвіжені ранки!
На добраніч вам, верби при шляху, де каміння тверде!
Добрих слів тобі, земле! Сон-траво й незабутня дорого!
Хай вас Бог береже! Люди добрі, пробачте мені.
Бо на те ти й народ, щоб тобі уповати на Бога.
Де Господь – там любов. Там і правда завжди без брехні.
с. Ясногородка
Вишгородського району на Київщині
Редакція УЛГ
долучається до привітань, які надійшли на адресу Василя Осадчого з нагоди його
60-річчя.
З роси і води,
шановний пане Василю!