Стиглі вишні над шляхом…

 

 

Валентина БЕЛЯ

 

Проводжали Петра у останню дорогу

Два сини з невістками та й більше нікого.

Тихо мертвим селом пронесли домовину,

Ані слова, ні сліз, ні душі, ні людини…

Опустілі двори серце тиснуть відразу,

Здичавілі коти і сумні перелази,

В чорнориях обійстя старі – домовини

Вже забули і подих живої людини.

Літ із п’ять, як лишився отут самотою,

В довгі зими курився димар під горою,

Розкидались стежки, доки стачило сили,

А сини все у місто до себе просили.

Не поїхав, не кинув старицю-село,

Доки жив дід Петро в нім, то жило і воно.

Проводжали Петра у останню дорогу

Стиглі вишні над шляхом та й більше нікого…

 

***

Горнятко кави – смаком щастя,

І амбра вересня в душі,

Красива жінко, як же часто

Бентежать осінь міражі.

Та ваша осінь чесна й чиста,

І серце ділиться на всіх,

Якщо й кохала вогнянисто,

Хіба ж то гріх? Який то гріх?

Коли горіла й не згорала

У тім п’янкім, святім вогні,

Хіба цього для щастя мало?

Скажіть мені, скажіть мені…

Вже листопадові вітрила

У зиму-зимоньку несуть,

О, ця жива, нестримна сила!

І як себе у ній збагнуть?

О як збагнуть, що майже сива,

А мов на світі й не жила…

Красива жінко, вже скосила

Все, що посіяти змогла.

 

***

Втомився поет про кохання писати…

Він, Бог Афродит і Венер,

Сидів одинцем біля власної хати

Знесилений. Голос помер.

Меліса і м’ята богемно-духмяні

Холонули в чаші старій,

Лиш попіл багаття та зілля у чані,

Ще – спогадів довгий сувій.

Думки половіли під зоряним небом,

До купи не скласти ніяк.

А серце й не тьохне. Чого йому треба?

Без серця ж – поет чи жебрак?

Маленька церковка он там, на узліссі,

Що прихистком часто була,

Губилися ноги в м’якім падолисті,

Дорога до неї вела.

Сміялася муза притишено, глухо,

А дзвін калатав на сто верст,

І зводив до неба стосило, стодухо

Хтось, зовсім невидимий, перст.

Втомився поет…

 

***

Уже не плачу, висушила сльози,

Життя, як поцяцькований колаж,

Молитви розгубила по дорозі,

Тепер читаю тільки « Отче наш».

І йду, іду, попри усі незгоди,

Хоч ковзаюсь – не падаю, дарма!

Папуги розбрехались на погоду,

Я – сильна, сміття вимету сама!

Тримаю в жмені щастя поволоку,

Його хоч трохи, та усе моє,

О люди, як вам добре видно збоку,

І заздрість вправно мушлю слів жує.

А я іду, не плачу й не боюся,

Несу в душі нехитрий свій багаж,

Води з криниці чистої нап’юся

Й тихенько прочитаю « Отче наш»

Залишити коментар