Стиглі вишні над шляхом…

686

 
 
Валентина БЕЛЯ
 
Проводжали Петра у останню дорогу
Два сини з невістками та й більше нікого.
Тихо мертвим селом пронесли домовину,
Ані слова, ні сліз, ні душі, ні людини…
Опустілі двори серце тиснуть відразу,
Здичавілі коти і сумні перелази,
В чорнориях обійстя старі – домовини
Вже забули і подих живої людини.
Літ із п’ять, як лишився отут самотою,
В довгі зими курився димар під горою,
Розкидались стежки, доки стачило сили,
А сини все у місто до себе просили.
Не поїхав, не кинув старицю-село,
Доки жив дід Петро в нім, то жило і воно.
Проводжали Петра у останню дорогу
Стиглі вишні над шляхом та й більше нікого…
 
***
Горнятко кави – смаком щастя,
І амбра вересня в душі,
Красива жінко, як же часто
Бентежать осінь міражі.
Та ваша осінь чесна й чиста,
І серце ділиться на всіх,
Якщо й кохала вогнянисто,
Хіба ж то гріх? Який то гріх?
Коли горіла й не згорала
У тім п’янкім, святім вогні,
Хіба цього для щастя мало?
Скажіть мені, скажіть мені…
Вже листопадові вітрила
У зиму-зимоньку несуть,
О, ця жива, нестримна сила!
І як себе у ній збагнуть?
О як збагнуть, що майже сива,
А мов на світі й не жила…
Красива жінко, вже скосила
Все, що посіяти змогла.
 
***
Втомився поет про кохання писати…
Він, Бог Афродит і Венер,
Сидів одинцем біля власної хати
Знесилений. Голос помер.
Меліса і м’ята богемно-духмяні
Холонули в чаші старій,
Лиш попіл багаття та зілля у чані,
Ще – спогадів довгий сувій.
Думки половіли під зоряним небом,
До купи не скласти ніяк.
А серце й не тьохне. Чого йому треба?
Без серця ж – поет чи жебрак?
Маленька церковка он там, на узліссі,
Що прихистком часто була,
Губилися ноги в м’якім падолисті,
Дорога до неї вела.
Сміялася муза притишено, глухо,
А дзвін калатав на сто верст,
І зводив до неба стосило, стодухо
Хтось, зовсім невидимий, перст.
Втомився поет…
 
***
Уже не плачу, висушила сльози,
Життя, як поцяцькований колаж,
Молитви розгубила по дорозі,
Тепер читаю тільки « Отче наш».
І йду, іду, попри усі незгоди,
Хоч ковзаюсь – не падаю, дарма!
Папуги розбрехались на погоду,
Я – сильна, сміття вимету сама!
Тримаю в жмені щастя поволоку,
Його хоч трохи, та усе моє,
О люди, як вам добре видно збоку,
І заздрість вправно мушлю слів жує.
А я іду, не плачу й не боюся,
Несу в душі нехитрий свій багаж,
Води з криниці чистої нап’юся
Й тихенько прочитаю « Отче наш»

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!