«…СТРУМУЄ ДОРОГА – ОД БІЛОГО БІЛОГО БОЛЮ»

Пам’яті Василя Стуса і Євгена Сверстюка

Виступ Василя Овсієнка на творчому вечорі Євгена Сверстюка «На святі надій» 16 грудня 2008 року в Філармонії і 13.12.2018 в Будинку Актора та 12.01.2019 в Київській міськраді

2004 року я готував до друку книжку Оксани Мешко до 100-річчя з дня її народження і збирав по людях її листи. Звернувся й до Євгена Олександровича Сверстюка. Він надав не лише листи Оксани Мешко, а й два листи Василя Стуса з заслання – від 8 березня та 30 квітня 1979 року.
Тоді Стус був на засланні в Магаданській області (на Колимі), а Сверстюк, як за сибірськими мірками, недалеко – в Бурятії.
Я запитав адресата, чому він понад 25 років не публікував тих листів.
Виявилося, що він дуже цінував ці листи і боявся, щоб їх кагебісти не вилучили під час обшуків, сховав їх у конверт з найневиннішим листом із села і зумів привезти їх у Київ, і зберігалися вони у Віри Ткаченко. «Але коли щось ховаєш, то ніби навмисне забуваєш, де воно сховане».
Василь пропонує в листах допомогу: може, потрібен теплий одяг, книги, програвач.
В.Стус: «Гадаю, між нами тут не буде жадних фіґур – незручно, шкода часу і т. ін. Я – це Ти. І я в Тобі кращий, ніж я в Собі. Тож дай мені змогу вишколятися! Знаєш, Ти – мені снився новорічної великої ночі! Для мене Ти – синонім Совісті, найвища, найяскравіша Зірка мого небобратства. Ти, Паруйр /Айрікян/, Размік /Маркосян/, Зорян Попадюк, Сергій Солдатов, ще два-три чоловіка. Але Ти – й у цьому ряду – засяйний».
Є.Сверстюк: «Мабуть, він у своїй дикій самоті й розміщував гостей свого «круглого столу». Я знаю, що «так собі» Василь Стус ніколи не пише, і здогадуюсь, що всі свої візії він виношував довгими колимськими ночами».
І Сверстюк відповів Стусові – аж через 20 років, перед Різдвом 1999 року:
«Базилеосе,
Ти привітав першим – якось завше потрапляєш першим…
Поки там сперечалися, чи рукописи горять, Ти писав на тій землі, що під ногами горіла, і Бог беріг. Дійшли навіть Твої два вірші для мене в мій сивий день ласки. Отже, «не доходять ненаписані листи», то напевно. І не засвічують нашої України у світі люди погашені – теж напевно. Твої… довго, але доходять…
День не усім світить, не усі світяться, ніяке минуле не засвічує людину для майбутнього. Але засвічене від любови і болю слово не згасне, бо споріднене зі Словом – Світлом. Слава Богу, що знайшлося кому визбирувати Твої іскри в сутінках кінця віку.
Спасибі, Базилеосе! Вітаю Тебе, як летючу зірку, на тому березі».
Першій публікації цих віршів у ґазеті «Наша віра» за січень 1999 року передувало слово Дмитра Стуса:
«Коли майже все з архіву поета було опрацьовано, Оксана Дворко наштовхнулася на кілька невідомих чернеток віршів, що об’єднані однією темою – пошаною до Євгена Сверстюка».
Як ці вірші перегукуються зі згаданими листами!
Ось вони.
 
Василь СТУС
З-за ґрат, з-за втрат, з-за німоти
мідяно-срібний дзвін.
То пролунав, Євгене, ти,
як дінь, як дон – і дінь.
До мене никли деревá,
йшли хмари ревучи
і запорошені слова,
і врóчене: мовчи.
І раптом тихо стало нам
і німо стало нам,
і віддалися ми сльозам
і траченим літам.
 
Василь СТУС
Сорочка тріпоче – із білого болю-вогню,
струмує дорога – од білого білого болю.
У білій як літо, у білій як спека сорочці
по білій дорозі вельможно товариш ступав
(в якому то часі, у віці котрому, у році?),
який він веселий, немов на весілля рушав.
Я стежив за ним, бо ж сам я до нього належав,
бо й сам танцюристим і радісним оком зизив
по весях – над бані, а як городи – то над вежі
тривожний і зичний, джерельного голосу пив.
Так тільки Євген, лиш Євген так один розмовляє –
струмок повесняний чи плаєм нагíрня вода.
Кого він лишив? І на кóго так довго чекає?
Яка ж бо прекрасна вродлива угналась біда?
Тюремнії друзі, в три цíпи нас чорт не змолотить,
дарма що узявся уже кривавицею тік.
Кого ж то несе ще, кого там зі злости колотить,
кому з них забіг аж кудись обережний язик?
У білій, як літо, у білій як літо сорочці
по білій дорозі вельможно товариш ступав.
А я на тамтóму, а я на тамтóму аж боці.
І пан чи пропав? Але пан чи пропав? Чи пропав?

Прокоментуєте?