Стріли пам'яті

170

Новела

Яку вже ніч мені не спиться,

Кудись подавсь намарне сон.

А на душі усе ж весниться

І я пливу за горизонт.

І я пливу в літа студентські –

І любо так, і мило так.

І справи в мене ще не кепські,

І я ще юн! Я ще юнак!

Ми на Хрещатику з тобою,

Ми в Конча-Заспі й на Дніпрі.

Ти обняла мене любов’ю,

Аж прояснилося вгорі.

І вірилось, що так і буде,

Але хитнулася земля

І грім ударив прямо в груди,

І зашморгнулася петля.

 

Прощай, мій Києве!.. Прощай,

Карпатський краю!.. Пам’ятай

Мої пісні. Мене ж нема.

Чужі краї, чужа зима…

 

Тайгові рум’яні будні,

До зірок подать рукою.

Зацвіли дерева в грудні

Білим цвітом за рікою.

Чи то цвітом, чи снігами,

Чи морозами дзвінкими?..

Простяглися поміж нами

Дві дороги несходимі.

Дві дороги, як дві долі –

Непочаті, непрожиті.

Стрілись ми весною в школі,

Розійшлись у пізнім літі.

Розійшлися – не зійшлися…

В’януть зорі над горою.

Озовися, озовися

За дністровою сагою!

Я приїду, я залишу

І Сибір, і все на світі –

Хай у грудні заколише

Хтось дерева в білім цвіті.

Я з тобою заколишусь

Під холодними вітрами.

Далі дишуть, доли дишуть,

Сни спадають над ярами.

 Горизонти
зайнялися

Чистотою голубою.

Озовися, озовися

За дністровою сагою!..

 

Перебув і хугу я, і тугу,

Перебув усе, як перебув.

І радів і ворогу, і другу,

Що доріг додому не забув.

Що мій світ дороги не забули,

Ждали ті, хто ждати іще міг.

І мене надії повернули

На родинний батьківський поріг.

 

За безсонням розгойданих станцій

Я сьогодні до тебе прийшов.

Зупинялись дуби, як повстанці,

Оглядались на мене з дібров.

Дивувались моєму приходу

І вони, і народ, і земля.

Я лицем повертався до сходу,

Де печаль посивіла моя.

Десь далеко лишились морози,

Сині очі сибірських озер.

На які ще незвідані грози

Понесу своє серце тепер?

Ти смієшся до сліз, до знемоги,

І легендо моя, і любов,

Ти не знаєш, які я пороги

У нелегкім житті перейшов.

Ти смієшся. Ти смійся. Я стану

Ще твердішим, а що б не було!

Я утрачену пісню дістану,

Я здолаю і кривду, і зло.

Я піднімусь – хай бачать зневіри –

Від падінь до захмарних висот!

Я для того усе й переміряв,

Щоб цінити життя і народ!

Щоб кохатись з тобою уранці,

Щоб єдина на двох нас любов…

За безсонням розгойданих станцій

Я сьогодні до тебе прийшов.

 

Саяни схожі на Карпати –

Шумують кедри, як дуби…

Та не спіши мене питати,

Що за Уралом я робив.

Пекли лютуючі морози

Мій кожен крок, мій кожен слід.

А я шукав в снігах мімози,

А я шукав калини світ.

Вона з’являлася на Сході

Від рідних батьківських країв.

І я немовби з глузду сходив:

Я спирт глушив, чортів поїв…

І повернувся все ж, і вижив

На подив клятим ворогам.

І тільки юнь свою залишив

На єнісейських берегах…

 

Ти поїхала – й одразу

Посмутніли, ніби вдови,

В нашій хаті сині вази

І ромашки білоброві.

Тихо в місті, тихо в полі,

Тихо всюди. Гаснуть зорі.

Лиш натужені тополі

Колихаються в дозорі.

Та ще сині, ген, озерця

Радо плещуть у долоні.

В мене серце стрепенеться,

Защемить, як у полоні.

Ти вернешся ще не скоро

У мої й твої Карпати…

Та не сам я в синіх горах,

Поки є кого чекати.

 

Я люблю вас у злагоді й сварці,

Як сніги і як квітнуть гаї,

Станіславці мої, станіславці,

Незабутні франківці мої.

Парк Шевченка і площа Поштова,

І на озері тихі човни –

То вкраїнська незраджена мова,

То карпатські і дочки, й сини!

То опришки і Довбуш із ними,

То Франковий окрилений дух!

Я стомився давно, побратими,

Від гнилих політичних задух.

А учора я був у Франківську,

І неначе на світ народивсь:

Усміхалося небо по-свійськи

І до неба я ревно моливсь.

І здавалось, що звідси нікуди

Не зникав я, хто б що не казав.

І скотилась повільно на груди

Оксамитна холодна сльоза.

 

Пломеніє душа,

Хоч наболені ноги не ходять,

Відходили цей світ,

Відбули, що було й не було.

І немає різниці,

На півночі, а чи на сході

Підігріється дух

Непогасним небесним теплом.

Хтось доробить усе,

Що не встиг за життя доробити –

Доходить, долюбить,

Дописати останній рядок.

Та, одначе, зумів же

На білому світі прожити,

І то є вже вершина

И воістину сонячний крок!

 

Юність… Київ… Каштановий Київ

Так далеко від мене усе ж.

І ніколи ніхто не обмиє

Тих болючих і ран, і пожеж.

І ніколи ніхто не зустріне

На Хрещатику. Тінь промайне…

І лиш пам’яті наскрізні стріли

Прошиватимуть вічно мене!..

 

м. Чернівці

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!