Важка, як сповідь, ця морська
вода,
Гудуть від бур її великі дзвони,
В її глибинах ніч, мов камінь
тоне,
І тіло гіркоти її жада.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Свавільна, як вона, і молода,
В покоси хвиль я полечу з розгону,
Роздерши криком вітряну запону,
Від сонця і від щастя, аж руда.
Я ніжуся у літеплій постелі,
Та ця примхлива, тепла течія
Розіб’є і мене колись об скелі.
Збере мої тріски старий рибалка
Зимою сам, на березі, і я
Горіти буду весело і палко.
Нікітський сад. Літо1980р.
АНДАНТЕ
Вітрильником легким
я на твою долоню сіла
і, склавши крила,
розглянулась довкола.
Зірки мрійливо жевріли на дні,
і ми одні
блукали між руїн
біблійного Содому,
в якому де-не-де
світилися вогні.
Ти ніс мене,
Твоя рука тремтіла…
І тільки поглядом,
Що спалахнув і згас,
Велике море обвінчало нас.
КОЗЕРОГ
Стоїть красивий, наче бог,
Над морем гордий козерог
І дивиться із кручі вниз,
Немов закоханий Нарцис.
Хтось кинув сміх на чисте плесо,
Він різонув, як гостре лезо.
Хто бога смів потурбувати,
Розбив зображення рогате?!
Тут козерог побачив жінку –
Гріховна плоть сміялась дзвінко.
СОРОЧКА МОРЯ
Я одягнула сорочку моря,
та вона велика на мене.
Наступивши на довгий поділ,
падаю в пісок.
Озирнувшись, чи хто не бачить,
виринаю з її рукавів,
з її пазухи, з її мережок
і квапливо викручую воду
з обважнілої коси.
А ти розриваєш її аж до дна,
бо вузька тобі в плечах,
бо стискає груди і подих спирає.
Ти скидаєш її, як тесля на гребені
хати,
і, сміючись,
махаєш мені
високо над головою
сорочкою моря.
Ялта 1980р.
***
Обійми
наші пахнуть морем,
Щасливими слізьми омите,
Каміння дивиться на нас –
Ми не ховаємось од нього.
Шовкова ниточка води
Лоскоче груди. Я сміюся.
Лягають пальці на вуста:
Кохана, чайки не збуди.
В гарячій темряві цілунків
Ми розчиняємось, як цукор.
Ніч розливає цей напій.
Із пригорщі нас п’ють зірки,
Нас п’ють прим’яті тихі трави,
Щоб вранці знову підвестися.
***
Як вапняку тисячолітні пори,
Вбирала я неголосну росу
Цієї ночі і сама несу
Її у сон, погідна від покори.
Мене цілує безбережне море
В чоло і, відступивши на сльозу,
Прибоєм тихо пестить цю грозу,
Що відбуяла, як цвітіння скоре.
Наповни зерном засіки високі
Грудей моїх, де в темряві глухій
Ридав лише донині вітровій.
Даруй природі плодотворний спокій,
Щоб я, в собі відчувши перші
кроки,
Молилася цій ноші дорогій.
СУНИЧНЕ ДЕРЕВО
Я скинула кору, і ти уздрів
Ніким не займані ще перелоги,
І силу, що не знає остороги,
І повногрудий, наче сонце, гнів.
Так буйно тут зі мною ти ряснів.
Так високо, не знаючи знемоги,
По каменю кресали наші ноги,
Здіймались ми понад багаттям днів.
А потім, як вродила я суниці,
Усміхнена, солодка і важка,
Гукала в нетерпінні ранню птицю.
Вона клювала ті плоди сочисті,
І в землю поверталася ріка
Моїх зернят, які співали в листі.
Ялта, Нікітський сад. Літо 1980 р.
ЯЛІВЕЦЬ ВИСОКИЙ
Дмитрові
Павличкові
З печери вийшов і стою на кручі,
Сльозою заклинаю хмаролам,
З безоднею і небом сам на сам,
Повітря тнуть мої слова негнучі.
Вони впивають, мов стріли в тучі,
І хлинить кров богів у темний
злам,
За неї слух, і зір, і нюх віддам
Та й занімію в сонячнім обруччі.
Минуться гун, тур і струни віщі,
І жони, що любили нас в кострищі,
І голови, які злетіли з плеч.
Лиш я повік стоятиму на скелі,
Корінням обіймаючи пустелі,
Іржею битий, мов слов’янський меч.
Ялта, Нікітський сад. Літо1980р.
НІЧ
Сховавши голову під крило,
на бантині заснув молоденький
місяць.
Тільки тоді ми роздягнулися
і, склавши одежу на гребінь
високої дюни,
ввійшли в урочистий плин
важкого колосся ночі.
Воно половіло,
і ми дозрівали у ньому,
і тихо сміялись.
Та скинулась риба на плесі…
Ти,
в незвідане руки простерши,
її упіймати хотів
і ненароком до мене торкнувся.
Я
спалахнула, як папороть
в
Іванову ніч…
Спало
наше містечко,
притулившись до теплого боку гори.
СОНАТА МОРЯ
Allegro
Село, що вчора народилося з морської піни
обід варило на чавунних плитах,
і, спрядений
жіночими руками,
з розбитих бурею човнів
рибальських
тонкою ниткою сотався в небо дим.
Одним
до щогли ми прив’язані бажанням,
воно ізсукане з міцного волокна,
ним
кораблі
до пристані швартують…
І
цей пісок я чую,
він розступається під нашими
ногами
і дихає…
такий
живий, що страшно
його сипучого розміреного бігу
крізь цівку нашого минущого життя.
А хвиля набігає
і ловить нас…
ще
не було рибалки,
який би вирвався з її цупкої сіті…
Великі риби у морському світі
тим
розважаються, що бульбашки пускають
і воду цідять крізь холодні зябра.
Ми також бавились – нанизували
часом
промінням вибілені черепи крихкі
на волосінь.
Ламались черепашки,
простромлені голками.
А
за нами
здіймався, пінився і розлітався
пилом
солоний сік прибою.
Захоплені
своєю грою,
ми і незчулись, як живиця моря
наринула…
Янтар,
в якому, граючись, ми заніміли,
змішавши
з уламками розбитих кораблів,
оцей прибій колись на берег кине,
щоб наше серце знову ожило.
Село
обід варило,
і, спрядений жіночими руками,
тонкою ниткою сотався дим.
***
Накочується хвиля,
і пісок
розгладжує свої глибокі зморшки –
сліди отих,
що вдвох пішли собі
вздовж берега.
Були вони щасливі –
їм не хотілось повертатися назад…
За тихою розмовою
незчулись,
як обійшли довкола океану
і знову опинились там, де хвиля
розгладжувала зморшки на піску,
старечі їхні зморшки…
Тут вони
один до одного,
як вперше,
посміхнулись
і одійшли від берега…
Поглянь –
стоять, лозою виноградною
обвиті.
м. Київ