Сто сонетів білоруських поетів

198

«Сто сонетів білоруських поетів»
? так називається антологічне видання, що нині готує до друку київський поет і
перекладач родом із Чернігівщини Анатолій Мойсієнко і яке має на меті
представити білоруських сонетярів різних поколінь в «антології одного вірша»
паралельно білоруською і вкраїнською мовами.

Білоруська тематика органічно
ввійшла у творчість Мойсієнка, починаючи з його першої книжки «Приємлю», де для
ліричного героя одного з віршів «мова Коласа й Купали… звучить немов своя, мов
рідна», де в іншому вірші, присвяченому відомому білоруському досліднику
літератури І. С. Шпаківському, «слово Коласа й Тичини, і Барадуліна й Драча»
стає лейтмотивним.

В останніх книжках («Нові поезії»,
«Вибране», «З чернігівських садів») поряд з оригінальними віршами поет вміщує
переклади з творів як класичної, так і сучасної білоруської літератури.

 

Якуб КОЛАС

(1882-1956)

***

Вперед, мандрівниче! А шлях
пребагатий:

Які ж бо розлоги, поглянь, вдалині!

Уранішнє сонце запалить вогні,

Розсіє проміння, як сіють
зернята.

 

Зустрінеться вітер з тобою
крилатий,

І грім тобі голос подасть з
вишини,

Почуєш ти скарги і сум тишини,

І правду пізнаєш крізь морок
затятий.

 

Вітай же дороги й несходжені
далі,

І вічного руху священні скрижалі,

І юність людську, й зерня мудрого
слова,

 

І радість ясну перемог і добра,

І світ цей широкий, і сонячну
рань,

Де молодо все, і чудовно, і ново.

 

Змітрок БЯДУЛЯ

(1886-1941)

***

Тут небо – даль безмежна, ніби
море.

А море – неба далеч-високось.

Тут сонцесхил об хвилю
розколовсь,

А вись цвіте у сонячнім просторі.

 

Тут квіти кольорують, ніби зорі.

А зорі – ніби ківшики мімоз.

Тут грає літо на краплинах рос,

Тут зеленіють вічно доли, гори.

 

А там, у нас, ? хурделиця гуляє

Поміж боліт з курганами стогів,

Під спалахи сполоханих снігів.

 

Мороз скрипить у гучнодзвоннім
гаї,

А сонце сповивають хмари-зграї,

А місяць не золотить гладь лугів.

 

Алесь ГАРУН

(1887-1920)

 

ЖИТТЯ

Живе спокійно віл під тим ярмом
своїм,

Намуляв карк. І мозолі, і болі!

Підкинуть сіна жмут – йому й того
доволі.

Й життя-буття свого не назове
благим.

 

Він терпеливо зносить злигоди
життя:

Хай часом й обізвуть його
лайливо,

Хай свище кнут важкий – покірно й
неквапливо

Іде розорою. Керує ним дитя.

 

Живи ж спокійно, воле, у своїм
ярмі,

Тягни плуги і лий свій піт на
пана.

Хоча не відаєш, яка то річ –
пошана.

Нащо вона тобі? Сліпому добре в
тьмі.

 

Крім жебрів, іншого шляху в житті
не знавши.

А ти – худоби цар? Чи ж ти живеш
інакше?

 

 

Юрка ГАВРУК

(1905-1979)

 

ТОБІ

Моє останнє шлю тобі вітання.

Далека, ти забудь мене, забудь!

Під грім і вітер, і дощів ридання

Поезію мою на смерть ведуть.

 

Недобрий і страшний фінал вже
близько.

Так ясно бачу перед себе в млі:

Погасли барви, небо в чорнім
блиску,

Вогнистий стовп здійнявся з-над
землі;

 

Зірвалися з орбіт своїх планети

І задушили сонце. Тишина…

Безмов’я уст, і тіл лиш силуети,

І тупіт здичавілого коня…

 

Кохана, люба, ти до скону в
серці.

Забудь, забудь! Живи. Зійде ще
сонце.

 

 Урульга, 1938

 

 

Алесь ЗВОНАК

(1907-1996)

 

СОНЕТ ПРО СОНЕТ

Не дорікай, що втрапив я в полон
сонета ?

В тенетах кутих пломінь не загас.

Хіба ж не так маг відкрива нову
планету ?

Крізь лінзу телескопа ? в зоряних
світах?!

 

Велике у малім через дрібну
прикмету

Знаходжу, як рослинку в неживих
пісках,

 

Щоб фальшу мідяки у нечисті
одвертій

До рук не приросли, немов липка
луска.

 

Крізь в’язь скупих рядків тривоги
людства бачить,

Як той учений муж крізь скельце
зірки лет,

Хіба ж не є то мить нечуваної
вдачі,

 

Відкрить яку й покликаний поет,

Щоб не шротинням слів дрібних

свій шлях позначить,

Круту важучу думу перелить в
сонет.

 

 

Ригор КРУШИНА

(1907-1979)

 

РОЗДУМ

Можна вже й не писать, і ні в чім

не стараться,

I забитись в подушок провітрений
пух.

А чи в тім насолода, що сни на
матраці?

Я ж бо й сам від тих снів-мрійновінь

аж розпух.

 

Припадаю до слова невтоленим
вухом,

У життєвості ловлячи сенс
непростий.

Ах, невже-бо цей день, як
старезна ропуха,

Лиш потворою може поволі повзти?

 

А звабливості дня, чи не в небі
високім,

Де літак у міжхмар’ї позначить
свій лет?

Чи не в бурянім часі, де вічний
неспокій,

Де пожежа, і паводь, і снігу
замет?

 

Це болить. Та підпорою віра мені:

Будуть сонячні дні і в моїй
стороні.

 

 

Алесь МАКАРЕВІЧ

(1918-1967)

 

Із циклу «ПАРТИЗАНИ»

Вдивляючись у холодок криниць,

Тут, під високим рідним небосхилом,

Земля відчула з усієї сили,

Як їй війна болить-невідболить.

 

Пройдися по узгірках і по схилах,

Що їм судилось у вогні горіть:

Он там зіяє вирва і кричить,

А тут німіє в тишині могила.

 

Як мамонти, скрізь вибухи ходили.

Смерть чорним димом дмухала з
кадила.

Хотіла сонця сяєво затьмить.

 

І в одноряд лягали скрізь на
груддя

Дуби і сосни мовчки, як і люди,

У кронах затаївши спів синиць.

 

 

Хведар ЖИЧКА

(1927-2007)

 

СОНЕТ ВІДКРИТОСТІ

Я опинився в терему ліснім,

там на траві, кохана, ти лежала.

Тебе вовчиця пильно вартувала,

чатуючи за поступом моїм.

 

Прозоре і легке, неначе дим,

нічого не ховало покривало,

 і тільки хтиву пристрасть розпаляло…

І впоратись не міг уже я з цим.

 

У битвах проявляються герої.

І в наступ я іду уже без зброї ?

Вовчиця не завада вже мені.

 

І звір дививсь з наївністю тупою,

Як прагло я заволодів тобою.

…Шкода, що відбулось все це вві
сні.

 

Ригор БАРАДУЛІН

(1935)

***

Все довші ночі… росяні
світанки,

Де синій верес додивляє сни,

Де з часу партизанського землянки

Рунянкою довкола заросли.

 

Густі тумани просіки-полянки

В шинелі довгополі одягли,

Ржавіть обабків каски почали,

І порох порхавок спалив смолянки.

 

Трасуючими кулями – джмелі.

Берези білі, наче полонянки,

Сльозами листя верес обпекли.

 

Землянки на грудях тугих землі,

Озерноокої моєї партизанки,

Мов черги кулеметні пролягли.

 

Янка СІПАКОВ

(1936)

 

Із вінка сонетів «ЖІНКА»

 

Як поспіша в поля наснажний
вітер,

Так ми до тебе, сповнені снаги.

Тебе шукаєм, де в суцвіттях віти,

Де в сонці і в дощинках сплять
луги.

 

Як хороше тебе, бентежну, стріти

Там, де ні сліз, ні сварок
довкруги,

Де ми удвох. І третій ? світ
відкритий.

Великий світ нам ширить береги.

 

Тобою любуватись – що є вище,

І розуміть: освідчитись тобі щоб

Не стачить слів з усіх на світі
мов.

 

І червоніть у мить таку чудовну,

Що сам усе ж – не праведний,
гріховний,

А ти – свята, немов сама любов.

 

Міхась СТРАЛЬЦОВ

(1937-1987)

***

Чому так згадуємо давнє,

Дитинства щасні голоси

На тій первинній, тій світанній

Життєвій нашій полосі?

І рос холодних дотик босий

Або, коли вже день потух,

То гул джмеля сумноголосий…

Берези рай і неба просинь,

І пригумення хлібний дух.

Немовби тільки і на світі,

Немовби в серці і в зіницях

Те сумування несумне…

Таж більше за малої миті

Від тебе вічність не прийме.

 

Уладзімір КАРИЗНА

(1938)

***

Песня – душа народа.

Р. ШИРМА

 

По нашій пісні томагавки б’ють –

Рок-музики почварлива навала.

Тій пісні, що нас вічно рятувала,

Отямитись чужинці не дають.

 

Бо знають, що вона, як долі знак,

Для хліба, для краси людської
треба.

Душа народу, чиста, наче небо,

В часину, що дарує нам весна.

 

Ах, вони добре знають мій народ:

Його не скрушать смути і негоди,

Не купиш за облуду нагород

Лихої, ошалілої свободи.

Та пісню відберіть ви у народу –

І можна покорить тоді народ.

 

Анедя ТУЛУПАВА

(1938-2001)

 

ДОСВІТКОМ НА ОКОЛИЦІ

Ворота поки зачинені.

Сторожі нема на місці.

Кричить голитьба грачина.

Пір’я летить, мов листя.

 

Бачу: корова в машині.

Важким ланцюгом прикута.

Проймає мене очима,

Повними смутку й покути:

 

Мов не її сьогодні –

Мене поведуть на бойню.

 

–Зовуть як тебе, небого?

Скільки в тебе теляток?

…А над зламаним рогом –

Зір полохливих стадо.

 

Мікола БУСЬКО

(1940)

ПИТАННЯ

Нутром ми відчуваєм день при дні

Проблем непереборені жадання.

Кусають нас прискіпливі питання,

Мов у липневу спеку оводні.

 

Життя коряве душу нам саднить,

У ріг баранячий згина, буває,
тіло.

Роки, немов зірки ранкові,
промигтіли –

Бувальщину з сучассям не
зріднить.

 

У праці повсякденній і бездонній

Чи вже мина одведений нам час?

Й людина, що покірна власній
долі,

 

Лиш небуття відчує на плечах.

Так остогидли в цім житті нестачі

Незмога ні спинить, ні
передбачить.

 

Іван ЛАГВІНОВІЧ

(1940)

АКРОСОНЕТ

Іще й мене не обминає Муза,

Виводить з меланхолій на стежу.

А роздумам віддавшися, пишу

Натхненний вірш про долю
білоруса.

 

Ловлю років, віків минулих шум.

Армади звалищ розгорнуть беруся.

Гротескових імперій і союзів

Веду розбір, моральний суд вершу.

Ідилій благодатного життя

Не надто знайдеш у минулім часі.

О мій народе! Спий до дна цю
чашу,

Візьми свій меч зазубрений і
стяг,

І щит візьми з зображенням Погоні

Чекають на борців за волю коні.

 

Ніна МАЦЯШ

(1943-2008)

 

Із вінка сонетів «БАБИНЕ ЛІТО В БІЛООЗЕРСЬКУ»

Згрібає листя в скверику юнак.

Дівчата грядки квітів порядкують.

А грона горобини провокують

Покуштувать спекоту їх на смак.

 

Пожовкла виноградна вже лоза.

Акація сухі стручки колише.

День кожен гук на павутинку ниже.

Цілує хризантемину оса.

 

Знічев’я схлипне вітер і затихне.

Втаїть жалі свої, мої і їхні.

Схова в сльотавій завтрашній
струні.

 

Довкола все ще гоже, кольорове,

Як те, твоє, непризабуте слово,–

Скраєчку літа ти шепнув мені.

 

Уладзімір НЯКЛЯЄВ

(1946)

 

***

 Святковий день. Течінь хмарок висока.

І тиш така з кінця в кінець
землі,

Що грім, здалося, прокотивсь,
коли

По бруку кінь підковами процокав.

 

Затим в садах, налитих чистим
соком,

Над яблунями загули джмелі.

Ні слухом осягнуть мені, ні оком

Всього того, про що вони гули.

 

І вже не чув, як сріберно дзвенів

Кришталь роси в пелюстці, і
злетів

Тремкий листок з тонкої гілки
сливи.

 

І я подумав: мо’, тому і тиш

Стоїть над світом, що ти сам
мовчиш,

Що чуть і бачить – значить буть
мовчливим.

 

Уладзімір СІВЧИКАВ

(1958)

***

Сліди імлисті крапель на вікні…

Крізь ніч і крізь
молочно-сизуватий ранок

Прогноз про скін погожих, світлих
днів;

Сльотаву прохолодь несе світанок.

 

Папахи сірі на вершинах гір,

Поблякли барви сонячні Тбілісі.

Та непогоді сій наперекір –

Мов з малахіту – сяють кипариси.

 

На північ думи хмарами пливуть

У мокрім, стомленім дощенту небі.

І клени Мінщини додому звуть,

Коли платани бачу під Багебі.

 

– Нічим не допоможеш, друже
Гія…

Так хочеться додому: ностальгія.

 

Анатоль СИС

(1959-2005)

***

Я пам’ятаю, як мене хрестили,

як санки по засніжжю голосили,

як попа у гості запросили,

пили-їли, знову пили-їли,

й про мене славно гомоніли,

хресну маму й хресного споїли,

й батюшку мед-пивом пригостили,

хрестика під лавою згубили,

хрестика ні мене не знайшли,

і шукати в білий світ пішли.

Батюшка у церкві, мати в полі,

тато голос на Дніпрі зірвав,

я ж у рідній хаті тихо долі

з хрестиком, мов з цяцькою,
гуляв.

 

Юрась ПАЦЮПА

(1965)

 

ПОВЧАННЯ

Потрійний сонет із подвійною
кодою

 

                    Кажу двояко…

                       Емпедокль

 

 

Граматику учить                           корисно для поета

найгірш, як по мені,                     вино і пиво пить,

і дотеп засушить,                          пощо мирські суєти,

проживши ніби в сні,                  де хміль щодня кипить,

 

хто в словниках сидить,            той не підвладний Леті,

того літа сумні,                              з дівками хто грішить,

життя порветься нить,               і золотим ранетом

воно зірветься в сніг,                  у пекло залетить,

 

а праця – це є твій                        найперший порятунок

обман глумливо-злий –             веселих днів дарунок –

здоров’я нищить він,                  такий одвічний кін,

 

тому прийми, як дар,                  ти нелегку науку

свій почуттєвий жар                   хутчіш віддай на муку,

і ти сягнеш вершин:                    почуєш віршів дзвін.

 

Андрей П’ЯТКЕВІЧ

(1966-1995)

 

ГАРБУЗ

Де на городі весело довкіл –

Вродили морква, ріпа, помідори,

Де кабачки жовтіють, ніби зорі,

І огірки заполонили діл,–

 

Гарбуз лежить, мов після праці
віл,

Ще й усміхається – він в гуморі в
цю пору,

І від нітратів ще не дуже хворий,

А втім, невдовзі трапить він на
стіл.

 

Качається, як бочка, серед літа,

Сміється літо й шле йому привіти.

 

І господиня, ставши на межі,

Городець любо-тихо оглядає,

І думка, ніби бджілка, кружеляє:

«Ось ладний виріс, що там не
кажи».

 

Серж МІНСКЕВІЧ

(1969)

 

ДО СВІСЛОЧІ

Ріко мого дитинства,
Світлоче-смарагде!

Ми мчали на санках в заметів
білий світ.

Згадалось, тут моряк ледь не
шугнув під лід…

Якби не дітлахів непогамовна
варта.

 

Там, де над берегом верба полоще
плахту,

Любила ти зоріти на стрижів
політ.

Я ж, камінець пустивши по воді,
услід

Слав мрії-почуття до тебе на
розраду.

 

Ріко мого дитинства, ти пробач
мені,

Що брили кам’яні твою сестру
скоряють.

Твоя ж течінь струмить, до моря
пориває…

 

За морем і за Бугом вже друзі
вдалині,

Століття відійшло, і не вернуть
тих днів.

А ти – усе живеш, і я – не
помираю.

 

Андрей ХАДАНОВІЧ

(1973)

 

Із циклу «Мудрагелисті сонети»

Новітніх днів страшилки. Modern
Sagen.

Від жаху волос аж стає сторчма.

Тут правлять бал Мересьєв і
Корчагін.

Ти з ними не дружбаниш? А дарма.

 

 

Запраг поваги ? то придбай
«фольксваґен».

(Печальнішої повісті нема).

І ліпше Копенгаген, аніж Брагін,

 Хоч кажуть, що і Данія – тюрма.

 

Весь світ – театр. Спочатку
тусовиння.

Затим буфет, гримерка… й
божевільня,

дім творчості, де кожен ?
пацієнт,

 

що трапив на курорт майже задаром

і день при дні дбайливим
санітарам

диктує свій великий тестамент.

 

Міхась БАЯРИН

(1978)

***

Як їм хочеться, щоб про них
писали романи,

Обличчям й рукам цим, зчорнілим в
нелегкій праці,

Глибоким зітханням цим з гіркої
долі,

Нахабним поглядам цим господарів
простору.

Кожен із них здебільшого –
особистість яскрава,

І презентує собою певний пласт
громадянства,

Кожен у чомусь прагне буть
зрозумілим,

І на власний штиб промовля слово.

Як усе це тяжіє до вияву,

До віддзеркалення в персонажах,
образах, типах.

Та кудись, одначе, зникли усі
письменники,

І зосталися тільки знавці
літератури.

І мені бачиться тінь образи на
цих лицях

Бо надійшов намарне зірний час
реалізму.

 

 Переклад Анатолія МОЙСІЄНКА

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!