Степова маслина

 
Поема
 
Василь  МАРСЮК
Ще тиждень тому я дзвонив сестрі –
казала, що помалу шкандибає,
що впав снаряд в сусідському дворі,
що ця біда її ще обминає.
А сьо’дні  їду вже сестру ховать –
в Донеччину, що у війні тривожній.
Весь день вести авто – не благодать,
вдихаючи наркотик – смоґ дорожній.
 
А вздовж дороги то цвітуть сади,
то ниви проти сонця гріють спини –
виходь, співай! – а ти весь день сиди,
кермуй, старий музико, безупинно!
Аж за Дніпром (тепер так місто звуть)
я зупинив авто біля посадки.
А тут маслини – Боже! – як цвітуть!
Як в юності цвіли. І згадки, згадки…
 
О, де ви ділись мрії молоді?
О, де тепер ти, юнко чорнокоса?
Лиш пісня, мною складена тоді,
нагадує про все, що відбулося.
«Як ми зустрічались,
за рученьки брались,
духмяна маслина цвіла…»
(Багато тоді що гадалось,
і дівчина-мрія була…)
 
Я – вчитель музики тоді ще
в містечку (а Донецьк – за крок),
вона – школярка найгарніша,
а коли так, то й наймиліша.
І милим кожний був урок!
Так, вів я музику у школі
і вів шкільний чималий хор,
а ще давав уроки Олі –
схотів так батько-прокурор.
 
Хоч Олин татко значивсь паном,
а я був бідний музикант,
здружило нас фортепіано,
і ніжні руки, й синій бант
у чорних косах (бо грекиня),
і щире слово віч-на-віч…
Не полюбити це створіння
було не можна, певна річ.
 
І я з шахтарської хатини
літав у терем багача,
аби дві радісні години
учити й бачити дівча.
І Оля теж тяглась до мене,
хоч старший був я літ на п’ять,
в амурних справах все ж зелений,
бо не навчився ще гулять.
 
Була весна. Цвіли  маслини
в густих посадках польових.
І надвечірньої години
ми зустрічались біля них.
Обоє на велосипедах,
готові хоч на край землі
летіти у пшеничних нетрях,
немов метелики в імлі…
 
О, не забути тих мандрівок
і скромне потискання рук,
і перегуки перепілок –
як фортеп’яно срібний звук!
А дух маслини запашистий
в степу пахтів аж до зірок.
Вертались ми хмільні у місто
і від їзди, і від думок.
 
Я на слова дружка-поета
склав першу пісню у житті,
і ми із Олею дуетом
співали тут на самоті.
 
«Як ми зустрічались,
за рученьки брались,
духмяна маслина цвіла,
і пахощі п’яні,
і думи весняні
вона у серця нам лила.
 
Та люди байдужі,
солом’яні душі
зрубали маслину під пень,
і нас розлучили,
обрізали крила –
не стало у полі пісень…»
 
Хоча кінець її сумливий,
була нам пісня не чужа.
Ми ждали ще у світі дива,
і не печалилась душа.
 
Та якось нам у чистім полі
шлях перекрили два авто,
ступив до мене батько Олі
і запитав: «Ти знаєш – хто?!
Їй ще сімнадцяти немає,
а ти знайшовся тут, бугай!»
 
І вже не місяць в небі сяяв,
а чорний ворон, гай-гай-гай!
І враз розвіявсь дух маслини,
повіяв лиш донецький дим.
У ніч поїхали машини,
оставсь у полі я один…
 
Що далі? Краще б і не знати?
А далі проза. Пустоцвіт.
Мене під осінь у солдати
постригли аж на кілька літ.
Та я розводитись не буду
про службу-кару. Хай їй грець!
А Оля до медінституту
пішла учитися в Донецьк.
 
Там за студента вийшла заміж
(сестра повідала колись).
Як ті дороги між полями,
дві наші долі розійшлись…
(Мій анти-тесть у депутати
народні вліз – в донецький клан!
Де він тепер, не хочу знати –
злиняв десь, мабуть, за курган).
 
І в мене теж своя історія:
подавсь до Києва, як птах,
а там судьба – консерваторія
і вже повік музичний фах.
І ось тепер уздовж посадок,
які срібляться від маслин,
я у полоні юних згадок
спішу на похорон сестрин.
 
Дорога на Донецьк пустельна.
Частіш авто військовиків.
Воно й не дивно. Там пекельна
війна-стрільба з усіх боків…
 
А вже гірчить вугільним димом.
Чужий той дим. Чужий Донецьк.
Його шляхами степовими
об’їхать хочу навпростець.
Вже й Красногорівку проїхав,
а там – і Мар’їнка моя…
Та на дорозі знявся вихор –
і світ померк. І я – не я…
 
Що я живий, дізнавсь не скоро
уже в лікарні, у бинтах,
неначе мумія-потвора.
«О, вже прокинувся наш Бах!» –
Це виринає, наче з ночі,
обличчя лікарки ясне,
сміються з ночі теплі очі:
«Ми Вас підшили – все мине!»
 
Та знов туман. І знову жінка
сміється тепло раз-по-раз.
Я щось пригадую, та тільки
впадаю знов у сонний транс.
А якось лікарка спитала:
«Ви не впізнали ще мене?
А я Вас зразу упізнала…
І може, це Вас надихне?
«Як ми зустрічались,
за рученьки брались,
духмяна маслина цвіла…»
 
Я тихо аж вигукнув: «Оля!»,
і в серці відлунився крик.
«Ось, бачте, як зводить нас доля…
Знайомтесь! Ось мій чоловік.
Це він Ваші руки відмінно
усі позшивав, щоб зрослись…
Бо як же Вам без піаніно?
Ой, гарно Ви грали колись!»
 
Запахла так маслина п’янко,
як у степу п’янила нас.
Ясніли очі у гречанки…
І вперше з ліжка я піднявсь.
«На мінне поле знов не їдьте,
щоб не набратися біди!» –
хірург сміявся не єхидно
із рук знімаючи бинти.
 
Це гріх – лежати серед літа,
воно не жалує нероб.
І згодом я уже провідав
сестри могилку – свіжий горб.
А поряд з нею сплять всі рідні –
старенька мати, юний брат…
Сплять неспокійно – бідні, бідні! –
під вражі гуркоти гармат.
Я думав був, аби лежали
тут і мої колись кістки,
та душу всю переорали
чужі московські байстрюки.
 
Така сумна автомандрівка
в Донбас судилася мені.
Моя там спалена автівка
стоїть, як пам’ятник війни.
Тепер найму собі Пегаса –
і в путь на Київ – за рояль!
Я не вклонюсь тобі, Донбасе –
тебе, каліку, просто жаль!
 
Ось і кінець моїй розмові.
Я все це, власне, розказав
своєму другу Марсюкові,
з яким був пісню написав –
а далі що, він знає сам.
 
«Як ми розлучались,
за рученьки брались,
маслина уже не цвіла.
Всі пахощі п’яні,
всі думи весняні
нам юним вона віддала…»
 
29.11. 2016

№16 (204) 11 серпня 2017