Станіслав Шевченко. На прощу йду до хвиль, коли світає…

ЛЕСЯ УКРАЇНКА В НЕЧИМНОМУ

 

У Лесине урочище родинне

приїхав, на галявах відпочив.

Яке гостинне лісове Нечимне,

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Від нього не поїхати – ні з чим!

 

Колись торкалась Леся цього дубу,

що посадив дідусь її – Левко:

Про це я довго згадувати буду

під вечоровим, зоряним вінком.

 

Тут мамі Лесиній, Олені Пчілці,

до віршів лився, мов з нектару, – хміль:

Пісенна «Пчілка» рідна кожній бджілці,

Хоча і не бринить, неначе джміль!

 

Не знаю, скільки озеру тут віку.

Просив його: «Лише сухим не стань».

Здавалось, візьме, ось, Лукаш сопілку,

і вийде Мавка у сріблисту рань.

 

ЯК ДОЛАТИ БІДУ

 

Пам’яті журналіста

В’ячеслава Веремія

Почулось: «Хоч він Герой,

але упертий до краю.

Життя не кіно… За роль

сміливця – влетів до раю.

 

Чому убивць – не минув,

помітивши їхню зграю?».

Хто в нім вже бачить вину –

Я в того – совість шукаю!

 

Адже так все промине:

І честь, і батьків завіти,

коли супроти нікчем

не стануть дорослі діти!

 

«Безпечний, такий, мовляв,

а ще з пораненим оком»…

У формі там хтось гуляв,

ту шайку пройшовши боком.

 

А він, як Богу на звіт,

Відзняти хотів бандитів,

щоб наш, вже не білий світ,

від бруду й крові звільнити!

 

ЛЕОНАРДО ДА-ВІНЧІ

 

Хто він, митець із міста Вінчі?

Неперевершений художник,

який пізнав закони світла,

і барв гармонію незвичну,

лишивши людству свої фрески

на всі епохи і віки.

 

І ті, що полетять у космос,

ще потім стануть на коліна

перед величністю Джоконди,

незвіданої Таїни…

 

Хто він, великий італієць?

Чи Богом посланий нам геній? –

котрий створив для людства крила,

коли кайдани мракобісся

ще на свідомості були…

 

***

 

Отаке-то на сім світі

Роблять людям люде

(Тарас Шевченко «Катерина»)

 

Катерина іде світами,

На руках її немовля.

Людство ж дивиться кінодрами,

Часом лихо бачить здаля.

 

Катерина іде так само,

І печаль – як тавро чола.

Ще, можливо, в часи Адама

По Вкраїні з дитям ішла.

 

Чи бучна, чи тиха година,

Як провина кожного з нас,

Йде з дитям, в сльозах, Катерина,

Хоч би навіть – спинився час!

 

КОРОЛІВСЬКИЙ ГАМБІТ

 

Є в шахах тактика така,

на білих – зробимо акцент:

спочатку – жертва пішака,

з метою швидше взяти «центр»!

 

І на змаганнях, з давніх літ,

де грають партію майстри,

дивує знов гамбітний хід,

хоч він – в теорії – старий.

 

Такі ж «ходи», нерідко в «тіні»,

є в групах заздрісних людей:

гамбіти шахові – постійні,

де за посади гра іде…

 

ТЕМІНЬ ВСЕСВІТУ

 

У забутті – в солодкім сні

Нам світло непотрібне:

Тому і штора на вікні

Закрила місяць срібний.

 

Нам зайвий навіть молодик

У нашім сновидінні.

А вірш – поет писати звик

Ще й з Музою у тіні.

 

Все вічне в темені, авжеж,

Це альфа і омега:

Ніде не має темінь меж,

І думка – безберега.

 

НА БАЛКОНІ БУДИНКУ

І

Епоха наша усе вища й вища …

Можливо нас тутешніх ощасливить?!

Минає літо, і надворі мжичка.

Сумна, в бетоні, протікає Либідь.

 

Та значно вище небо від епохи,

Хоча і войовниче комарами.

Так хочеться високого хоч трохи,

Тому дивлюсь на зорі вечорами.

 

ІІ

Чумацький Шлях курить, вирує, свище:

Зірок мільйони – ніби дрібен мак.

Ген, Байкове на гірці кладовище…

Десь там розстріляний поет Василь Чумак.

 

А під балконом вулиця Кузнеча –

Хоча вже – Антоновича вона…

Ця згадка особливо тут доречна –

Павла Тичини спогад вирина:

 

Він записав колись народну пісню,

Яку натхненно проспівав Чумак…

Чумацький шлях – маяк поетам, звісно,

Василь, здається, подає нам знак.

 

 

***

 

Колись в незмірну благодать озонну

Запрошував старенький путівник.

А там була вже заповідна зона,

І єгер бовванів, чи то лісник.

 

Пустіть мене на схили Кара-Дагу, –

Сказав, – знайти я мрію сердолік».

«Вже завернув таких як ти ватагу», –

Він байдуже і знехотя прорік.

 

Та що дрібне пригадувать старе!

Вже Крим увесь є, наче в шахах, патом.

Він є нам українським «де-юре».

Став небезпечним їхати «де-факто».

 

ПЕРСОНА VIP

 

Ти вже давно багатий, та ще дужий –

Для почуттів твоїх чудовий час!

Якась там пані молода, як ружа,

Саме про тебе мріяла не раз.

 

Пробачать діти, може, те дивацтво,

Дружина пережуриться й сама,

Як звалиться тобі «краси багатство» –

Аби не лиш очима обнімав.

 

Невдовзі, певно, скажеш: «Біс попутав,

Захоплення розбурхавши без меж…

Побув я очамрілим шалапутом…» –

І внуків знов до школи поведеш.

 

Коли ж, неначе вистрілить петарда,

І від красуні перехопить дух,

Зітхнеш, мовляв, так випадає карта,

Що поведу до шлюбу молоду!

 

Хоч будеш ти впливовим і потужним,

Колись болячки зваляться, мов сніп.

Лише б тоді не стати осоружним

Тій, що у мріях – вже персона VIP…

 

ТАЄМНИЦЯ МЕТИ

 

Облітає квіт вишневий, обліта…

Я спіткнувся об літа, свої літа,

І побіг літами тими навпрошки,

Та кудись поділись юності стежки!

 

Облітає лист вишневий, обліта…

Закружляла з вітром осінь золота.

Не побачив за деревами мети –

Може, сніг її ще встигне принести!

 

ВІДЛУННЯ З ДОНЕЧЧИНИ

 

Байдужий світ до мудрості велінь.

Одні скелети від колишніх планів.

Чиєсь передчуття – Землі трясінь

І попелу розбуджених вулканів.

 

Минулого вночі лякає тінь.

Носи похнюпили жирафи кранів.

Давно погасла домену черінь,

І мін у полі – наче в морі крабів.

 

Десь неба синь, і храмів золотінь,

Гурти молільників та меломанів…

А там, ще довга, – небезпеки тінь.

Життя і смерть… Життя і смерть – на грані.

 

НЮАНСИ ТВОРЧОСТІ

 

Немов таємну відкриваю чакру,

Як вірш творю на самому початку:

 

Стрибки уяви в урвища незнані…

Не так буває в справжньому романі.

 

Продумані в нім образи, сюжети.

«Спонтанними» ж – бувають лиш поети.

 

Чуттів непевні зблиски і тумани

Ставали геніальними томами:

 

У них природно все, але не просто,

Бо інкрустовано ще й парадоксом.

 

ФОРСУВАННЯ ДНІПРА

Пам’яті загиблих однокласників

моєї матері

 

Осінні хвилі спогади мережать,

і випливає день отой, коли

у ворога було Правобережжя,

і юнаки в сімнадцять полягли.

 

Хоч сонце вже на перемогу світить,

та військо наказало їм: “Пора!”.

Не допливли вони, ще майже діти,

до берега високого Дніпра…

 

Стоїть гора у золотім надбрів’ї,

летить листок, хоч прикладай до ран,

хвилюється Дніпро у надвечір’ї –

історії живий телеекран.

 

ПОВЕРНЕННЯ

 

Обняти хотів,

та вона відступила сполохано,

образа відлунила їй:

«Прожени, прожени»…

Сахнувся, неначе

йому було кимось наврочено:

Надія ж, мов чаєчка, квилить:

«Любов поверни –

ще поки не пізно –

бо що тоді скажеш ти сину,

і як свій поясниш йому

недитячий урок?».

І раптом дружина зронила

сльозину-росину,

І вже не зробити йому

в неповернення крок!

Довіру вернути –

між ними всього лиш два кроки:

З’єднались і тіні,

здалось, на шпалері стіни…

Причулось: «Вернись! –

бо змарнуються місяці, роки».

Він знов підійшов…

І взялися за руки вони.

 

ПРОРОЦТВО

 

Наче в телетумані, чи у гіпнотичнім полоні

Хтось думки несусвітні тепер випускає у лет:

Звідки лине той шепіт, що буде нас тридцять мільйонів? –

Ніби вже в Україні людей забагато живе.

 

Хоч не вірить ніхто, та напружений скальпель хірурга,

Хоч не чує ніхто, та машина летить у кювет.

І не бачить ніхто… Але ж як знахабніла наруга!

Все частіший інсульт, все прицільніший чийсь пістолет.

 

І все меншає нас, але більшає натовп усюди,

Штовханина, буває, натомлює вже і в метрі.

Ще і шепіт лукавий кодує: «Полегшає, люди,

Коли зменшиться вас, та відійдуть у вічність старі».

 

 

«Та нас буде все більше!» – співають дитячі коляски,

У яких юні мами до парку везуть немовлят.

У нас буде все більше любові, поваги і ласки,

І розкриє обійми зерну – українська рілля!

 

ЛИЖНЯ

 

Нікому не позаздрю… Не виню,

Що хтось мене у чомусь перевершив…

Та, ще у школі прокладав лижню

Після снігопадів завше першим.

 

Мені тоді щастило на лижні,

Хоча були в змаганнях і поразки.

І за турботу, все ж, вона мені,

Неначе дарувала світло ласки.

 

Із лижами тепер на стадіон,

Напівзабутий, дістаюсь у місті,

Коли сніги беруть його в полон,

Порожній, у ворони на приміті.

 

І люди хоч затоптують лижню,

Що навпрошки спішать до електрички,

Ворону мудру весело дражню,

Лижню прокласти – не міняю звички!

 

 

ГОРИЦВІТ

 

Після дощу ми бачили веселку

І білий квіт вишневої фати.

Я був незграбним, схожим на лелеку,

І на лебідку – була схожа ти.

 

Хоча нам і судилось розлучитись,

І проминуло вже багато літ,

Мені той спогад залишився чистим

І золотистим, наче горицвіт.

 

Якби, усе ж, був схожим на лелеку –

Можливо, ми б до щастя піднялись.

Згадай про мене з усмішкою, легко,

Що був дивак, закоханий колись.

 

НА ТЕПЛОГО ОЛЕКСІЯ

 

Нічний накинувши плед,

Сказав березневий сад:

«Хоч дивишся ти вперед –

Поглянь, який зорепад!

 

Життя земне – круговерть.

Життя земне – крутія,

І місяць – остання чверть –

Неначе твоє ім’я:

 

Велика літера «С» –

Початок ім’я твого.

Затим часопис небес

Нам явить місяць, як «О…»

 

Це батька твого ім’я,

Мов Теплий, він, Олексій.

Від нього вдача твоя

І щось – від його надій.

 

СВІТАНКОВИЙ СОНЕТ

 

Коли дивлюся в далину прозору,

У те безмежжя чистої води,

Де чайки, наче янголів сліди,

Немає спину радості в ту пору.

 

І затишно моїм думкам завжди,

Та пильному захопленому зору,

Як голову я піднімаю вгору

І кличу: «Дрібен-дощику, іди!».

 

Та ось в кімнаті я сиджу один

І ледь тамую біль своїх провин,

З якогось кола виходу немає.

 

Тоді кажу собі: «Тебе чекає

Безмежжя неба й моря: все покинь –

На прощу йди до хвиль, коли світає».

 

“Українська літературна газета”, ч. 6 (298), 26.03.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.