Михайло ПАСІЧНИК
НЕ ЗОРЯ ПІВНІЧНА…
Оноре де Бальзаку
Лише у фантазіях кураживсь,
Але все одно під сяйвом зір
Мав він у житті багатство справжнє –
Каву. Пера. Правду і папір…
Був Бальзак у творчості невтомним,
Про любов лиш мріяв на віку,
Видав на горА чи не стотомну
Нам свою «Комедію людську».
У хвилини розпачу й зневіри,
Коли й світ увесь із ним страждав, –
Сутністю шагреневої шкіри
Зміст свого життя він визначав.
Тисячі листів писав поспішно,
Слав їх на Вкраїну день при дні,
Не зоря північна – сонце пишне
Сходило йому із Верхівні.
Обірвалась драма на півслові –
А яка ж ясна вона була!
До його великої любові
Людство йде немов до джерела…
ВІКУ БАЛЬЗАКА ЧИ ЕВЕЛІНИ?
Казати так про них ми звикли,
Але я уточнить волів би:
Жінки бальзаківського віку –
Це пані віку Евеліни.
Немає у жадань їх ліку,
Вони себе й коханців гублять…
Жінки бальзаківського віку –
Це ті, кого смертельно люблять!
ДО ПРИЇЗДУ ПИСЬМЕННИЦІ МАРИНИ ГРИМИЧ У БЕРДИЧІВ
Єврейські по кутках економ.свічі,
Цибуля, кури, молоко, пшоно…
Марина відкопала нам Бердичів
Незнаний, хоч і вивчений давно.
Весь колорит старого міста в слово,
Мов підлітка до школи завела, –
Музейно стильна вуличка Торгова
Вляглась у «Фриду», ніби й там була.
Ми любимо нечасті з нею стрічі,
Смакуючи щоразу чудеса,
Бо інколи уява про Бердичів
Багатша й цікавіша, ніж він сам.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
РОЗДУМ ПІСЛЯ ПОМИНАЛЬНИХ ДНіВ
Померлі – кожен в свій час,
Проживши хто як умів, –
Батьки все далі від нас,
Все ближчі ми до батьків…
НЕМАЄ СЕНСУ…
Немає сенсу в телефонах
Стаціонарних, на шнурках, –
Крутезні сенсорні айфони
У кожних світяться руках.
Нікчемні перед Інтернетом,
Мовчать вночі вони і вдень
Без пам’яті на абонентів –
Без номерів і без імен…
Коли самотністю караюсь
І чую нервом нудь і нидь, –
Я ретро-слухавку знімаю
І виклик мій дзвенить, дзвенить…
На серці цифри, мов зарубки,
Їх навіть вічність не зітре…
Ну підніми ж нарешті трубку,
Моє минуле золоте!
Я у підкірці воскрешаю
Твій голос милий, шепіт, крик…
Алло! Алло! Зв’язку ж немає –
Ти заблокована навік.
…І ЖОДНИХ ПЛАНІВ НА СІНа
Косою як тут не води –
Озерець-плес не оминути…
Вкоситись в перехлюп води
І хвилями покіс горнути.
Косою там, де низина,
Дідівським способом махати,
І жодних планів на сіна,
Замоклих в травні, не складати…
«ЗАВАНТАЖУЙ»…
Слова про різне вам розкажуть,
Багато змістів у словах…
Коли я чую «Завантажуй!» –
У пам’яті комбайн, жнива.
Кар’єр, машина, екскаватор,
Сипучий золотий пісок…
Виходить сонце на екватор
І втома нас веде в лісок.
ГАЗон погримує бортами,
Гуде, як мовиться, гудрон…
Шкребуча шухля під ногами,
Мішок з цементом, бак, бідон…
…Внук завантажує програму
Суперсучасну на айфон…
НЕ КВАПЛЮСЯ…
Не кваплюся в своєму світі я
Шукать екстриму і пригод,
Люблю свободу усамітнення,
Щонайсолодшу зі свобод.
Немає чим тут гоноритися,
Але, у плед вгорнувши трем,
Люблю нагоду причаститися
Добутим власноруч вогнем.
Люблю постати на тій вулиці
У спогадах, де цвів мій день,
І промотати плівки юності
В одному лиш, а не в три-де…
В ТІЙ ОМРІЯНІЙ ХАТІ…
…В тій омріяній хаті
На каміні при свічці
Мають вірші лежати
Про любов і про вічне.
Окулярів двоОчка
Мусять в книгу світити,
Має чиста сорочка
В кабінеті висіти.
Щоб у сінях мій віник –
Там, де слід – міг стояти,
Антикварний годинник
Мусить час фіксувати.
І віконна кватирка
На завісику хитрім
Має бути відкрита
Для дощу і для вітру.
…Можна лиш позітхати
Журно з Божої волі:
Я такої вже хати
Не збудую ніколи…
НАТРАПИЛА КОСА НА ВОДУ…
Де бусли сито й важко ходять,
Де не ходив ніколи плуг, –
Натрапила коса на воду,
Коли косив я зелен-луг.
Так жаль було спиняти рОзмах,
Бо лиш розправив я плече,..
…Покіс крізь водорОслі косми
Повільно в озеро тече…
ВХІД В ПАРАЛЕЛЬНУ ДІЙСНІСТЬ
При квітах вельми рад
Я вільним буть, розкутим,
Вечірній вихід в сад
Вже став для мене культом.
Як любо мені тут
Не знать журби і горя,
Вдихать садовий дух,
Настояний на зорях…
Як гарно тут без слів
Сприймати захід сонця
І слухати хрущів
У лободі і смолці…
Плоди життя висять –
Є чим мені гордитись,
Вечірній вихід в сад –
Вхід в паралельну дійсність…
БУЛО ЦЕ…
Стелився травень нам: люби…
А день схилявсь до ночі…
Цвіли волошки і люпин,
ЛилИсь блаватно в очі.
Ще не почався зорепад,
Ще сонце грілось в луках…
…Було це рівно сім назад –
Дві доньки й п’ять онуків…
КОЛИ З’ЯВЛЯЮТЬСЯ ГРИБИ…
І я гайну до лісу невзабарі
На фото надивившись й на ряди:
Спочатку – у Фейсбуці й на базарі,
Й аж потім у природі є гриби!
Удосвіта обнишпорю поляни,
Посадки, дубняки, мохи дібров,
І знову розчаруюся в рекламі:
Я не туди і не тоді пішов…
РАНКОВИЙ ПЕЙЗАЖ
Йшов навпростець – не оминав
Холодної, хлюпкої:
Роси у чоботи набрав –
Було її у пояс…
Вставало сонце край води,
Промінням першим гостре,
Зійшло воно із череди
У синє небо просто!
Пастух у гордій однині
Був на Ісуса схожим,
Руді ж корівки вдалині
Здавались мені божими…
ВАРТО!
Дивитись на чудо зО сну
(Бо й радить природа – не спи…), –
Як сонце розщеплюють сосни
На снопики і снопи.
Сприймати все як дарунок
І серцем ту мить ловить, –
Як роси іскряться струмом,
Під’єднані до трави.
Полотнам цим недешевим
Складати свою ціну,
Сприймати цей світ душею,
Оголеною до ню.
Озони густі вдихати,
Метку смакувати мить,
І вірити – варто, варто
Із цим і любити, й жить…
І Я БАДЬОРЮСЬ…
Черешні стають черленими
(Такими не можуть не стать),
Травневі гриби – червневими
(Червивими – не читать!).
Вода із промінням грається,
З росою – туман і дим,
І я бадьорюсь, стараюся
Буть літнім, а не старим…
ЩО ТАКЕ ЖИТТЯ
Життя, щоби збагнули ви,
Лиш промінець посутнього
Між вічністю Минулого
І вічністю Майбутнього…
СОНЯЧНІ Й МІСЯЧНІ ТІНІ
У різних цих тіней природа астральна,
Але не обом я конкретно радів:
Бо сонячні тіні – чіткі і реальні,
А місячні тіні – розмиті й бліді.
Вночі з ними страшно, удень з ними легко,
І я переконуюсь вкотре між тим:
Бува зрозумілішим світле далеке
Від ближчого з матовим блиском нічним…
ПО ГРИБИ У ПОПУТНОМУ МОЛОКОВОЗІ
– Нам же по дорозі,
Хоч мені й дворами…
…У молоковозі
Їду за грибами…
– Не люблю, – лукавить, –
Свою працю влітку…
Водія цікавлять
Ціни і політика.
– Настрій – нуль на масу, –
Чую я від нього…
Нахваляє масло,
Проклина дорогу.
Край воріт пантрують
Молодиці заспані,
Молоко парує,
Доєне у засвіти.
Ледь рум’яні щоки
Миттю надувають:
– Що за дядько збоку? –
Водія питають…
Скло торкнувши лобом,
Теж всміхаюсь якось їм
Й жартувати пробую:
– Контролер по якості…
– Чи, пробачте, менеджер…
Сяду теж на лаві
І гриби у мене вже
На десятім плані…
ВОЗНЕСІННЯ
Бог життя вдихає у насіння,
В дерево, в ріку, в пісок і в глину…
Тішить душі світле вознесіння
Духу, що є вічним і нетлінним!
Бог все до галузки змістом повнить,
Возрождає паростки із мерви,
Все матеріальне є духовним,
А інакше – все у світі мертве!
ОКУЛЯРНА ФАНТАСМАГОРІЯ
Є у мене такі окуляри і ви з них, шановні, не смійтесь:
Одне скельце у них – то сонце, а друге – так, місяць,
Я дивлюся на світ серед білого дня і не мружусь,
Я дивлюся на світ серед темної ночі – й не дуже.
Я крізь ті окуляри сприймаю усе як мудрець, як філософ:
То дарма, що на мене всі дивляться строго і косо!
Ті мої окуляри пристріляні до найтаємніших оптик,
Пізнаю крізь їх скельця Усесвіт – на чоловічковий дотик!
селище Гришківці Бердичівського району на Житомирщині
«Українська літературна газета» №21 (261) 25 жовтня 2019