Пам`яті воїна
Білий мій світ – білий стяг у бою.
Ангели грають на лютнях.
Кінцева – «Героїв Дніпра». Встаю.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ніби з лави підсудних.
Чому за вікном – підземна ріка?
Коріння у вікна зміїться.
І дика ця назва –
«Либідська»! –
це ж на іншім боці столиці.
Може, сон? Як не снився би тут сон,
у метро він і досниться.
Заходить на «Либідській» у вагон,
здається, князь. Або витязь.
Бутафорний герой. Реквізитний крам:
корзно, меч і щит – всім, що краму не імуть,
але снять собі князя – тут і там –
із розплющеними очима.
Ну а він – як у ватр вечірнім диму
походу останнього –
грізно
зрить нас, подивованих зело: чому
це князь у метро їздить?
Короткий сон у метро. Як суд.
Ніби тут судять поета.
Тільки тут.
На горі несуть хабарі.
Стрімко тремтить трепета.
Короткий суд у метро. Прощай,
поет! Від князя – підземка
тобі – на тисячу літ – і в рай
на станції «Тараса Шевченка».
Ти сам суддя собі в цій страмі –
господарем став чи гостем –
живеш у двадцять другім псалмі
чи в сонеті шістдесят шостім.
І не стрепенеться жодна мразь –
це сон. Це вві сні забава,
коли у вагон заходить князь.
Ось пасмо. Твар Святослава.
Відвага нестерпна – Хорса дар?
До Софії – сто літ.
Столиця.
Прийти сюди
і розбити хазар –
таке і в метро не сниться.
Кінь підземний б`є копитом,
і поганська стріла співає,
що над цим містом з Дніпром і метром
благодать безмежна просяє.
То що ж це ти зриш
у досвітнім
диму,
варязькою дланню підпершись?
Ти перший тут воїн такий –
тому
і тільки тому такий, що перший.
А потім тисячу літ полки
твоєї імперії
присягали
кому? –
гайдамаки і козаки,
твої сотники і генерали.
Зі смердами – князь. А з воями – вой.
Золота у вусі сережка
зблисла в метро – стрепенувся конвой:
хто ж врешті решт під арештом?
Хто вкотре вертає додому Дніпром –
на сморід з-під рідної стріхи,
де в стольнім зі смердами правлять содом
хазари і печеніги?
Рать із метро виступає на брань,
і відступають ромеї.
Cпрямовує вістря варязька длань
наших камлань і містерій.
Кохання раз на тисячу літ,
і надмір сала для серця.
Приходить рід. І відходить рід.
І запродане продається.
Великий степ. Карпатський хребет.
І йде стороною дощик –
то їде в одвічній підземці поет
на прощу в храм Пирогощі.
Його Україна – небесний чертог.
А після вождя і пророка
йому не страшні вже
Ґоґ, і Маґоґ –
нестравний для Ґоґа й Маґоґа.
Він тільки поет. А бере у бран,
але в Дунаї не топить,
як ти –
імператор, конунґ, каган.
Князь у центрі Європи.
Тебе не злякає в підземці смерд,
ні раті ворожі, ні таті во нощи…
Поквапся
на свій
ескалатор
наверх!
Чи ти спустився
плюнути в очі?
Пощо тобі цей «либідський» процес?
Ці підземні фіра й офіра.
Ти б мав серед Київа –
як Рамзес
застиг посеред Каїра!
Та щоб у метро? Ти стольний град
волів – у гирлі Дунаю,
немов осінило, що благодать
на горах сих не просіяє.
Тут вої духмяні – із трав та отав,
а сіна скотині не доста.
Востаннє скошений Святослав
у тисяча дев`ятсот сорок шостім.
Бо є вищий князь –
на те й
сатана,
бо є вічні смерди –
на те і
смерди.
Із твого почалися тут імена,
легше з якими вмерти.
Жити з ними у світі живих.
Дланню поганською очі втерти.
Зрадити всіх. І нарешті їх.
І як умерти?
Як пити з Дніпра? Пригубити як
браги погибельної відваги?
Перезавантаживши Зодіяк,
не розірвати зашморг Сварги.
Ждав тебе в капищі Бог Ім`ярек
до січі і після січі.
Ждала рабиня у храмі дерев:
без царських врат, без ікон – лиш півчі.
Лиш музика.
Їй лиш
її кроти
риють метро під серцем.
Ти вдома.
Сюди можна вернутись.
Прийти.
Приповзти.
Зачерпнути Дніпра і пити з шолома.
Прибити щит, ідучи на ви,
до візантійської брами –
і тисячу літ: вершник без голови
і та, на валу, з піснями.
Ще тисячу літ летіла Вість
Блага
сюди,
де ватра палає,
і Куря серце князеве їсть
та з княжого черепа запиває.
Над Київом
син
зведеться з
хрестом.
Полки впадуть і впадуть… До «Слова…».
Наступна станція «Іподром».
Дорили. Але ще не готова.
м. Київ