Сон у метро

320

Пам`яті воїна

 

Білий мій світ – білий стяг у бою.

Ангели грають на лютнях.

Кінцева – «Героїв Дніпра». Встаю.

Ніби з лави підсудних.

 

 

Чому за вікном – підземна ріка?

Коріння у вікна зміїться.

І дика ця назва –

                               «Либідська»! –

це ж на іншім боці столиці.

 

 

Може, сон? Як не снився би тут сон,

у метро він і досниться.

Заходить на «Либідській» у вагон,

здається, князь. Або витязь.

 

 

Бутафорний герой. Реквізитний крам:

корзно, меч і щит – всім, що краму не імуть,

але снять собі князя – тут і там –

із розплющеними очима.

 

 

Ну а він – як у ватр вечірнім диму

походу останнього –

                                      грізно

зрить нас, подивованих зело: чому

це князь у метро їздить?

 

 

Короткий сон у метро. Як суд.

Ніби тут судять поета.

Тільки тут.

На горі несуть хабарі.

Стрімко тремтить трепета.

 

 

Короткий суд у метро. Прощай,

поет! Від князя – підземка

тобі – на тисячу літ – і в рай

на станції «Тараса Шевченка».

 

 

Ти сам суддя собі в цій страмі –

господарем став чи гостем –

живеш у двадцять другім псалмі

чи в сонеті шістдесят шостім.

 

 

І не стрепенеться жодна мразь –

це сон. Це вві сні забава,

коли у вагон заходить князь.

Ось пасмо. Твар Святослава.

 

 

Відвага нестерпна – Хорса дар?

До Софії – сто літ.

Столиця.

Прийти сюди

                         
і розбити хазар –

таке і в метро не сниться.

 

 

Кінь підземний б`є копитом,

і поганська стріла співає,

що над цим містом з Дніпром і метром

благодать безмежна просяє.

 

 

То що ж це ти зриш

                                    у досвітнім
диму,

варязькою дланню підпершись?

Ти перший тут воїн такий –

                                                  
тому

і тільки тому такий, що перший.

 

 

А потім тисячу літ полки

твоєї імперії

                       
присягали

кому? –

                гайдамаки і козаки,

твої сотники і генерали.

 

 

Зі смердами – князь. А з воями – вой.

Золота у вусі сережка

зблисла в метро – стрепенувся конвой:

хто ж врешті решт під арештом?

 

 

Хто вкотре вертає додому Дніпром –

на сморід з-під рідної стріхи,

де в стольнім зі смердами правлять содом

хазари і печеніги?

 

Рать із метро виступає на брань,

і відступають ромеї.

Cпрямовує вістря варязька длань

наших камлань і містерій.

 

 

Кохання раз на тисячу літ, 

і надмір сала для серця.

Приходить рід. І відходить рід.

І запродане продається.

 

 

Великий степ. Карпатський хребет.

І йде стороною дощик –

то їде в одвічній підземці поет

на прощу в храм Пирогощі.

 

 

Його Україна – небесний чертог.

А після вождя і пророка

йому не страшні вже 
Ґоґ, і Маґоґ –

нестравний для Ґоґа й Маґоґа.

 

 

Він тільки поет. А бере у бран,

але в Дунаї не топить,

як ти –

               
імператор, конунґ, каган.

Князь у центрі Європи.

 

 

Тебе не злякає в підземці смерд,

ні раті ворожі, ні таті во нощи…

Поквапся

                  на свій

                                ескалатор

                                                   
наверх!

Чи ти  спустився
плюнути в очі?

 

 

Пощо тобі цей «либідський» процес?

Ці підземні фіра й офіра.

Ти б мав серед Київа –

                      
                  як Рамзес

застиг посеред Каїра!

 

 

Та щоб у метро? Ти стольний град

волів – у гирлі Дунаю,

немов осінило, що благодать

на горах сих не просіяє.

 

 

Тут вої духмяні – із трав та отав,

а сіна скотині не доста.

Востаннє скошений Святослав

у тисяча дев`ятсот сорок шостім.

 

 

Бо є вищий князь –

                                   на те й
сатана,

бо є  вічні смерди –

                                    на те і
смерди.

Із твого почалися тут імена,

легше з якими вмерти. 

 

 

Жити з ними у світі живих.

Дланню поганською очі втерти.

Зрадити всіх. І нарешті їх.

 І як умерти?

 

 

Як пити з Дніпра? Пригубити як

браги погибельної відваги?

Перезавантаживши Зодіяк,

не розірвати зашморг Сварги.  

 

 

Ждав тебе в капищі Бог Ім`ярек

до  січі і після січі.

Ждала рабиня у храмі дерев:

без царських врат, без ікон – лиш півчі.

 

 

Лиш музика.

                      
Їй лиш

                                     її кроти

риють метро під серцем.

Ти вдома.

Сюди можна вернутись.

Прийти.

Приповзти.

Зачерпнути Дніпра і пити з шолома.

 

 

Прибити щит, ідучи на ви,

до візантійської брами –

і тисячу літ: вершник без голови

і та, на валу, з піснями.

 

 

Ще тисячу літ летіла Вість

Блага

             сюди,

                         
де ватра палає,

і Куря серце князеве їсть

та з княжого черепа запиває.

 

 

Над  Київом

                       
син

                                 зведеться з
хрестом.

Полки впадуть і впадуть… До «Слова…».

Наступна станція «Іподром».

Дорили. Але ще не готова.     

 

м. Київ

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!