Софія Дякунчак. «Я до тебе пишу, росіє…»

1

Я до тебе пишу, росіє,

Ще живої, проте мерця.

Кожне слово твоє мерзіє.

Це початок твого кінця.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Неможливо тобі простити —

Чуєш, клята? — уже повік.

Проклинаю за всіх убитих,

Ти, паскудна ордо шулік!

Ти, москальська гнила підлото,

«Визволителі» ви бридкі.

Зруйнували своє болото,

Але ми — чуєш? — ми не такі!

В нас Герої боронять столицю,

Підривають з собою міст,

Щоб втопилися в багряниці

Ви — непроханий ниций гість.

Ви ракетами нас лякаєте

І міста берете в обруч.

Тільки згодом чомусь тікаєте,

Як ідуть на вас голіруч.

Ти, росіє, пускаєш танки,

Але Ми стоїмо до кінця.

Ми воюємо до останку,

В нас, росіє, сміливі серця.

Нам чужого — ти чуєш?! — не треба.

Тільки рідна свята земля.

Нас боронить Господь із неба —

Вас вбиває безумець кремля.

Ви скажені звірі — не люди,

Вас пізнав вже увесь білий світ.

Ви загарбники! Ви Іуди!

Всюди знають ваш тиск і гніт.

Всюди бачать тепер, росіє,

Твою гниль, твоє свинське нутро.

Мій величний Народ шаленіє,

Ну а з ним шаленіє й Дніпро.

І у цьому шаленстві ніколи —

Ти навіки собі затям —

Не здолати його. Ви — кволі,

Ви не здатні любити життям,

А тим більше, любити смертю.

Де ваш «русскій карабль», там і ви.

Я, росіє, скажу відверто:

Ви в сльозах потонéте вдови,

Захлинетеся нашою кров’ю,

У ненависті вашій до нас

Зігниєте. Своєю любов’ю

Ми, росіє, здолаємо вас.

Ти хотіла розбрату й незгоди,

А утім, об’єднала народ.

Ми борці, ми цінуєм свободу —

Ви ж не знаєте цінність свобод,

Бо в рабів не міняється сутність.

Ви ж — навіки московські раби!

Українська незламна могутність

Не програє рабам боротьби.

Ви прийшли, щоби нас рятувати?!

Та ж самі сидите у ярмі!

Ви ніколи не були нам братом,

Полохливі, глухі і німі.

Я, росіє, пишу до тебе,

Кожне слово моє — тобі.

В нас палає, підлото, небо

Від боїв. Ти ж поляжеш в ганьбі.

Ти програла уже, росіє,

Ти подібна уже до мерця.

Світ не знати тебе воліє.

Це початок твого кінця.

 

2

Господи, гніву пречистого

благаю — не май за зле…

Василь Стус

Я ніколи не стану святою.

Як би сильно не прагла цього:

Кожний день з почуттям і жагою

Я нестиму до скону свого

В серці гріх — бо простити не зможу

Московитам цієї війни.

Я кричатиму завжди, мій Боже,

Про все те, що вчинили вони,

Ці нащадки ворожої крови,

Це насіння дикунських батьків,

Ця орда, недостойна любови —

Тільки злоби. Лиш злоба і гнів.

Я, мій Боже, не в силі забути —

Хоч би як намагалась — повік

Їхні лиця, жорстокі і люті,

Їхній в’їдливий посміх і крик.

В моїй пам’яті, мов на граніті,

Закарбовано їхню вину.

І, мій Боже, нізащо у світі

Я не вибачу їм цю війну.

Пошматовані Київ і Харків,

Миколаїв, Одеса, Дніпро —

Скільки шкіл, і будинків, і парків

Зруйнувало це дике «добро».

Певно, в світі немає країни,

Що боролась так тяжко, як ми,

Й підіймалась щоразу з руїни

Із кривавими, Боже, грудьми.

Де, скажи, ще у цьому сторіччі

Сплять в підвалах, залишивши дім?

Моя ненависть множиться вдвічі,

Як приписують злочин не їм,

А лише навісному тирану.

Ці нащадки московських царів

Винні також — роз’ятрену рану

Кожний з них колупав і хотів

Тільки смерті народу, мій Боже.

Української смерті бажав!

Я ніколи простити не зможу

Й московиту, що вперто мовчав,

Бо й мовчання для мене — то злочин.

Я не вірю й у їхні слова.

Ця орда нас лиш знищити хоче,

Та моя Україна жива!

Ти, мій Боже, їм також простити

На землі, певно, б довго не міг.

І волав клянучи: “Московити!”,

Українцям упавши до ніг.

Ти б ненавидів гнівно і люто,

Пошматований, ледве живий,

І, мій Боже, не змігши забути,

Ти б сказав, що також не святий.

 

3

Я вночі розмовляла з Богом.

Він ледь чутно мене збудив,

Не сказавши мені нічого,

Тільки тихе-претихе «Ходи…»

Я пішла. А точніш — полетіла.

Ми летіли тоді удвох…

Я вже спати цілком не хотіла.

Ми летіли — лиш я і Бог.

Він мовчав, я також мовчала:

Це ж мій перший із Богом політ.

А земля все гула і тріщала,

В сні здригався, здавалось, світ.

Врешті Бог проказав до мене:

«Розкажи щось про себе…», і я

Обернула обличчя натхненне

Вмить до Нього. «Моє ім’я, —

На секунду затнулась, — Софія,

Та удома Софійкою звуть.

Я сміюся з батьків, бо не вміють

Зрозуміти, що діти ростуть.

Хоч мені вісімнадцять минуло,

Я і далі Софійка для них…» —

В Бога усмішка промайнула,

Він щось мовив й одразу затих.

Я продовжила: «Ще зі школи

Усвідомила: не терплю

Математики. І ніколи —

Лиш не смійся — не полюблю

Їсти борщ…» Потім ще казала

Про багато-багато речей.

Раптом погляд Його спіймала,

Погляд лагідних, ніжних очей.

В тих очах заховатись хотілось,

Потонути в безмежжі тепла.

Наші погляди вкотре зустрілись.

Я страшенно щаслива була.

Тільки Він мов боявся спитати

І вагався, чи так збагну:

«Що ти можеш, Софійко, сказати

Про війну? Саме так, про війну».

Я одразу ж уся затремтіла,

Засльозилися очі умить.

Я кричати щосили хотіла.

«Ця війна так пече і болить…» —

Майже пошепки, втім, говорила.

Бог кивнув. Ми летіли знов.

Я здригнулась: під нами могила,

А навколо — тілá і кров.

Ми спустилися трохи нижче.

«Впізнаєш?» — тільки й мовив Бог.

Я ступила крізь страх ще ближче

І вжахнулась: «Це ж Сандармох…»

«Саме так…» Ми летіли знову,

Й знов могила на метрів сто.

Мені вмить відібрало мову.

Крик, який не почув ніхто, —

Крик людей, що повзли на колінах, —

Бо страшенно гудів двигун…

Я ридала: «Це шахта Салíна…»

Далі були УПА, ОУН,

Шістдесятники й дисиденти.

Згодом був ще недавній Майдан,

Де на мітинг вийшли студенти,

Найсвідоміші з громадян.

Потім Крим, який відібрали,

А тоді — кривавий Донбас.

Я за руку Бога тримала,

І, здавалося, всі, крім нас,

Мирно сплять, як завжди, удома.

Ми вернулися в наші дні.

Стисла серце жахлива судома.

Київ, Харків… Усе в вогні.

Я кричала Богу: «Завіщо?!

В чому, в чому наша вина?!

Ми ціну заплатили найвищу…

Ще й війна… Ця нещадна війна!»

Бог погладив моє волосся,

Трохи стихли на серці страхи.

«Ще, Софійко, повір, не вдалося

Відмолити свої гріхи

Досі жодному із тиранів…»

«Але ж кожний потрапить в Рай…»

«Як позбудеться від кайданів…»

«Тільки, Боже, прошу, згадай,

У тиранів їх зроду не було…

Це у нас, у звичайних людей…»

Бог всміхнувся: «Ти не збагнула?

Їхні пута — то крики з грудей

Перед вбивством; то ваші сльози…

Кожна, — чуєш? — сльозинка твоя.

Ланцюги їхні — їхні ж морози,

І, Софійко, ніколи Я

Не прийму їх у Рай на небо,

Доки пута нестимуть вони

Їм усе відмолити треба…»

«А навіщо цієї війни? —

Я дивилась Йому у вічі. —

Ти зупиниш війну цю, так?»

Бог донизу кричав: «Чоловіче!

Бережися! Ворожий літак!»

Й, притуливши мене до Себе,

Тихо мовив: «Софійко, знай:

Ще ніякий тиран не на небі,

Жодний з них не ступав ще в Рай…»

 

 

4

Мóя країна не має братів

І відтепер їх мати не буде,

Бо кожний брат споконвіку хотів

Тільки мечем пронизáти їй груди.

Кожний з братів лиш безбожно карав,

Так, як брати не уміють карати.

Всякий лише ненаситно бажав

В брата свогó найсвятіше забрати.

Жодний із них не поміг їй було

Цілі сторіччя. Сторіччя неволі!

Моя країна, схиливши чоло,

Слізьми вмивала криваві мозолі —

Старші брати ж їй сміялись в лице

Посміхом свóїм, гірким і дволиким.

Моя країна ставала борцем —

З їхнім величчям, украй невеликим.

Всі ці брати лиш терзали її,

Мóю країну, ласкаву до інших,

Так, що вона вже не має сім’ї

Й, мабуть, ніколи не матиме більше.

В неї не було й немає сестер:

Їй, певно, зроду на них не щастило,

І, хоч як жаль, не щастить ще й тепер.

Мою країну лиш вічно гнітило

Те родичання. Втомилася вже.

Більше у нього не вірить! Їй досить!

Моя країна себе береже.

Моя країна тепер не попросить

Поміч сестер чи так званих братів.

Їй вже по горло ця фальш і облуда.

Кожний із них споконвіку хотів

Тільки мечем пронизати їй груди,

Тож не займайте братерством її.

В неї є друзі, та друзі — це інше.

Моя країна не має сім’ї!

Й, певно, ніколи не матиме більше.

 

5

… а на ділі кожен з них

не вартий був ламаного шеляга…

Юрій Косач

росія, духовно слабка й малосила,

Не мала ніколи своїх перемог.

І хоч би як гучно кому голосила

Про віру — в тій вірі найвищий не Бог.

В тій вірі і сліду нема від моралі.

Отій машкарі, що у ложці води

Готова втопити без туги і жáлю

Своїх же, повірте, ті божі суди

Цілком непотрібні. То дикі натури

З найбільшим пороком на світі цьомý,

Що зроду не знають поняття культури,

Поняття духовности й тільки тому

Своїм полохливим єством довіряють,

Що нарване, жовчне, свавільне і зле.

Ці чортові діти наївно вмирають

За щось, що, їм кажуть, «велике», але

Насправді не варте і крапельки крови.

Вони подихають із ласки царів,

Лягають кістьми в наші буйні діброви,

Хоронять життя поміж наших степів,

Не тямлячи, темні, за що їхня жертва.

Хоч це і не жертва — безглуздий кінець.

росія… росія — то нація мертва,

То нація підлих, плюгавих сердець.

То зборище вад: де ні правди, ні чести,

Де лиш двоєдушшя — найвища з чеснот.

Бо тільки в росії можливо піднести

До неба найбільшу у світі з марнот.

Це братство, гадюче, здряхліле до краю,

Не має нічого святого. Хіба

З народження звикле до різки й нагаю

Спроможне змінити світогляд раба?