З нової збірки «Покуття»
Мирослав ЛАЗАРУК
Галині та Василеві Герасим’юкам
Ти ніколи не вернешся в місто,
Де тебе народжувала мати
Перед самісіньким Спасом,
В якому ти мав би померти, –
Врятував тисяча дев’ятсот п’ятдесят шостий
І занадто уперта гуцульська кров,
А далі – смереки й потоки
І мамина пісня в святошній убері,
Котра колисала, та не заколісувала,
Бо кров таку неможливо приспати,
Бо кров – не волічка
Й не лоєва свічка,
Що на Спасові мовчки згорить…
Куди ж ми й навіщо:
Тут якось отець Іван Рибарук
Слюбував Романа Іваничука, якому
Було вже, либонь, вісімдесят,
І Ніну Бічую…
А двоє прийшло до церкви у спідницях,
Він і вона – шотландці.
Марія Миколайчук казала, що так і не встигла
Взяти слюб із Іваном,
Коли прийшла до священика,
Той тільки розвів руками
Бо цього не вирішив би й Господь…
Та нині – до слюбу
У Криворівні,
Аж у піднебесній,
Отець – слуга Божий Іван,
Більше схожий на Довбуша,
Ніж на Ісуса із Назарета –
Покличе на сповідь і дасть причастя:
(Їжте тіло моє,
Пийте кров мою).
Наче насправді до вас Господь підійшов:
Розвиднені лиця наповнив любов’ю…
Й заграють смереки у теплі фуєрки,
Й потоки із негуром учинять аркан.
Та що вам до того, бо ж кров прибуває
Пречиста і горда, і горня,
Яку не розбавиш і не розтратиш,
Ба й не розіллєш, як болі, в келішки,
Бо кров не дозволить
І Той, що над нею, під нею і в ній.
– Відзнято! – махає рукою скульптор Володя, –
Неначе для вічності цю не повторену мить.
Серця заніміють,
І крізь батьківські тісні вишиванки,
Втікають туди,
Де небавом їх Бог сокотить.
РАПСОДІЇ
…На покуті, відчую, спозаранку
У небі прозрівають дримбарі,
Господар став зажурений на ґанку
І проводжає у степи плугатарів.
Немає звуків, лиш вібрують крила,
Не чутні, ба й невидимі нам ще,
Природа їх для тиші сотворила,
Щоби спадали сонячним дощем.
То диригують їм джмелі синхронно,
І дримбарі лаштують сотні бил,
Вдаряючи нечутно й монотонно,
Збиваючи із цвіту злотий пил.
Рапсодії звучать до болю звичні,
Данцують бджоли з липами й дощем,
Звучать сонати плавні, патетичні,
Як серця незбагнений вільний щем.
Лунай же, музико, і вогка, і прозора,
Пресвітла, наче Господа сльоза,
Живи собі у вуликах, як зорях,
Бо я не все тобі, не все усім сказав.
Медовий раю, музика стихає,
Невже її почую ще колись?
І гай під вечір втомлено зітхає.
І замовкає ця бджолина вісь.
НЕВІДОМОМУ ВОЯКУ
Третє тисячоліття спиняє самого себе,
Неначе запитує в Господа:
Де твій провладний перст,
Чи не бачиш з високих небес,
Кому кладеш в узголів’ї
Безіменний холодний хрест?
Чому так бездумно приймає земля
Всіх тих, що стають невідомими,
Тому ще більш, як відомі,
Кожного криком болять?
Могили стають бездонними.
Боже, це ж у твоєму домі
Гине, і гине, і гине солдат.
Неначе втрачають обличчя й серця.
Хіба я і в це повірити мушу?
Немає ні ворога, ані героя-борця,
Не забирай лиш загублену душу,
Хай з Тобою іде непомилувана
І не оплакана до тернового
Болю-вінця,
Тулячи, Господи,
Лице до Твойого лиця.
РИНДА
Тим, хто плине назад… Іванові Михайловичу Дзюбі
Не лишають слідів кораблі і човни тихоплинні,
Розтинаючи вод переповнену креш
Так, немов би не плинеш, не їдеш, не йдеш,
Черв’яком лиш вовтузишся в топтаній глині
І тебе здоганяє розморений сонний кортеж.
Капітан прикував тебе, брате, до ринди,
Подавай позивні тим, хто плине назад
І не знає навіщо, там же грає гроза,
Ще й дугою блищить коло блискавки-бинди,
Топче води за нами розгнузданий град.
Це життя нетутешнє, незвідане, значить, незнане,
Гасне стиха покинутий в морі маяк,
Лиш гойдається в серці тремкий переляк,
Та нарешті затишшя холодне настане,
Переплисти яке тобі, звісно ж, ніяк.
Прикипів-прикувався ти до капітана,
І молитись почав, мов привидівся Бог…
Що ж ти робиш зі мною, осоружна судьбо?
Ти така ж незворушна, незвична, незвана
До поразок моїх, як і до перемог.
…Не лишають слідів кораблі і човни тихоплинні –
Ті, що просто пливуть, проминаючи час,
Де ж той компас, що вчора лишав про запас,
Діставай його, брате, і завтра, і нині,
Доки крутить він долею, бо не зламавсь.
Наче водиш його ти по водах безвольних,
Навіть водиш тоді, коли ринда мовчить,
І надсадно у серці хтось ревно кричить,
Мов кормига душі нетривка, недостойна,
Що не кидає, звісно, тебе ні на мить.
ПСАЛЬМИ ОМОВІННЯ
Не для тебе складено ті псальми,
Що виводять бджоли у суцвіттях
І роняють в сутінках сусальних,
Не чекаючи жаданого поліття.
Їхні співи богобоязливі,
Затремтять запилені марелі
І купають світ у чистомливі,
Дослухайся, як виводять трелі
Ті, кому дано хвалу співати
Сонцеві і водам, і вогневі,
Й небові, де скошені блавати
Покривають блискавки сталеві.
Трему скільки у живому тілі –
Трави доростають до цвітіння –
І тоді вже, горді й переспілі,
Досягають відчаю успіння.
Не для тебе псальми омовіння
Складені, але тобі співати,
Сіяти розбуджене насіння,
Де цвітуть між хмарами блавати
І благають нашого прозріння.
СНЯТЬСЯ СЛОВА
Такого, аби снилися слова, в мене ще не було! Але — сняться.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Микола Вінграновський
Почуй же те, що й мовити не вміє,
А може, хоч присниться на зорі.
Тече й не витікає, не міліє –
Ріка, що не віщує берегів.
Ледь-ледь єднає вільні небокраї,
Переливає тишу у Дніпро,
І серце так безтямно ріже й крає,
Аж болем перехлюпує перо.
Нема межі між диво-берегами,
Відчуй її неізглибиму мить,
Коли ідеш на бій із ворогами,
Воно тебе благає: треба жить!
По житньому тече у хвилі хвиля
Покриє те, чого ще не було,
Рятуючи неначе од безсилля,
Усе ж крізь тебе мов перетекло.
Залишило усе, що не відчуте,
Мов доторком чи леза, чи меча,
Чи краще тільки краплею цикути,
Щоб світ, Сократ неначе, замовчав.
Під ранок засинають і цикади,
Лиш птаство снить ще, а воно не спить,
Як треба довго вірити й чекати,
Аби себе в собі переступить.
Приснися знову, нищечком благаю,
Не покидай, бо що без тебе я.
У тебе чистим променем лягаю,
А прокидаюся, коли гуде рілля,
Коли вирує сила і ламає,
Всього тебе безтямно в унісон.
Та найстрашніх, коли тебе немає,
Тоді приходить заповітний сон.
ГНІЗДО У ЛІСКАХ
Пам’яті Квітки Цісик
Прадавні відлуння таки воскрешають –
Ці пагорби пишні, гаї та яри,
І лиця забуті, завосковілі, не полишаю
Ніде й ні для кого. Дивлюся на них, як згори,
Куди занесла пречиста тривога –
Чи ти, океане, мій голос ввібрав? –
Чекає вітцівська земля у тугих перелогах.
Чекає Циганська забута, убога гора…
…Бракує мені цих перелісків синіх,
Родини бракує до болю, бо цей рубікон
Застиг на півсерця в наївній росині,
Та як перейти його, вичікує Лаокоон?!
І не доторкаюсь до грішного серця,
Душа вивільняється й голос до неба летить,
Неначе звучить опечалене радістю скерцо:
Я – вільна, як пташка, а Бог зрозуміє й простить.
…Мене не ховайте, в землі не знайду собі місця,
Я житиму в д о м а калиною, тишею і солов’єм,
Сідатиму нишком на край зосенілого місяця,
Допоки мій голос у душах гніздо не зів’є.
***
Веду зорю додому ночувати –
Край неба ген замріялась вона,
Росою вранці буду напувати,
Щоби красу не випити до дна.
Зоря така маленька і щаслива,
Загублена сльозою в небесах,
Тремтить в нічних студених переливах,
Відлунюючи в чистих голосах.
Та не дійшла зірниця до порога,
Засяяла у неба на губі,
Тепер до неї пролягла дорога,
Щоб міг і я освідчитись тобі.
Нам так далеко далину верстати,
Та я іду, проси чи не проси,
Хоч недосяжні царські маєстати,
Та не прожити, Творче, без краси.
ВИДІННЯ АННИ
Ти ще й не відаєш, Анно,
Хто постукає в твій незачинений дім.
Води течуть до Йордану,
Омиваються – грішні – у нім.
День найкоротший, усього ж
Вісім самотніх годин,
Й нізвідки чекати похмурих вельмож –
Постукає в шибку один.
Ти не впізнаєш, бо ще й не знаєш,
Просто відчуєш: Він – той, із небес,
Душу відчиниш навстіж –
Й увійде у тебе увесь.
Зупиняться води, зітхнуть,
Знов потечуть у собі,
Щезає з обличчя твого каламуть,
Як тінь у голодній юрбі.
СПРАГА
Володимиру Артюху
На вітрі липа шелестить
Так легко, ніжно, незворушно,
Немов летить і не летить,
Лишень гойдає віттям скрушно.
І золотиться злотоцвіт,
Йому ж летіти далі, далі…
…Триває мій могутній рід,
Увись летить він по спіралі.
Цей запах меду і дощу,
Що заколоситься житами,
Із серця я не відпущу,
Торкаюсь вогкими вустами.
Як спрагло липа шелестить
В мої розвітрені долоні,
Немов летить і не летить
У материнськім спраглім лоні.
ОНУКОВІ МАРКОВІ
Забіліє ясмин, мов снігами покрився,
Та легкі-запашні ці травневі сніги,
Соловейко вночі солоспіву навчився
І тепер йому трелі терпкі до снаги.
Він виспівує, ніби нічого не вміє
Світ не знає, либонь, голосних співаків,
Світ лежить поміж співу, кохає й німіє,
Бо не знає він інших таких диваків.
І заслухавсь ясмин, але не одцвітає,
Боже праведний, ось – де красна краса!
Соловей солов’їху наївно питає:
Чом солодка, як мед, на стеблині роса.
Поділися зі мною, у співові вишнім,
Запечеться це щастя усім на віки,
І душа заспіває, затьохка-засвище,
І почують за небом досвітні зірки.
***
Завітай в моє рахманне літо,
Лагідна розхристана судьбо,
Жінко з піни, вогка Афродіто,
Я збагну. Та це ж, либонь, любов.
Горній продих з присмаком мигдалю
Огортає збуджено мене,
Мов покрите пишною вуаллю
Покрізь очі тінню промайне.
І зоставить болісно-незриме,
Розпанахай затверділу кров,
Хай до серця збуджено порине,
Ніби я тебе у літа вкрав.
Ні, не крав, любов не можна красти,
Як незвично-дивні почуття,
Наче раз до божевілля впасти,
Щоб відчути, як болить життя.
***
Гуде безвольна веремія.
Ворони крячуть: трупи де?
Ніхто ніщо не розуміє,
Куди пропасниця гряде?
Он – СБУ, костел Ісуса,
Щонайвірнішого, стоять,
Не єзуїт цей світ засушить,
Лиш безпросвітня благодать.
Он білолиций окупант,
На вигляд наче не мутант,
На вороняччя поглядає,
То де байстрює вірна смерть?
Франц Йосип хоче научати,
Та Загул Дмитро не дає,
Коли ж научитесь мовчати,
Аби відмовити своє?
Ти, зайдо, можеш і сичати –
Господь недолю роздає.
ЗЛИТТЯ КРОВІ
Романові Балаяну
…Була ж і гуслянка ізвечора, а зранку
Розвід нам лоскотав ще спраглі губи.
Спросоння повідслонював фіранку,
В очах Кавказ ввижався серцю любий…
Додому прагнулось, проте старі Карпати
Із полонин дивилися лукаво.
Тобі ставало лячно запитати:
Все мариться, по-справжньому гіркаво.
Чому так близько, наче з Карабахом,
Ніколи ти ж іще не розлучався.
І гори ці стають одвічним прахом,
Чи ти навіки-вічні вже побрався.
Гортанна мова. Б’ють джерела горні:
Мацоні ще й айрам, а далі – тиша.
Заграє вітер звільна на валторні.
То вічність прокидається і дише.
Нагадує усім: судинам тісно,
Коли шатром обвітреним зеленим
Дорогу переходить ліс, і слізно
Звучить гуцульське марево-наймення.
Земля ж одна: і звичаї, й молитви,
Найтяжче лиш, коли ніхто не кличе.
Чи, може, треба віск гарячий злити,
Аби впізнати мамине обличчя.
СПАС У КОЛОМИЇ 1991 РОКУ
Коли минає північ, і слова
Стають чужими, тільки на світанку
Постане церква, ніби нежива,
І сонце злиже мжички синю манку.
Помолишся, побачиш, як Господь
Води наллє і понесе у дзбанку
До Коломиї. Спас іде. Приходь,
Принось плоди, що виглядають ранку…
Святошний час. Але німіє храм,
Чекають дзвони, била мов поснули…
У вишиванці йдеш на зло вітрам –
Ніхто від них тебе тут не затулить,
Як не врятує від майбутніх драм,
Ступаємо утрьох в умерле місто,
Де сонечко дійшло до вівтаря,
А далі йти йому немов запізно.
…Зчиняється зухвала метушня,
І на екрані слинять ляльководи,
Зірвався час із місця й навмання
Погнав за людом потемнілі води.
– До зброї, натовпе! В криївках зброя є, –
Вигукують, кому се не байдуже.
Народ у лави впевнено стає,
Котрий цієї миті надто дужий.
…Отямившись, до церкви скромно йде.
Господь чекає, знаючи напевне,
Свята вода, стікаючи з грудей,
До у с м и р е н н я світ увесь поверне.
Найпершим дзвоном храм уже озвавсь,
Дихнув на люд і тепло, і духмяно.
Прийшов нарешті довгожданий Спас,
Приніс цілющої води блакитний дзбанок
ПОКУТТЯ-2
«Жеби Кути не минути…»
Пісня про Олексу Довбуша
Покотилися хвилі од верху – до верху,
Їх несе до порожніх осінніх небес…
І куди ти вандруєш, не складений верше,
Наче біс, а чи вигнаний з лігвища пес.
Ще тепла – мов по вінця, якого нікому не треба,
Покотилося слово й нікого ти не оживив,
Мовби тих не збагнув, що зібрались до неба,
Не відчув, тільки гірко крізь вітер завив.
…Безпритульно живеш між країв і гостинців,
і стацій,
Оселитися ж ніде, уже й не чека Перерів,
Перейшовши сто тисяч бездушних стагнацій,
Ти хіба не помер, не пощез, не згорів?
Не збагнути тоді, що тримає на світі,
Де Покуття твоє, де замислені, Творче, кути,
А чи Кути таки, з-поміж мічених мітів,
До яких ти не зміг у собі дорости?
І чому ти мовчиш, недоспіваний верше,
Хто у тебе ту силу підступно украв,
Може, вдариш у струни ні востаннє, ні вперше –
Ти свого не збагнув, значить, ще не дограв.
Редакція «Української літературної газети» вітає Мирослава Лазарука з 60-річчям!
Міцного здоров’я і творчої наснаги, друже Мирославе!
№20 (182) 14 жовтня 2016