Слово – зброя

246

У «Видавництві Ліра-К» готується до друку антологія поезії російсько-української війни. Всі ці вірші надруковані на сайті «Української літературної газети» litgazeta.com.ua під рубрикою «Слово – зброя». Крім того, окремі з цих віршів ми плануємо опублікувати на сторінках паперової версії  «Української літературної газети». Нижче – перша добірка з цієї серії. Принагідно дякую «Видавництву Ліра-К» і її директору Віталію Зарицькому за те, що ця антологія побачить світ і дійде до вдячних читачів.

Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ, упорядник антології

 

Микола БУДЛЯНСЬКИЙ

***

Війна ця стане спогадами й книгами,

Перейде, наче хмара у грозу.

Мій зранений, мій зболений Чернігове,

В твоїх очах не бачив я сльозу.

То блиск, то лють на злого супостата

Довкіл якого, наче сарани,

Він завше був убивцею – не братом,

Отим, який не відає вини!

Ти знову станеш красенем і князем,

Щоб всіх нас дивувати без кінця,

Та всьому світу правду ту розкажеш,

Що в наших порубцьованих серцях.

Не стихне біль твоїх руїн глибоких,

Хоч зарубцює рани спілий час,

Знов будуть твої храми ясноокі,

І зелен-парки вабитимуть нас.

І буде ранній передзвін тюльпанів

Бентежити закоханих ізнов,

І по стежках, які споганив каїн,

Пліч-о-пліч йтимуть пам’ять і любов.

 

Лідія ВІЦЕНЯ

ТЛУМАЧЕННЯ…

Кров’ю впилася земля,

Небо – розпечене деко.

Дивиться світ звіддаля

В очі вкраїнського пекла.

 

Була і в мене сестра,

Сказала: нас Бог розсудить.

Хрестик в її перстах

Наче срібляк Іуди.

 

Прийдуть нові тлумачі

Слів, і подій, і Писання.

Та провістять сівачі

Істинну суть воскресання.

 

Хресну дорогу пройти

Бог тобі дав, Україно,

Щоб на твоєму хресті

Знов воскресить Свого Сина.

 

Таня ВЛАСОВА

***

двадцять четверте лютого сталося вчора.

я відтоді не пам’ятаю нічого.

і хоча досі здригаюсь, коли світає —

я нічого не пам’ятаю.

нічого не пам’ятаю.

 

я забула, як це — прислухатися до сирени.

бігти в підвал повз тих, хто біжить повз мене.

бачити, як дитинство перетікає у старість.

все це зовсім, на щастя, не запам’яталось.

 

ракети і бомби — не в фільмах, а поруч раптом.

перші розтрощені будинки і перші втрати.

я не пам’ятаю, чи був там страх, чи була сміливість.

не пам’ятаю, скільки ми плакали і про що молились.

 

не пам’ятаю, як від пожеж і вибухів було світло.

не пам’ятаю, як налякано роз’їжджались світом.

як містами їхали танки з кривавими написами.

не пам’ятаю нічого, хіба що лють і ненависть,

 

ненависть і лють, а іноді — ще тривогу.

і моя пам’ять відновиться тільки в день перемоги.

коли всі, хто поїхав, будуть вертатись додому — пам’ять відновиться і буде відновлюватись ще довго.

коли в минулому залишиться все прокляте, усе жахливе —

я не забуду жодної ночі, жодної хвилини.

я не пробачу жодного пострілу, жодної смерті.

пам’ять моя відновлюватиметься міцно і вперто.

 

пам’ять моя все, що сталося, спрагло питиме.

я не забуду жодної дитини, пораненої чи вбитої.

поки наші міста відроджуватимуться із попелу,

я не забуду жодного крику, жодного погляду.

 

я не забуду жодного дня цієї весни.

я не забуду жодного дня цієї війни.

двадцять четверте лютого сталося вчора.

я з того ранку не забуваю нічого.

 

Надія ГАРМАЗІЙ

***

У неї не лишилося вдома нікого, окрім кота –

двох котів, трьох, чотирьох, десяти…

Бо вже тиждень, як сусіди розбіглися по світах,

поки місто боронять її чоловік та син.

 

До війни її руки торкалися тільки струн,

а за тиждень пальці болять від ножиць.

Але коли вона плете сітки, не чує тривожних лун –

відчуваючи біль, почуває себе живою.

 

Коли вона плете сітки, то ніби сплітає долі…

Тому за кожним котом прийдуть – за кожним із десяти.

Ця жінка із болю давно уже стала мойрою

Поки місто боронять її чоловік та син.

 

***

Ця війна насправді об’єднала своїх,

як молитовна вервиця…

І залишила в спокої всіх,

які й до війни були осторонь.

Я не засуджую тих,

хто не боровшись втік,

боронь Господи, –

їм тепер куди важче,

ніж тим, хто залишився…

Думаю, як воно буде, якщо повернуться

й ми зустрінемося на вулицях,

що носитимуть імена тих, хто залишився…

Бо рано чи пізно, повір, забудеться,

хто які гасла кричав до війни в юрбі,

Хто і скільки в якому скликанні сварився пречистим матом…

Хоча, знаєш, війна потрібна, щоб побачити хто є хто.

І коли все затихне і зникнуть сліди геростратів,

то джекпот не отримаєш, поки не вб’єш малороса в собі.

Голіруч. Без набоїв.

Заради тих, хто залишився і чиї імена носитимуть вулиці…

 

Іван ГЕНТОШ

ПОЕТАМ

Слово, братове, готуймо до бою,

Зброю, що ворога знищить на тлін, –

Вдарим по зайдах проклятих строфою,

Що бронебійна, немов «джавелін»!

 

Що непідкупна, і щира, і чесна,

Ріже брехню гостролезим ножем,

Нині війна – і дорога в нас Хресна,

Вперто та з честю по ній ми ідем.

 

Буде ще час про кохання писати,

Велич небес і сіяння зірок –

Вірші сьогодні, немов автомати,

Тож без вагань натискаймо курок!

 

Буде, ще буде земля наша раєм,

Рани загоїм, розквітне наш дім!

Тьма найгустіша під ранок – ми знаєм,

Мусим пришвидшити Світло – пишім!

 

ВІДБІЙ!

Збудить під ранок сирена ревуча,

В сховок метнеться налякано тінь…

Боже, мій Боже, а як же там Буча?

Київ, розбомблені Харків й Ірпінь?

 

По жилмасивах ракетні удари,

В сховищах дні спресувалися в мить,

Ворог лютує, палають квартали,

Мирних цивільних людей не щадить.

 

Вибухів спалахи над небокраєм,

І від пожеж аж під хмари вогні,

Ворог підступний, тому і не знаєм,

Що за хвилину – ударить чи ні?

 

Певно, що будуть ще жертви й руїни,

Рани і біль від утрат і гризот –

Але не взяти йому України,

Де, як один, весь народ – патріот!

 

Вистоїм, браття, нам вистачить сили –

Ворог сконає у злобі своїй!

Стихли сирени, атаку відбили –

Всі до роботи! Тривозі відбій!

 

Наталія ГОРІШНА

***

Пташка – від пташки, від зерня – зернина,

Паросток кожний з коріння батьків.

Ти – Україна, і я – Україна,

Іскра вітчизни в горнилі віків.

 

Із давнини, з докозацьких шляхів,

Рід воскресав із недолі, з руїни.

Серцем і плоттю усяк розумів:

Ти – Україна, і я – Україна.

 

Знову насунули орди чужинські,

Знов зазіхають на землю мою.

Що ж, нагадаємо: ми, українці,

Ніжні в любові – запеклі в бою!

 

Ми – пранарод, не безлика юрма,

Нас не здолає рашистська пухлина!

Іменем матері, іменем сина:

Ти – Україна, і я  Україна!

Іншої долі нам в світі нема!

 

Леонід ГОРЛАЧ

УБИЙ МОСКАЛЯ!

Рокоче, гримить українська земля:

Убий москаля!

 

Не вб’єш — він твої розтерзає поля.

Убий москаля!

 

Не хочеш невільником бути в Кремля –

убий москаля!

 

За  кров України, за матір, маля –

убий москаля!

Нас Бог захищатися благословля.

Убий москаля!

 

Де слава козацька під небом гуля –

убий москаля!

 

Він палить твій дім. Будь же ти, як орля!

Убий москаля!

2022

 

***

Коли б те знав, той Юрій Довгорукий,

що закладає в чорних болотах!

Та, певно, знав, бо прах свій препадлючий

у Київ повернув. Але в віках

записаним лишився, як невдаха,

не зодчий, не мислитель, не творець.

Тому і Лавра Київська, як плаха,

його у глину збила, яко птаха,

і кинула в кропиву і чебрець.

17.03.2022

Віктор ГРИЦЕНКО

І

Під войовниче брязкання мечів

на Україну йшли в години жатні

віками орди, по-звірині жадні

та вковані в залізо до зубів.

Час не розгладив зведених валів.

Коли б всі подвиги на полі ратнім

перетворить на труд на полі братнім,

багатство всіх не знало б берегів!

Мечів бряжчання слухати не диво –

варили вороженькам здавна пиво

(згадайте, друзі, славних козаків).

Війна несла нещастя та руїни.

Та рвались в бій за волю України –

сушив нам сльози праведний наш гнів.

 

ІІ

Сушив нам сльози праведний наш гнів,

бо змалку вчилися любить в Тараса.

І це, повірте, не красива фраза,

а просто спадок внукам від дідів.

Не слід шукати нам заумних слів –

відомо здавна, що не в них окраса,

бо часом був народ – безлика маса,

бо довго мій народ у ярмах брів!..

Як стукне в серце нам героїв прах,

тоді на бранних праведних полях

Вітчизна наша непоборна прісно.

Казав мій батько: “Стоїмо на тім,

не віддамо ми зайдам рідний дім,

наш біль відчутно в колисковій пісні…”

 

ІІІ

Наш біль відчутно в колисковій пісні,

і болем тим гартується народ –

грудьми зустріне він в бою заброд,

і груди ті міцніші, ніж залізні.

Дідів повторимо у героїзмі,

бо вкотре у сусідських лиховод

від біснування покривило рот:

життя і мир для них – це архаїзми!

Там день від дня мечів сильніший дзвін,

ми знаєм, що несе з собою він –

із ран старих на землю кров’ю бризне!

Прости сусідів, Боже, й напоум,

щоб горя не приніс піднятий бум –

постійно в серце нам тривога тисне.

 

Микола ГРИЦЕНКО

***

Отак я виріс. В світі не один.

Уже сплітаюсь із другим корінням…

Летить углиб наш соколиний клин,

Щоб вибухнути кроною й насінням!

 

Корінчиками чистими, як сон

Вбираєм сік земний і прохолоду,

Щоб вберегти від круків і ворон

Глибоке серце свойого народу.

 

І хай хоч грім, хоч блискавка згори,

Хай всяких бід нам доля наворожить –

Підніме ліс зелені прапори –

І пагонами вкотре нас помножить.

 

УКРАЇНКА

Дівчино, зернинко польова,

Скільки в тобі листя, скільки цвіту?

Ти якою будеш серед літа?

Ти якою станеш у жнива?

 

…Щоб стебло не всохло молоде,

Щоб вітри його не обламали.

Чуєш, світ дурманиться, гуде?

Чуєш, знов сумної заспівали?

 

В тебе ж сонце в головах стоїть.

І земля чека твого коріння.

Дівчино, зернино, первоцвіт,

Вічна жменько вічного насіння!

 

НІКОМУ УКРАЇНУ НЕ ВІДДАМ!

Нікому Україну не віддам –

Собі  залишу, дітям та онукам,

На вічне щастя  чи на вічну муку –

Нікому Україну не віддам!

 

Нікому Україну не віддам!

Я душу в неї переллю, крилату,

Я буду з нею в будень і у свято –

Нікому Україну не віддам!

 

Нікому Україну не віддам!

Хай нелегкою буде моя ноша,

Ні за принади, ні за які гроші –

Нікому Україну не віддам!

 

Нікому Україну не віддам!

Бо дерево мого рясного роду

Лиш тут росте, заквітчується, родить –

Нікому Україну не віддам!

 

 

В’ячеслав ГУК

***

Бджолою продзижчить куля, золотою бджолою

Промайне у безхмарному небі літак військовий,

Синя лагуна здаватиметься чужою

Зору, що вбирає пейзаж ранковий.

 

У довгому погляді – губитиметься остання

Троянда з вечірньої сукні, вогнем налита, –

Як символ несправдженого бажання

Або як спогад про довге південне літо.

 

Після битви під Дюнкерком – мозок шука спасіння

Од вимушеного свідоцтва жаских реалій,

Вітер південний розносить кульбаб насіння

Од сонної бухти все далі і далі – й далі…

 

Пахне зрізаними трояндами, літом, портом,

Слух і зір сприймають буденні розмови й речі,

А твій надпис – нашвидкуруч – стерся на довоєннім фото,

Де буксир пихкотить проти стрімкої течі.

 

***

Люба сестро, та вода, що вмивала тебе і мене, – замерзла,

і тепер її наполегливо, вдень і вночі, длубають льодоруби,

а голубка, яка приносила тобі листи з бойовищ, – скалічіла,

вже п’ятий рік поспіль мені сняться поржавілі од крові леза

та поряд, в подружньому ліжку, – лежить дружина нелюба –

так минають роки, а мені сказати їй правду – просто несила;

 

твоя дитяча колиска постає перед моїм внутрішнім зором, –

а ще – наші батьки, ще молоді, як на весільній фотокартці,

тримаю прихований біль щодо можливого непорозуміння,

боюся, що ти колись забудеш мене або пораниш докором,

як я дуже часто раню душу свою піснями, як раню пальці,

а за вікнами бовваніє земля перелогу – тяжка, ніби каміння;

я передбачив таке життя, що по собі не залишає вражень,

це так, наче перехопити погляд того, хто вже йде назавше,

мої сни пахнуть деревом – хочу побачити тебе саме зараз –

ввечері чекаєш мене зі служби, сиву річку долають баржі,

і селище намагається заснути, всі пристрасті вгамувавши,

тільки чутно, як мокрий глід ховає рваний пташиний галас;

 

ось минулої ночі снилось: їду в сідлі, закріпленому абияк,

очі коня занурилися в печаль, немов вели його на продаж

чи ж на бойню – губи дуже зашерхли, плоть відчуває спрагу,

бо живі не чутливі до мертвих, і милосердя тепер як вирок;

сьогодні я дуже втомився: випалював для миловарні поташ,

дружина вже вишила сорочку, в яку по смерті мене одягнуть.

 

 

Надія ГУМЕНЮК

НАРОДЖЕНОМУ В УКРИТТІ

Сяйнуло біло в темному дворі

Крізь свист сирен й тривожний зумер болю.

То проліски – маленькі бунтарі

Із-під снігів прорвалися на волю.

Наче нізвідки, наче з прабуття

В цю синю ніч, ракетами розп’яту,

Зійшли в ту мить, як вирвавсь з укриття

Найперший плач, найперший крик маляти.

 

В підвалі, серед хаосу війни,

Де паморозь іскрить бетонні стіни,

У світ явилось Янголя весни,

Кровиночка, надія України.

 

Колись месія так у світ прийшов,

Його також ловили супостати.

Живи, дитя! Живи! Неси любов

Наперекір всім іродам й пілатам!

 

Живи, маленьке! Хай в твоєму сні

Мовчать гармати, й зорі вечорові

Спускаються по вічності струні

У мамині молитви й колискові.

 

***

Як пролісок, крізь зими проростай.

Ця ніч тобі ввійде назавжди в груди.

І тим, хто запалив твій тихий рай,

Уже ніколи прощення не буде!

 

***

Рашистська гидь! Ти недооцінила

(Душа хлипка чи розумом слабка?)

Нащадків Кия й короля Данила,

Шевченка, Українки і Франка.

 

Запам’ятай, знеславлений ізгою,

Переступивши людськості рубіж:

В нас і слова стріляють, як набої,

А наша ніжність зблискує, як ніж.

 

Тобі не буде прихистку у світі,

Твої табу опиняться в гробу.

Весна вже салютує первоцвітом:

– Борися, земле! Україно, будь!

 

Летять лелеки з вирію додому,

Крильми перемагають холоди:

– Ми небо це не віддамо нікому!

Будь, Україно, вільною завжди!

 

Наш дух не вбити, волю не зламати,

Ми незнищенні й вперті, як трава.

За нами – діти й Україна-мати

І з нами воля й правда вікова!

 

 

Наталя ДЗЮБЕНКО-МЕЙС

***

А нині я на скіпочку зітлію.

Лягли на душу люті холоди.

Прости і проведи, свята Маріє,

Крізь чорну ніч вселенської біди.

 

Тремтить обріз в руці несамовитій,

Хлопчини очі гаснуть золоті,

Бо навіть переможці завжди з битви

Когось несуть додому на щиті.

 

Моя Вкраїна в горі і недузі

Вогнями й кров’ю випалена вщерть.

Мої живі, мої полеглі друзі,

Лише не смерть, молю, лише не смерть!

 

Он котрий раз все крутять на екрані

Як пада долі, зводиться і знов…

Хлопчина юний. Йде війна з тираном…

Але не кров, молю, лише не кров…

 

Я знаю, що в героїці жертовній

Є нетутешня і страшна краса,

Та я прошу, хоч трішечки любові

Тут на землі, і там на небесах.

 

Святая мати, вічна, милосердна,

Молю тебе, прости і проведи

Своїх дітей, натхненних і упертих

Крізь чорну ніч вкраїнської біди.

 

ЛЕЛЕКИ ПРИЛЕТЯТЬ…

Лелеки прилетять, повернуться додому

на згарища ще тліючих багать,

під свист ракет і гуркотіння грому

лелеки неминуче прилетять.

 

І заклекочуть не впізнавши краю,

не відшукавши рідного гнізда,

лиш попелища спаленого раю,

що по собі залишила орда.

Весни хитка тривожна амплітуда…

І дмуть страшні із півночі вітри.

свої оселі покидають люди,

і рветься серце з болю та жури.

 

О так, ми, звісно, вистоїм супроти.

Небесна та земна повстала рать,

І сльози всі відкладемо на потім,

але лелеки… Вони вже летять.

 

Куди вертатись? На страшні руїни?

А світ лякливо супиться з-під брів.

Закрий нарешті небо України!

Відкрий шляхи для сонячних птахів!

 

ДИТЯЧИЙ МАЛЮНОК З УКРИТТЯ

У олівців десятки кольорів,

та крихітне дівча хапає чорний,

змальовує якусь лиху потвору

у заростях примарних чагарів…

Вона отак відтворює війну,

тривожна тиша заляга в підвалі,

беззвучно мати плаче від печалі,

і темну проклинає звірину,

яка краде дитинство у дітей…

Скінчилася повітряна тривога,

на чужину лягає їх дорога

під обстрілами хижих батарей.

І треба йти у спопелілий світ,

але дитя вчепилось за коліна,

їй в цьому схроні добре і спокійно,

не мучить і задавнений бронхіт…

Вона боїться неба та хмарин

вона ще не закінчила малюнок,

це ще один до ворога рахунок,

бо мати розчиняє апірин

в своїй сльозі: «все добре… вже кінець…”

Та потім вітер вихопить картину,

під обстрілом згорьована дитина

в руці затисне чорний олівець…

 

 

Анжела ДИМЧЕВА (Болгарія)

***

Не кожне кладовище тихе.

Страшне – не кожне кладовище.

Тремтять все нижче небеса,

і пальці награють на вітах-арфах,

пронизує тоненьке світло наскрізь

тіла із мармуру, із поглядом сумним.

Та за скульптурами безживними

звучить ноктюрн Шопена,

і мертві, і живі у танці

із чорною відьмачкою – війною,

що кров п’є молодих…

Земля і сонце стогнуть в Україні.

А Божа правда заховалась –

чому й допоки буде, що батьки і матері

будують тисячі могил замість домівок…

(З болгарської переклав Віктор Мельник)

 

 

Анатолій ДНІСТРОВИЙ

***

дівчино на блокпості

з обвітреним обличчям

з автоматом важким

з поглядом ніжним мрійливим

про кого ти думаєш під клубами чорно-сизого диму

з ким розмовляєш

мовчазна

серед безконечних автівок

у яких налякані діти собаки мами і бабусі

де той щасливчик який на тебе чекає

молить за тебе і непомітно плаче

яке серце б’ється

з твоїм на морозі весни

дівчино на блокпості

діво наша пречиста

яка усміхається і всіх захищає

де забарився художник

який тебе увіковічить

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!