У «Видавництві Ліра-К» готується до друку антологія поезії російсько-української війни. Всі ці вірші надруковані на сайті «Української літературної газети» litgazeta.com.ua під рубрикою «Слово – зброя». Крім того, окремі з цих віршів ми плануємо опублікувати на сторінках паперової версії «Української літературної газети». Нижче – перша добірка з цієї серії. Принагідно дякую «Видавництву Ліра-К» і її директору Віталію Зарицькому за те, що ця антологія побачить світ і дійде до вдячних читачів.
Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ, упорядник антології
Микола БУДЛЯНСЬКИЙ
***
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Війна ця стане спогадами й книгами,
Перейде, наче хмара у грозу.
Мій зранений, мій зболений Чернігове,
В твоїх очах не бачив я сльозу.
То блиск, то лють на злого супостата
Довкіл якого, наче сарани,
Він завше був убивцею – не братом,
Отим, який не відає вини!
Ти знову станеш красенем і князем,
Щоб всіх нас дивувати без кінця,
Та всьому світу правду ту розкажеш,
Що в наших порубцьованих серцях.
Не стихне біль твоїх руїн глибоких,
Хоч зарубцює рани спілий час,
Знов будуть твої храми ясноокі,
І зелен-парки вабитимуть нас.
І буде ранній передзвін тюльпанів
Бентежити закоханих ізнов,
І по стежках, які споганив каїн,
Пліч-о-пліч йтимуть пам’ять і любов.
Лідія ВІЦЕНЯ
ТЛУМАЧЕННЯ…
Кров’ю впилася земля,
Небо – розпечене деко.
Дивиться світ звіддаля
В очі вкраїнського пекла.
Була і в мене сестра,
Сказала: нас Бог розсудить.
Хрестик в її перстах
Наче срібляк Іуди.
Прийдуть нові тлумачі
Слів, і подій, і Писання.
Та провістять сівачі
Істинну суть воскресання.
Хресну дорогу пройти
Бог тобі дав, Україно,
Щоб на твоєму хресті
Знов воскресить Свого Сина.
Таня ВЛАСОВА
***
двадцять четверте лютого сталося вчора.
я відтоді не пам’ятаю нічого.
і хоча досі здригаюсь, коли світає —
я нічого не пам’ятаю.
нічого не пам’ятаю.
я забула, як це — прислухатися до сирени.
бігти в підвал повз тих, хто біжить повз мене.
бачити, як дитинство перетікає у старість.
все це зовсім, на щастя, не запам’яталось.
ракети і бомби — не в фільмах, а поруч раптом.
перші розтрощені будинки і перші втрати.
я не пам’ятаю, чи був там страх, чи була сміливість.
не пам’ятаю, скільки ми плакали і про що молились.
не пам’ятаю, як від пожеж і вибухів було світло.
не пам’ятаю, як налякано роз’їжджались світом.
як містами їхали танки з кривавими написами.
не пам’ятаю нічого, хіба що лють і ненависть,
ненависть і лють, а іноді — ще тривогу.
і моя пам’ять відновиться тільки в день перемоги.
коли всі, хто поїхав, будуть вертатись додому — пам’ять відновиться і буде відновлюватись ще довго.
коли в минулому залишиться все прокляте, усе жахливе —
я не забуду жодної ночі, жодної хвилини.
я не пробачу жодного пострілу, жодної смерті.
пам’ять моя відновлюватиметься міцно і вперто.
пам’ять моя все, що сталося, спрагло питиме.
я не забуду жодної дитини, пораненої чи вбитої.
поки наші міста відроджуватимуться із попелу,
я не забуду жодного крику, жодного погляду.
я не забуду жодного дня цієї весни.
я не забуду жодного дня цієї війни.
двадцять четверте лютого сталося вчора.
я з того ранку не забуваю нічого.
Надія ГАРМАЗІЙ
***
У неї не лишилося вдома нікого, окрім кота –
двох котів, трьох, чотирьох, десяти…
Бо вже тиждень, як сусіди розбіглися по світах,
поки місто боронять її чоловік та син.
До війни її руки торкалися тільки струн,
а за тиждень пальці болять від ножиць.
Але коли вона плете сітки, не чує тривожних лун –
відчуваючи біль, почуває себе живою.
Коли вона плете сітки, то ніби сплітає долі…
Тому за кожним котом прийдуть – за кожним із десяти.
Ця жінка із болю давно уже стала мойрою
Поки місто боронять її чоловік та син.
***
Ця війна насправді об’єднала своїх,
як молитовна вервиця…
І залишила в спокої всіх,
які й до війни були осторонь.
Я не засуджую тих,
хто не боровшись втік,
боронь Господи, –
їм тепер куди важче,
ніж тим, хто залишився…
Думаю, як воно буде, якщо повернуться
й ми зустрінемося на вулицях,
що носитимуть імена тих, хто залишився…
Бо рано чи пізно, повір, забудеться,
хто які гасла кричав до війни в юрбі,
Хто і скільки в якому скликанні сварився пречистим матом…
Хоча, знаєш, війна потрібна, щоб побачити хто є хто.
І коли все затихне і зникнуть сліди геростратів,
то джекпот не отримаєш, поки не вб’єш малороса в собі.
Голіруч. Без набоїв.
Заради тих, хто залишився і чиї імена носитимуть вулиці…
Іван ГЕНТОШ
ПОЕТАМ
Слово, братове, готуймо до бою,
Зброю, що ворога знищить на тлін, –
Вдарим по зайдах проклятих строфою,
Що бронебійна, немов «джавелін»!
Що непідкупна, і щира, і чесна,
Ріже брехню гостролезим ножем,
Нині війна – і дорога в нас Хресна,
Вперто та з честю по ній ми ідем.
Буде ще час про кохання писати,
Велич небес і сіяння зірок –
Вірші сьогодні, немов автомати,
Тож без вагань натискаймо курок!
Буде, ще буде земля наша раєм,
Рани загоїм, розквітне наш дім!
Тьма найгустіша під ранок – ми знаєм,
Мусим пришвидшити Світло – пишім!
ВІДБІЙ!
Збудить під ранок сирена ревуча,
В сховок метнеться налякано тінь…
Боже, мій Боже, а як же там Буча?
Київ, розбомблені Харків й Ірпінь?
По жилмасивах ракетні удари,
В сховищах дні спресувалися в мить,
Ворог лютує, палають квартали,
Мирних цивільних людей не щадить.
Вибухів спалахи над небокраєм,
І від пожеж аж під хмари вогні,
Ворог підступний, тому і не знаєм,
Що за хвилину – ударить чи ні?
Певно, що будуть ще жертви й руїни,
Рани і біль від утрат і гризот –
Але не взяти йому України,
Де, як один, весь народ – патріот!
Вистоїм, браття, нам вистачить сили –
Ворог сконає у злобі своїй!
Стихли сирени, атаку відбили –
Всі до роботи! Тривозі відбій!
Наталія ГОРІШНА
***
Пташка – від пташки, від зерня – зернина,
Паросток кожний з коріння батьків.
Ти – Україна, і я – Україна,
Іскра вітчизни в горнилі віків.
Із давнини, з докозацьких шляхів,
Рід воскресав із недолі, з руїни.
Серцем і плоттю усяк розумів:
Ти – Україна, і я – Україна.
Знову насунули орди чужинські,
Знов зазіхають на землю мою.
Що ж, нагадаємо: ми, українці,
Ніжні в любові – запеклі в бою!
Ми – пранарод, не безлика юрма,
Нас не здолає рашистська пухлина!
Іменем матері, іменем сина:
Ти – Україна, і я Україна!
Іншої долі нам в світі нема!
Леонід ГОРЛАЧ
УБИЙ МОСКАЛЯ!
Рокоче, гримить українська земля:
Убий москаля!
Не вб’єш — він твої розтерзає поля.
Убий москаля!
Не хочеш невільником бути в Кремля –
убий москаля!
За кров України, за матір, маля –
убий москаля!
Нас Бог захищатися благословля.
Убий москаля!
Де слава козацька під небом гуля –
убий москаля!
Він палить твій дім. Будь же ти, як орля!
Убий москаля!
2022
***
Коли б те знав, той Юрій Довгорукий,
що закладає в чорних болотах!
Та, певно, знав, бо прах свій препадлючий
у Київ повернув. Але в віках
записаним лишився, як невдаха,
не зодчий, не мислитель, не творець.
Тому і Лавра Київська, як плаха,
його у глину збила, яко птаха,
і кинула в кропиву і чебрець.
17.03.2022
Віктор ГРИЦЕНКО
І
Під войовниче брязкання мечів
на Україну йшли в години жатні
віками орди, по-звірині жадні
та вковані в залізо до зубів.
Час не розгладив зведених валів.
Коли б всі подвиги на полі ратнім
перетворить на труд на полі братнім,
багатство всіх не знало б берегів!
Мечів бряжчання слухати не диво –
варили вороженькам здавна пиво
(згадайте, друзі, славних козаків).
Війна несла нещастя та руїни.
Та рвались в бій за волю України –
сушив нам сльози праведний наш гнів.
ІІ
Сушив нам сльози праведний наш гнів,
бо змалку вчилися любить в Тараса.
І це, повірте, не красива фраза,
а просто спадок внукам від дідів.
Не слід шукати нам заумних слів –
відомо здавна, що не в них окраса,
бо часом був народ – безлика маса,
бо довго мій народ у ярмах брів!..
Як стукне в серце нам героїв прах,
тоді на бранних праведних полях
Вітчизна наша непоборна прісно.
Казав мій батько: “Стоїмо на тім,
не віддамо ми зайдам рідний дім,
наш біль відчутно в колисковій пісні…”
ІІІ
Наш біль відчутно в колисковій пісні,
і болем тим гартується народ –
грудьми зустріне він в бою заброд,
і груди ті міцніші, ніж залізні.
Дідів повторимо у героїзмі,
бо вкотре у сусідських лиховод
від біснування покривило рот:
життя і мир для них – це архаїзми!
Там день від дня мечів сильніший дзвін,
ми знаєм, що несе з собою він –
із ран старих на землю кров’ю бризне!
Прости сусідів, Боже, й напоум,
щоб горя не приніс піднятий бум –
постійно в серце нам тривога тисне.
Микола ГРИЦЕНКО
***
Отак я виріс. В світі не один.
Уже сплітаюсь із другим корінням…
Летить углиб наш соколиний клин,
Щоб вибухнути кроною й насінням!
Корінчиками чистими, як сон
Вбираєм сік земний і прохолоду,
Щоб вберегти від круків і ворон
Глибоке серце свойого народу.
І хай хоч грім, хоч блискавка згори,
Хай всяких бід нам доля наворожить –
Підніме ліс зелені прапори –
І пагонами вкотре нас помножить.
УКРАЇНКА
Дівчино, зернинко польова,
Скільки в тобі листя, скільки цвіту?
Ти якою будеш серед літа?
Ти якою станеш у жнива?
…Щоб стебло не всохло молоде,
Щоб вітри його не обламали.
Чуєш, світ дурманиться, гуде?
Чуєш, знов сумної заспівали?
В тебе ж сонце в головах стоїть.
І земля чека твого коріння.
Дівчино, зернино, первоцвіт,
Вічна жменько вічного насіння!
НІКОМУ УКРАЇНУ НЕ ВІДДАМ!
Нікому Україну не віддам –
Собі залишу, дітям та онукам,
На вічне щастя чи на вічну муку –
Нікому Україну не віддам!
Нікому Україну не віддам!
Я душу в неї переллю, крилату,
Я буду з нею в будень і у свято –
Нікому Україну не віддам!
Нікому Україну не віддам!
Хай нелегкою буде моя ноша,
Ні за принади, ні за які гроші –
Нікому Україну не віддам!
Нікому Україну не віддам!
Бо дерево мого рясного роду
Лиш тут росте, заквітчується, родить –
Нікому Україну не віддам!
В’ячеслав ГУК
***
Бджолою продзижчить куля, золотою бджолою
Промайне у безхмарному небі літак військовий,
Синя лагуна здаватиметься чужою
Зору, що вбирає пейзаж ранковий.
У довгому погляді – губитиметься остання
Троянда з вечірньої сукні, вогнем налита, –
Як символ несправдженого бажання
Або як спогад про довге південне літо.
Після битви під Дюнкерком – мозок шука спасіння
Од вимушеного свідоцтва жаских реалій,
Вітер південний розносить кульбаб насіння
Од сонної бухти все далі і далі – й далі…
Пахне зрізаними трояндами, літом, портом,
Слух і зір сприймають буденні розмови й речі,
А твій надпис – нашвидкуруч – стерся на довоєннім фото,
Де буксир пихкотить проти стрімкої течі.
***
Люба сестро, та вода, що вмивала тебе і мене, – замерзла,
і тепер її наполегливо, вдень і вночі, длубають льодоруби,
а голубка, яка приносила тобі листи з бойовищ, – скалічіла,
вже п’ятий рік поспіль мені сняться поржавілі од крові леза
та поряд, в подружньому ліжку, – лежить дружина нелюба –
так минають роки, а мені сказати їй правду – просто несила;
твоя дитяча колиска постає перед моїм внутрішнім зором, –
а ще – наші батьки, ще молоді, як на весільній фотокартці,
тримаю прихований біль щодо можливого непорозуміння,
боюся, що ти колись забудеш мене або пораниш докором,
як я дуже часто раню душу свою піснями, як раню пальці,
а за вікнами бовваніє земля перелогу – тяжка, ніби каміння;
я передбачив таке життя, що по собі не залишає вражень,
це так, наче перехопити погляд того, хто вже йде назавше,
мої сни пахнуть деревом – хочу побачити тебе саме зараз –
ввечері чекаєш мене зі служби, сиву річку долають баржі,
і селище намагається заснути, всі пристрасті вгамувавши,
тільки чутно, як мокрий глід ховає рваний пташиний галас;
ось минулої ночі снилось: їду в сідлі, закріпленому абияк,
очі коня занурилися в печаль, немов вели його на продаж
чи ж на бойню – губи дуже зашерхли, плоть відчуває спрагу,
бо живі не чутливі до мертвих, і милосердя тепер як вирок;
сьогодні я дуже втомився: випалював для миловарні поташ,
дружина вже вишила сорочку, в яку по смерті мене одягнуть.
Надія ГУМЕНЮК
НАРОДЖЕНОМУ В УКРИТТІ
Сяйнуло біло в темному дворі
Крізь свист сирен й тривожний зумер болю.
То проліски – маленькі бунтарі
Із-під снігів прорвалися на волю.
Наче нізвідки, наче з прабуття
В цю синю ніч, ракетами розп’яту,
Зійшли в ту мить, як вирвавсь з укриття
Найперший плач, найперший крик маляти.
В підвалі, серед хаосу війни,
Де паморозь іскрить бетонні стіни,
У світ явилось Янголя весни,
Кровиночка, надія України.
Колись месія так у світ прийшов,
Його також ловили супостати.
Живи, дитя! Живи! Неси любов
Наперекір всім іродам й пілатам!
Живи, маленьке! Хай в твоєму сні
Мовчать гармати, й зорі вечорові
Спускаються по вічності струні
У мамині молитви й колискові.
***
Як пролісок, крізь зими проростай.
Ця ніч тобі ввійде назавжди в груди.
І тим, хто запалив твій тихий рай,
Уже ніколи прощення не буде!
***
Рашистська гидь! Ти недооцінила
(Душа хлипка чи розумом слабка?)
Нащадків Кия й короля Данила,
Шевченка, Українки і Франка.
Запам’ятай, знеславлений ізгою,
Переступивши людськості рубіж:
В нас і слова стріляють, як набої,
А наша ніжність зблискує, як ніж.
Тобі не буде прихистку у світі,
Твої табу опиняться в гробу.
Весна вже салютує первоцвітом:
– Борися, земле! Україно, будь!
Летять лелеки з вирію додому,
Крильми перемагають холоди:
– Ми небо це не віддамо нікому!
Будь, Україно, вільною завжди!
Наш дух не вбити, волю не зламати,
Ми незнищенні й вперті, як трава.
За нами – діти й Україна-мати
І з нами воля й правда вікова!
Наталя ДЗЮБЕНКО-МЕЙС
***
А нині я на скіпочку зітлію.
Лягли на душу люті холоди.
Прости і проведи, свята Маріє,
Крізь чорну ніч вселенської біди.
Тремтить обріз в руці несамовитій,
Хлопчини очі гаснуть золоті,
Бо навіть переможці завжди з битви
Когось несуть додому на щиті.
Моя Вкраїна в горі і недузі
Вогнями й кров’ю випалена вщерть.
Мої живі, мої полеглі друзі,
Лише не смерть, молю, лише не смерть!
Он котрий раз все крутять на екрані
Як пада долі, зводиться і знов…
Хлопчина юний. Йде війна з тираном…
Але не кров, молю, лише не кров…
Я знаю, що в героїці жертовній
Є нетутешня і страшна краса,
Та я прошу, хоч трішечки любові
Тут на землі, і там на небесах.
Святая мати, вічна, милосердна,
Молю тебе, прости і проведи
Своїх дітей, натхненних і упертих
Крізь чорну ніч вкраїнської біди.
ЛЕЛЕКИ ПРИЛЕТЯТЬ…
Лелеки прилетять, повернуться додому
на згарища ще тліючих багать,
під свист ракет і гуркотіння грому
лелеки неминуче прилетять.
І заклекочуть не впізнавши краю,
не відшукавши рідного гнізда,
лиш попелища спаленого раю,
що по собі залишила орда.
Весни хитка тривожна амплітуда…
І дмуть страшні із півночі вітри.
свої оселі покидають люди,
і рветься серце з болю та жури.
О так, ми, звісно, вистоїм супроти.
Небесна та земна повстала рать,
І сльози всі відкладемо на потім,
але лелеки… Вони вже летять.
Куди вертатись? На страшні руїни?
А світ лякливо супиться з-під брів.
Закрий нарешті небо України!
Відкрий шляхи для сонячних птахів!
ДИТЯЧИЙ МАЛЮНОК З УКРИТТЯ
У олівців десятки кольорів,
та крихітне дівча хапає чорний,
змальовує якусь лиху потвору
у заростях примарних чагарів…
Вона отак відтворює війну,
тривожна тиша заляга в підвалі,
беззвучно мати плаче від печалі,
і темну проклинає звірину,
яка краде дитинство у дітей…
Скінчилася повітряна тривога,
на чужину лягає їх дорога
під обстрілами хижих батарей.
І треба йти у спопелілий світ,
але дитя вчепилось за коліна,
їй в цьому схроні добре і спокійно,
не мучить і задавнений бронхіт…
Вона боїться неба та хмарин
вона ще не закінчила малюнок,
це ще один до ворога рахунок,
бо мати розчиняє апірин
в своїй сльозі: «все добре… вже кінець…”
Та потім вітер вихопить картину,
під обстрілом згорьована дитина
в руці затисне чорний олівець…
Анжела ДИМЧЕВА (Болгарія)
***
Не кожне кладовище тихе.
Страшне – не кожне кладовище.
Тремтять все нижче небеса,
і пальці награють на вітах-арфах,
пронизує тоненьке світло наскрізь
тіла із мармуру, із поглядом сумним.
Та за скульптурами безживними
звучить ноктюрн Шопена,
і мертві, і живі у танці
із чорною відьмачкою – війною,
що кров п’є молодих…
Земля і сонце стогнуть в Україні.
А Божа правда заховалась –
чому й допоки буде, що батьки і матері
будують тисячі могил замість домівок…
(З болгарської переклав Віктор Мельник)
Анатолій ДНІСТРОВИЙ
***
дівчино на блокпості
з обвітреним обличчям
з автоматом важким
з поглядом ніжним мрійливим
про кого ти думаєш під клубами чорно-сизого диму
з ким розмовляєш
мовчазна
серед безконечних автівок
у яких налякані діти собаки мами і бабусі
де той щасливчик який на тебе чекає
молить за тебе і непомітно плаче
яке серце б’ється
з твоїм на морозі весни
дівчино на блокпості
діво наша пречиста
яка усміхається і всіх захищає
де забарився художник
який тебе увіковічить