Слідами розібраних колій

223

В кінці квітня Станіславові Бондаренку було
вручено премію імені Бориса Нечерди – «за самобутні художні відкриття та
утверження нових напрямків в українській поезії» (поетичні добірки в часописах
«Сучасність», «Київ», «Кур’єр Кривбасу», «Неопалима купина»). А вже зараз на
виході його модерна збірка «Кирилиця київських вулиць».

…Куди летить наша «вітчимська Вітчизна» й
людство в цілому? – ці глобальні питання експресивно й гостро означені в
книжці. Високими «шляхами птахів» автор веде читача від єгипетської пустелі,
гори Мойсея та Гетсиманського саду – через європейські міста, де «розчинилося»
чимало наших «блудних синів» і доньок, – додому, до рідного Києва, до
заглиблень у древню «кирилицю вулиць», яка проступає під палімпсестами пізніших
нашарувань. Книга є чи не першим концептуальним зразком міської лірики в нашій
сучасній поезії, або ж продовженням «розстріляних» традицій Євгена Плужника.
Таке Місто, хоч і злюмпенізоване, залишається певним казаном для бродіння
культури. Невипадкові тут і «ПАЛІНДРоскоші» та розділ «Дітлахартія з
хармсизмом», де вміщено й переклади з поета-новатора Даниїла Хармса, – все це в
руслі модерної поетики Станіслава.Чутливим співавтором книги став відомий
художник-графік Сергій Якутович.

Безпрецедентно й те, що ще до появи збірки майже
1000 її примірників закупили окремі фонди: зокрема Фонд вільних журналістів
імені В. Чорновола (президент Дмитро Понамарчук) для міських бібліотек і Фонд
«Україна» – для сільських та ра¬йонних.

 

 МАРШРУТ ДО
СТУДМІСТЕЧКА

Усім, хто жив чи хоч бував

на вулиці Ломоносова в Києві

 

Іще 38-й автобус

ковта – як раніш
– без упину

весь Жовтий
двоногий наш корпус –

бродяче
спудеївське пиво.

 

А я вже з тобою
не втовплюсь –

ми років на
тридцять спізнились,

бо цей 38-й
автобус

для юних сідниць
і потилиць.

 

Гарчить – та везе
безупинно

дівчат, і
конспекти, й слова

до наших щасливих
зупинок:

«Вставай, –
Ло-мо-но-(но!)-сова!».

 

І як цим синкам
пояснити,

що й «мерси»
системи «шістсот» –

ніщо, коли – шанс
повисіти

впритул до дівчат
і висот?

 

Від нас вони,
видно, не гірші,

дозріють і
власний утнуть –

нехай за якимось
із віршів! –

вже свій
неповторний маршрут.

 

 

СЛІДАМИ РОЗІБРАНИХ КОЛІЙ

Якби на Печерськ
від вокзалу

ще бігав 30-й трамвай,

кондукторка,
може, сказала б:

«Ти, хлопче,
куди, постривай?!»…

 

Якби ще і номер
шістнадцять

з Хрещатика йшов
на Поділ,

я б міг
розвернуть і позначить

той хід – і
трамвая, й подій,

 

знайомих кущам, і
каштанам,

і родичам
висохлих трав

на кручах,
притоптаних нами, –

іще до півн?в і
заграв.

 

І брежнєвські, й
інші навали

здолали тут ми й
солов’ї:

нас кручі від
таті ховали

й розплетені коси
твої, –

 

в тих нетрях
однак вже не будем,

де грав з
босяками Купрін…

І де той причал,
звідки Бунін

у Канів ходив на
уклін?

 

Наймався матросом
одразу

і кидав швартові
на фарт,

щоб тільки
вклонитись Тарасу –

матрос той
чималого варт!

 

…Вже вицвіли
карти дорожні,

завузлився шлях.
І заснув

внизу річвокзалик
порожній.

Якби ж я весь хід
розвернув!..

 

ПОРОЖНЕЧА МІЖ БЕРЕГАМИ

 Пам’яті
Атили Могильного

Вибувають люди як
такі,

як зі школи учні
вибувають…

Чи як під лопатою
– струмки,

що з землі
сльозою видибають.

 

Навіснішають
роки-круки,

віддаляються
гудки зозулі…

Без річок
скучають береги.

Очерети – як
думки поснулі.

 

Хоч воркочуть
турмани* твої,

і тебе ще крила
пам’ятають:

ще на трави, на
міські гаї,

як пір’їнки,
строфи облітають…

________

 

* Перша збірка Атили Могильного називалась
«Турмани над дахами».

 

 

ПАМ’ЯТЬ СТЕПУ

У духмяній долоні
степу,

десь у заячім
холодку –

ще дитинство моє
без тебе

просівається на
току.

 

 Й ховраха ще не вполювати!

 Ще й не впало до голови,

 щоб іти тебе воювати –

 на столицю твою, «на Ви».

 

 Ще у скрині мундир махновський

 дід показує на свята.

 Ще незнаний нам Вінграновський

 степеніє. Чи вже зліта?

 

 Ще й паски, як печуть, не святять!

 Ще ситро в старших класах п’ють.

 Ще не знаю, скількох посадять

 із кентів і кого уб’ють.

 

 Ще й дорога на П’ятихатки –

 десь така, як в Єрусалим.

 Ще до слова не маю хватки,

 обрис твій ще сховався в дим.

 

 Бабця молить лиш на Покрову,

 щоб з дитям розминувся ніж…

 Все було! Та спочатку – Слово,

 ну, і Степ, мабуть, не пізніш.

 

 
НЕПОВЕРТАНЦІ,

 або
Символічна могила Плужника

 

 О, минуле!
Твоїм васалам

 І в
майбутньому тісно буде!

 Євген
Плужник

 

 Така вже тут музика з історією,

 такі-то в нас при могилах танці:

 натхненно диригентом Кобою створені

 «Нєвозвращєнци» – по-нашому «Неповертанці».

 

 Ось могила Плужника – але порожня

 (як йому в Карелії сандарможеться?):

 не пропускала тіл сусідська таможня,

 тож і на Байковім пустоти множаться…

 

 А скільки живих із Києва вкрадено?!

 Скільки могил ми світу напозичали?

 З них п’ять Україн могло бути складено –

 саме тих, яких нам з?вжди не вистачало.

 

 Як зерном, поля засіяні українцями –

 всі врожаї перекрив тут смерті доробок…

 Й моря тілами наповнювали по вінця ми…

 Може, й Карпати – не гори,

а гігантський
надгробок?

 

 ЧИЄ ЦЕ
МІСТО?

 Чи є це місто? І чиє воно, якщо є?

 Місто – наскільки розкрадене, настільки й
твоє,

 бо тому, хто пізно приходить, все ж лишаються
кості

 й ребра битих будов, куди покійні сходяться в
гості

 і нагадують, що воно в тебе є.

 

 Воно переважно ще, мабуть, таки твоє,

 досі, видно, не стільки їхнє воно – твоїше.

 Навіть на Володимирській, яка вона тут не є,

 уночі вже справді не катується тиша.

 

 Як вертають Вінгран, Римарук і Стус

 на Лису гору*, то всі сім пагорбів резонують,

 і деякі люди з Печерська теж відчувають струс

 й виходять зі сплячки, доводячи, що існують.

 

 А місяць чіпляється за гілки, за-ви-са-ю-чи,

 застряга між віт, як камінець у рогатці,

 щоб чути віршників, господ?рів міста вночі.

 Вже потім летить від міста – світ з? очі:

 не хоче знать, чиє воно вдень і кому
віддасться.

_______

 

*Василь Стус, зокрема, був упевнений, що на Лисій
горі в Києві збираються не відьми, як здавна вважалося, а душі поетів.

 

 У ПОШУКАХ
ТОГО, ЩО НЕ ЗНАЙТИ

 (триптих)

 

 ГУСИ

 Взимку в Єгипті я впізнавав

 наших гусей вздовж Нілу.

 Й вони впізнавали – не без підстав,

 злітались і гомоніли.

 

 Терлись об мене крильми – не вмів

 нічого їм відповісти:

 мій розум куций не розумів

 ці порухи й пересвисти.

 

 …Мабуть, якби хазяями Землі

 були птахи, а не люди,

 було б затишніш усім – взагалі

 не так, як є і як буде.

 

 З усіх, хто з вереснем відлітав,

 весною в?рнуть хіба що гуси,

 качки й журавлі – як у всі літа.

 Безкрилий світе наш, чи збагнув се?

 

 В вітчизну, яка десь напівжива, –

 скільки б земель птахи не відкрили, –

 вернуть: бо краще, ніж голова,

 їхнім розумом правлять крила.

 

 ЗАСТЕРЕЖЕННЯ

  Сумно, якщо

 після осінніх відльотів

 люди не повернуться зі свого вирію,

 та як перестануть вертатись птахи весною, –

 горе країні й світу.

 

 ПОГЛЯД

 Навіть якщо ви бачили у житті майже все,

 хай навіть бачили людину, що згорає живцем, –

 не зустрічали, мабуть, очі людини,

 яка… людство втрачає, а не лише країну,

 

 й точно знає – між намулами наносного

 немає, не-ма-є людства їй запасного.

 Бачив цей погляд – страшний і цікавий:

 збуджує стрімкіше від коньяків і кави.

 

 Хай вже мені він являтись воліє:

 буде шанс, що ніхто з вас не спопеліє.

 Якщо не витримаю, небагато збитків –

 хіба що дзеркало, до крові розбите.

 

  ПЕРШИЙ
СНІГ ПО МАМІ

 У селі із подій

 тепер тільки – похорон.

 Головний перевізник

 не кінь, не таксі, не Вій,

 а таки Ха-рон.

 

 Місцевих бомжів, бідолаг, повій

 жде обід із начальством і майже свято:

 у селі тепер із подій –

 мамочка моя, мати…

 

 На гробках хазяйнує зграя завій:

 горбик над мамою все білішає –

 перший сніг по мамі моїй,

 могила свіжа наздоганяє давнішу.

 

 Вона була дарителька мрій:

 вчила сотні читать-писати.

 Дівча вичитує хрест новий:

 «Ка-те-ри-на Ми-ко-ла-їв-на…» 

 Далі – дати.

 

 БОГ
НАВМАННЯ,

 або Зваби
свободи

 

 Володимирові Панченку

 Легко летять вертольотики з кленів –

 Легко, а в кожнім вантаж є – зерно.

 Заздрю вертким їм у леті шаленім,

 хай приземляться й на шлях чи на дно.

 

 Вчуся у них залишати висоти.

 Лет – як натхнення, миттю мина.

 Більше свободи, ніж у босоти,

 в тихім польоті. Й – Бог навмання.

 

 …Можна, звичайно, й себе обнімати

 чи відлітати в своїм літаку.

 Можна й вітчизну вже обміняти

 на не сяку чи на не таку.

 

 Можна п’ять літ ходити в «ґарантах»

 чи мерехтіти «звіздою» в кіні,

 можна хрущем прожити на… ґрантах –

 можна… комусь, але не мені.

 

 Як би сягнути вищого сенсу

 цих зернольотів? Чи досягти?

 Навіть «ґарант» – ні уму ані серцю,

 а от у з?рня – шанс прорости.

 

 

 Із
«ПАЛІНДРоскошів»

 

 ГУЛАГІВСЬКИЙ ПАЛІНДРОМ

 Ха, тарган на ґратах:

 і лове волі.

 Ми волі ловим…

 А мені нема.

 О що ти, таргане?.. Награти? То що?

 

 А ТІ
ЛІТА…

 Л. В.
Костенко

 А ті літа,

 а ті літа –

 на ріллі ран.

 

 А ті літа,

 а ті літа –

 на тілі тан.

 

 А ті літа,

 а ті літа –

 молоді – долом…

 

 А ті літа,

 а ті літа

 молоді – ідолом

 вибиті… І ти бив!

 

 А ті літа,

 а ті літа

 вибули… Вилюбив.

 Ви були – ви. Любив.

 

 Post
sсriptum

 ЗОЗУЛЯ В
НОВОБІЛИЧАХ

 (стасів
сонет)

 Миколі
Вінграновському

 Золота сеньйора Зозуленція

 наклепала, ні ж бо – наплекала,

 що мої вже настають часи.

 

 Дякую, висока екселенціє,

 за сигнали круглі, як лекала:

 так воно чи як, а все ж єси.

 

 Ваші «ку» люблю, як кулеметні

 лементи. Ви більше накували,

 ніж раз?м би ковалі усі!

 

 Справді настають терпкі, предметні

 ці часи мої, і їх немало…

 Новину сховати б від сусі-

 дів, нездар, нахаби і нахвала…

 Ваш, сеньйоро, звук – як мед їси!

м. Київ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!