В кінці квітня Станіславові Бондаренку було
вручено премію імені Бориса Нечерди – «за самобутні художні відкриття та
утверження нових напрямків в українській поезії» (поетичні добірки в часописах
«Сучасність», «Київ», «Кур’єр Кривбасу», «Неопалима купина»). А вже зараз на
виході його модерна збірка «Кирилиця київських вулиць».
…Куди летить наша «вітчимська Вітчизна» й
людство в цілому? – ці глобальні питання експресивно й гостро означені в
книжці. Високими «шляхами птахів» автор веде читача від єгипетської пустелі,
гори Мойсея та Гетсиманського саду – через європейські міста, де «розчинилося»
чимало наших «блудних синів» і доньок, – додому, до рідного Києва, до
заглиблень у древню «кирилицю вулиць», яка проступає під палімпсестами пізніших
нашарувань. Книга є чи не першим концептуальним зразком міської лірики в нашій
сучасній поезії, або ж продовженням «розстріляних» традицій Євгена Плужника.
Таке Місто, хоч і злюмпенізоване, залишається певним казаном для бродіння
культури. Невипадкові тут і «ПАЛІНДРоскоші» та розділ «Дітлахартія з
хармсизмом», де вміщено й переклади з поета-новатора Даниїла Хармса, – все це в
руслі модерної поетики Станіслава.Чутливим співавтором книги став відомий
художник-графік Сергій Якутович.
Безпрецедентно й те, що ще до появи збірки майже
1000 її примірників закупили окремі фонди: зокрема Фонд вільних журналістів
імені В. Чорновола (президент Дмитро Понамарчук) для міських бібліотек і Фонд
«Україна» – для сільських та ра¬йонних.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
МАРШРУТ ДО
СТУДМІСТЕЧКА
Усім, хто жив чи хоч бував
на вулиці Ломоносова в Києві
Іще 38-й автобус
ковта – як раніш
– без упину
весь Жовтий
двоногий наш корпус –
бродяче
спудеївське пиво.
А я вже з тобою
не втовплюсь –
ми років на
тридцять спізнились,
бо цей 38-й
автобус
для юних сідниць
і потилиць.
Гарчить – та везе
безупинно
дівчат, і
конспекти, й слова
до наших щасливих
зупинок:
«Вставай, –
Ло-мо-но-(но!)-сова!».
І як цим синкам
пояснити,
що й «мерси»
системи «шістсот» –
ніщо, коли – шанс
повисіти
впритул до дівчат
і висот?
Від нас вони,
видно, не гірші,
дозріють і
власний утнуть –
нехай за якимось
із віршів! –
вже свій
неповторний маршрут.
СЛІДАМИ РОЗІБРАНИХ КОЛІЙ
Якби на Печерськ
від вокзалу
ще бігав 30-й трамвай,
кондукторка,
може, сказала б:
«Ти, хлопче,
куди, постривай?!»…
Якби ще і номер
шістнадцять
з Хрещатика йшов
на Поділ,
я б міг
розвернуть і позначить
той хід – і
трамвая, й подій,
знайомих кущам, і
каштанам,
і родичам
висохлих трав
на кручах,
притоптаних нами, –
іще до півн?в і
заграв.
І брежнєвські, й
інші навали
здолали тут ми й
солов’ї:
нас кручі від
таті ховали
й розплетені коси
твої, –
в тих нетрях
однак вже не будем,
де грав з
босяками Купрін…
І де той причал,
звідки Бунін
у Канів ходив на
уклін?
Наймався матросом
одразу
і кидав швартові
на фарт,
щоб тільки
вклонитись Тарасу –
матрос той
чималого варт!
…Вже вицвіли
карти дорожні,
завузлився шлях.
І заснув
внизу річвокзалик
порожній.
Якби ж я весь хід
розвернув!..
ПОРОЖНЕЧА МІЖ БЕРЕГАМИ
Пам’яті
Атили Могильного
Вибувають люди як
такі,
як зі школи учні
вибувають…
Чи як під лопатою
– струмки,
що з землі
сльозою видибають.
Навіснішають
роки-круки,
віддаляються
гудки зозулі…
Без річок
скучають береги.
Очерети – як
думки поснулі.
Хоч воркочуть
турмани* твої,
і тебе ще крила
пам’ятають:
ще на трави, на
міські гаї,
як пір’їнки,
строфи облітають…
________
* Перша збірка Атили Могильного називалась
«Турмани над дахами».
ПАМ’ЯТЬ СТЕПУ
У духмяній долоні
степу,
десь у заячім
холодку –
ще дитинство моє
без тебе
просівається на
току.
Й ховраха ще не вполювати!
Ще й не впало до голови,
щоб іти тебе воювати –
на столицю твою, «на Ви».
Ще у скрині мундир махновський
дід показує на свята.
Ще незнаний нам Вінграновський
степеніє. Чи вже зліта?
Ще й паски, як печуть, не святять!
Ще ситро в старших класах п’ють.
Ще не знаю, скількох посадять
із кентів і кого уб’ють.
Ще й дорога на П’ятихатки –
десь така, як в Єрусалим.
Ще до слова не маю хватки,
обрис твій ще сховався в дим.
Бабця молить лиш на Покрову,
щоб з дитям розминувся ніж…
Все було! Та спочатку – Слово,
ну, і Степ, мабуть, не пізніш.
НЕПОВЕРТАНЦІ,
або
Символічна могила Плужника
О, минуле!
Твоїм васалам
І в
майбутньому тісно буде!
Євген
Плужник
Така вже тут музика з історією,
такі-то в нас при могилах танці:
натхненно диригентом Кобою створені
«Нєвозвращєнци» – по-нашому «Неповертанці».
Ось могила Плужника – але порожня
(як йому в Карелії сандарможеться?):
не пропускала тіл сусідська таможня,
тож і на Байковім пустоти множаться…
А скільки живих із Києва вкрадено?!
Скільки могил ми світу напозичали?
З них п’ять Україн могло бути складено –
саме тих, яких нам з?вжди не вистачало.
Як зерном, поля засіяні українцями –
всі врожаї перекрив тут смерті доробок…
Й моря тілами наповнювали по вінця ми…
Може, й Карпати – не гори,
а гігантський
надгробок?
ЧИЄ ЦЕ
МІСТО?
Чи є це місто? І чиє воно, якщо є?
Місто – наскільки розкрадене, настільки й
твоє,
бо тому, хто пізно приходить, все ж лишаються
кості
й ребра битих будов, куди покійні сходяться в
гості
і нагадують, що воно в тебе є.
Воно переважно ще, мабуть, таки твоє,
досі, видно, не стільки їхнє воно – твоїше.
Навіть на Володимирській, яка вона тут не є,
уночі вже справді не катується тиша.
Як вертають Вінгран, Римарук і Стус
на Лису гору*, то всі сім пагорбів резонують,
і деякі люди з Печерська теж відчувають струс
й виходять зі сплячки, доводячи, що існують.
А місяць чіпляється за гілки, за-ви-са-ю-чи,
застряга між віт, як камінець у рогатці,
щоб чути віршників, господ?рів міста вночі.
Вже потім летить від міста – світ з? очі:
не хоче знать, чиє воно вдень і кому
віддасться.
_______
*Василь Стус, зокрема, був упевнений, що на Лисій
горі в Києві збираються не відьми, як здавна вважалося, а душі поетів.
У ПОШУКАХ
ТОГО, ЩО НЕ ЗНАЙТИ
(триптих)
ГУСИ
Взимку в Єгипті я впізнавав
наших гусей вздовж Нілу.
Й вони впізнавали – не без підстав,
злітались і гомоніли.
Терлись об мене крильми – не вмів
нічого їм відповісти:
мій розум куций не розумів
ці порухи й пересвисти.
…Мабуть, якби хазяями Землі
були птахи, а не люди,
було б затишніш усім – взагалі
не так, як є і як буде.
З усіх, хто з вереснем відлітав,
весною в?рнуть хіба що гуси,
качки й журавлі – як у всі літа.
Безкрилий світе наш, чи збагнув се?
В вітчизну, яка десь напівжива, –
скільки б земель птахи не відкрили, –
вернуть: бо краще, ніж голова,
їхнім розумом правлять крила.
ЗАСТЕРЕЖЕННЯ
Сумно, якщо
після осінніх відльотів
люди не повернуться зі свого вирію,
та як перестануть вертатись птахи весною, –
горе країні й світу.
ПОГЛЯД
Навіть якщо ви бачили у житті майже все,
хай навіть бачили людину, що згорає живцем, –
не зустрічали, мабуть, очі людини,
яка… людство втрачає, а не лише країну,
й точно знає – між намулами наносного
немає, не-ма-є людства їй запасного.
Бачив цей погляд – страшний і цікавий:
збуджує стрімкіше від коньяків і кави.
Хай вже мені він являтись воліє:
буде шанс, що ніхто з вас не спопеліє.
Якщо не витримаю, небагато збитків –
хіба що дзеркало, до крові розбите.
ПЕРШИЙ
СНІГ ПО МАМІ
У селі із подій
тепер тільки – похорон.
Головний перевізник
не кінь, не таксі, не Вій,
а таки Ха-рон.
Місцевих бомжів, бідолаг, повій
жде обід із начальством і майже свято:
у селі тепер із подій –
мамочка моя, мати…
На гробках хазяйнує зграя завій:
горбик над мамою все білішає –
перший сніг по мамі моїй,
могила свіжа наздоганяє давнішу.
Вона була дарителька мрій:
вчила сотні читать-писати.
Дівча вичитує хрест новий:
«Ка-те-ри-на Ми-ко-ла-їв-на…»
Далі – дати.
БОГ
НАВМАННЯ,
або Зваби
свободи
Володимирові Панченку
Легко летять вертольотики з кленів –
Легко, а в кожнім вантаж є – зерно.
Заздрю вертким їм у леті шаленім,
хай приземляться й на шлях чи на дно.
Вчуся у них залишати висоти.
Лет – як натхнення, миттю мина.
Більше свободи, ніж у босоти,
в тихім польоті. Й – Бог навмання.
…Можна, звичайно, й себе обнімати
чи відлітати в своїм літаку.
Можна й вітчизну вже обміняти
на не сяку чи на не таку.
Можна п’ять літ ходити в «ґарантах»
чи мерехтіти «звіздою» в кіні,
можна хрущем прожити на… ґрантах –
можна… комусь, але не мені.
Як би сягнути вищого сенсу
цих зернольотів? Чи досягти?
Навіть «ґарант» – ні уму ані серцю,
а от у з?рня – шанс прорости.
Із
«ПАЛІНДРоскошів»
ГУЛАГІВСЬКИЙ ПАЛІНДРОМ
Ха, тарган на ґратах:
і лове волі.
Ми волі ловим…
А мені нема.
О що ти, таргане?.. Награти? То що?
А ТІ
ЛІТА…
Л. В.
Костенко
А ті літа,
а ті літа –
на ріллі ран.
А ті літа,
а ті літа –
на тілі тан.
А ті літа,
а ті літа –
молоді – долом…
А ті літа,
а ті літа
молоді – ідолом
вибиті… І ти бив!
А ті літа,
а ті літа
вибули… Вилюбив.
Ви були – ви. Любив.
Post
sсriptum
ЗОЗУЛЯ В
НОВОБІЛИЧАХ
(стасів
сонет)
Миколі
Вінграновському
Золота сеньйора Зозуленція
наклепала, ні ж бо – наплекала,
що мої вже настають часи.
Дякую, висока екселенціє,
за сигнали круглі, як лекала:
так воно чи як, а все ж єси.
Ваші «ку» люблю, як кулеметні
лементи. Ви більше накували,
ніж раз?м би ковалі усі!
Справді настають терпкі, предметні
ці часи мої, і їх немало…
Новину сховати б від сусі-
дів, нездар, нахаби і нахвала…
Ваш, сеньйоро, звук – як мед їси!
м. Київ