Скіфський урок української мови

2

 
Володимир РАБЕНЧУК
 
Із збірки «Небесний аудит» (Вінниця, «Твори», с.300 з іл., 2019)
 
МАМИН РАЙСЬКИЙ САД
 
Любов до тебе, мамо, як ріка,
як стежка диму, що від хати – в небо,
із душ дітей твоїх перетікА –
крізь внуків-правнуків, –
впадаючи у тЕбе.
 
На дрЕві роду в’ються птахи лунко
із-під сердець то сина, то доньки…
І там, де блискавка
стару повАлить бруньку, –
вибрИзкують міцніші ще бруньки.
 
Це все минУще – громовиці й грАди;
й бруднА вода з підтоплених левад
осЯде мирно, втихне виноградом…
І з молодим вином наш рід урЯд,
із прАвнуками, між дядьків і дЯдин,
 
столАми преповнить мамин Сад!
…Бо й мама рід наш величала сАдом:
любов’ю щЕплений, –
за смерть він і за зраду
безмірно вИщий –
мамин Райський Сад!
 
РЯТІВНА МАХОРКА
 
До мене досі йде гора,
а як прийде, – робОті свИсне:
збирати ж яблука пора,
із того саду, що зростив сам!
 
Молодших кличу сестринят:
вони дрібні хоч, та цупкенькі –
траву перічать для телят,
і ручки в них, немов обцЕньки…
 
Збирати ж яблука – несіть
мені малу й велику тАру:
оці, дрібнесенькі – на сік;
а ці, що кращі, – для базару.
 
Посортували по мішках,
по рюкзаках і по корзинах –
та й вирушаєм пішака
в містЕчко яром, між лозини…
 
Схитнулась кладочка – хить-хить,
упало яблучко з-під серця:
не зупиняймось ні на мить,
а то базар вже розійдЕться!
 
Сестрички знають, – я – крутій!
Викручуюся із мороки:
торгую яблуками і
на склянки міряю махорку…
 
До мене черга, як в буфет:
стоять і заспані, й ледачі…
Беруть тютюн, а я на те, –
даю лиш яблучками «здАчу!»
 
Сестричкам встид за мій «халтур» –
глупіють, шморгають носами;
побачать вчительку – й за мур
ховаються, як партизани!
 
А я тим часом вже мішки
порожні тріпаю, щоб скласти…
Купую сестрам пиріжки;
що спрОдався – сусіди заздрять…
 
Так рідко, радощами вмиті,
всі троє, – як нове вікно…
Допоки ще не в мами «вИторг», –
даю сестричкам «на кіно»…
 
Обом, обом – в засмаглі жменьки
гарячі сиплю копійкИ,
й вони в долонечках маленьких
дзижчать, як впіймані жуки.
 
ІСХОД ПОЛОНЕНИХ
 
Любити ворога,
який несе погибель,
у козаків це – залюбки!
В полон зловивши москалів,
як риби,
старійшини стають поперед дИби:
та відпустіть!
Вони ж іще – малькИ!
 
ШаблІ підгнувши в церкві
під колінця,
хоча б знялИ
бронежилети…
Не перемлійте!
Не перемоліться,
а то, не духа злого, а себе
із рідної землі ви проженете!
 
…Все повторяється,
як мУзика на дримбі, –
і полонЕним козакИ прощають:
вони ж у вірі й мові
ледь не згИбли, –
ламати кОрені,
щоб сУфікси тріщали
на язикАх, замучених прищАми.
 
Таки не варт цапАм
трощИти роги
об нашу стійкість, крЕпшу за чуткИ.
Не як з Єгипту,
а виходьте – з Богом
на всі чотири стОрони й дорОги,
хоч варті ви
іти й під… три чортИ!
 
На ваш ісход
не вистачить півлітра:
наллємо бОдню, пивзавОдний чан…
Водою не пошлемо вслід погОню,
лиш пошкодуємо, із каяттям в очах:
чому не відпустили вас з полону
раніш на вік ворОн без-перелітних –
на оОків триста з хвостиком, хоча б!?
 
Бо знову вас в полоні,
ніби риби,
що воду переплутала з повітрям…
І знову, знову заступАють дИбу
ті ж сАмі, січені у зраді, козаки:
спиніться, хлопці!
Жадність помсти вмірте,
і пощадіть: вони ж іще – малькИ!
 
…У Сіверськім Дінці
чи на Дунаї,
а чи на Рейні «доростуть малькИ»? –
кобзар на гуслах сам себе питає,
хоч жодна вже струна
не пам’ятає
таких «прощАючих» нарОдів,
як батькИ…
 
Кобзар на гуслах досі ще питає,
щоб щось нарешті і сказати нам…
Та ворог, ворошИлячи потАйно,
і сам застиг
кривавлячим фонтаном,
на полинАх стліваючи у прах:
так фітофтора ще на помідорах
СВОЄ доводить НАМ
на баштанАх…
 
МАГІЯ ЖОВТОГО КОЛЬОРУ
Магія жовтого кольору
з давніх-давен:
нЕдруги рУсів на прапор нащ
тільки поглЯнуть, –
як непритОмніє лЮтістю
рОзуму ген! –
і животАм цілих армій
стаЄ препогано!!
 
…Їду на СпАса,
а думаю про діарею,
військо з якою в Донбас
набігАє нагАдити
тільки тому, що жовтАвий
сяє там прапор – зорею,
прапор, який їм
дитячі сюрпризи нагадує…
 
Їду на СпАса –
і тиша мене обнімА,
що розігнала
метеликів з маків по вІвсах…
В жовте вдягнувся –
і спАсу нема:
де який гнус –
на менІ все!
 
Крила СатУрній
таку вишивАють красу
на жовтизнІ сорочИни
про свято!..
Марно махати руками –
несУ
цілу колекцію в храм –
на посвЯту.
 
КрОпить священик
метеликів сизих і рУтих;
кропить на грудях,
й очима сміється,
як тАто…
Я серед церкви, –
неначе багАття:
з сонцем звірИнець
мене переплУтав!
 
Навіть ікона «Всіх праведних
Мирна Заступниця»
ніби ще й каже мені
перед свічкою вп’яте:
«Божо-істотне, синочку,
із сОнячним – злЮбиться!
ХмУре – відсіється,
наче та хмарка над святом».
 
ДУЛІБІЯ РОСЬ*
«…і не імахом тоді никіх такі дулібові
(і не мали тоді нікого, тільки дулібів)».
«Велесова книга» про народи Скіфії
від першого тис. до н.е.
Освітою нАпхана, ніби
матраци соломою –
вже без колОсь,
сміється внучвА
геть зі слОва – дулІби,
відстрЕливши пам’ять
великим калібром,
від рОду, й від скибочки
житнього хлІба,
придуманим вперше
в Дулібії Рось.
 
Добре вам жити – не ворушИти
ані соломи, ні долі…
НапАдали внуки, мов яблука в жито, –
небАчені, в’януть поволі.
 
НапАдали внуки у мУки:
не вміють ні хліба
зліпити з мукИ,
й з кишені ледачої
витягти рУки, –
не те, щоб узяти народ
на порУки, –
а навіть народу –
уже й не подАти рукИ!
 
Добре вам жити: не ворушИти
жодного зла попід німбом…
НапАдали, – а от чи жИти,
чи кулаки у кишЕні сушИти
на сухарі – лиш на хлібі дулібів?!
 
*Дулібія Рось – древнє князівство у складі Великої Скіфії
(1 тис до н.е. – 9 ст. н.е.) , яке розміщалось на теперішніх
територіях Волинської, Рівненської, Житомирської областей,
частини Білорусі і Польщі. Вважається колискою культури і
мови східних слов’ян, а також батьківщиною житнього хліба.
 
ЗОЗУЛЬКА З ГОЛОСОМ, ПРОПИТИМ НА ФУРШЕТАХ
ЗгортАю за собою не дорОгу,
а хвиль ріллю, засіяну червоним:
у ній, як злодій, місяць гострить роги
й свою ватагу хмар услід ногОнить.
 
Сміюся з того, що мені кувАла
зозуля в Ялті з віщого горбкА:
«Таланту забагАто – віку мало:
пливИ, але… не рвИся до буйкА!
 
Бо там такий непереборний спротив
вершинку звабну заздрими обсів,
що доштовхАються одні лиш кашалоти,
для слави вже не маючи… зубів.
Пливи, пливи, якщо така охота…
А більше вже нема чого казать!..»
Пливу! Згрібаю воду, як брехОту,
ще й мию рУки… від рукопожАть.
 
Пливу! Ще трішки…
Ще півметра, – ну ж бо!
…А там вже, між роздЯгнутих по жанрах,
ще є місцЯ лиш біля відьми з кУжелем, –
де від поетів – лиш одні піжами…
 
…Сміюся з того, що мені кувала
зозулька голосом, пропитим на фуршетах.
Пливу, а хвИльок золоті кувалди
кують, кують уже… бронежилети:
 
ЗгортАю за собою не дорОгу,
а витоптане українське серце…
І жаль лише живого сліду Бога,
що бЕрцем окупантовим зітрЕться…
 
«Ку-ку, ку-ку!», – понад шляхами Криму
підхоплене, як нАсміх, вітерцем, –
«проКукане» наздоганяє в спину,
ще й забігАє – плюнути в лице
 
за спрагу, погамовану із глЕків –
велико-скіфських – руських, прАвом славних,
лише «загавканих» по-де-не-де «під греків»,
у Херсонес завезеними, псами…
 
ЗгортАю за собою не дорОгу,
а хвиль ріллю, засіяну червоним:
у ній, як злодій, місяць гострить роги,
й збиває хмари в блИскітну погоню.
 
ЗЕМЛЯ Й ДУША ШЕВЧЕНКОВОГО БОЛЮ
Олегу КАПШУКУ
Не малюйте із нього
ні пророка, ні демона,
бо це у нікУди ведЕ.
Винен усім він нам,
винен, –
і відсотки ростуть щодень:
не посадив ані яблуні,
ні калини; не виростив дині,
бо не мав посадити де;
 
не збудував він хатини
між вишнями тИми,
під якими снопи молотили
чи обкрадали,
руками вашими,
завтрашній – а календАрно –
саме сьогоднішній день.
 
Не сколисАв
ні сина, ні внука,
щоб зрадили (вкОтре!) –
на тЮрми і мУки –
степАни чи мОтрі,
за мІрку мукИ
чи розв’язані рУки
самИм небесАм…
 
Я до Шевченка
не пхАюся у фамІльні…
Я його навіть боюсь:
вільний у сферах таких він,
що вже не-під-вільні
навіть судам
ні синодів, ні дам, ні чинуш.
 
Вільний він, вільний,
і вже поміж нас –
неподільний.
Ніби той дОщик в неділю –
нічИм вже його не спинИть:
спрагле обличчя – окрОпить,
через одежу – з’єднається з тілом;
 
а як когось
і зненацька окрОпом,
й правдою грОму, –
опарить на мить, –
той ще безсмертний –
якщо на живОму,
хоч через раз – заболИть!
…То не поет, у якого душа
в тИсячах літ – не болить.
Й то не народ вже,
а вИгаслий метеорит:
він на дощАх благовісної долі
тільки уже
під чужою ходОю лежить,
не відчуваючи болю.
 
СКІФСЬКИЙ УРОК УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
Мов орел із гори, оглядає Гаттила
на банкеті усіх, –
аж відважних – кидАє у млість…
Полководець Гаттилів – ЗеркОн –
привсевІч обсміхАє латину:
ліпить мову авсонську із унською
саме в отой каламбур,
у якому геть римські послИ
зображають щось схоже на сміх!
 
Хай лиш спробують огризнУтись! –
тятивою басОвою брЕнькають
лучники тим,
хто із скіфської мови дУрника глУпить,
потішАючи Рим…
Ніхто не збирається промахнутись! –
дзижчить тятива глумИвцям святинь.
 
…Мов орел із гори.
А ми, – ніби миші з нори:
надто здрібнілі, щоб глянути в вічі
тому, хто мовою нашою світ підкорив,
й за обрАзу її розвалив
Римську імперію – двічі!
 
НАЙКРАЩИЙ МІЙ КОСТЮМЧИК З ГАРДЕРОБУ
Шляхи приходять в сни уже вузькими,
і їх приводить світло призовнЕ…
На босу землю світ поетів скинув –
в безгонорарне царство призовЕ.
 
Затихне все, щоб слово не скришИлось,
коли на зльОті вдАриться в ледАчість…
Опудалом – усміхненим смішИлом –
з космічних далечей я ще своє побачу:
 
на соняху лобастому деркУчім
костюмчик мій, найкращий в гардеробі,
із грядки птиць прогнАвши в позатУччя, –
гойдається й без мене вже хоробро…
 
Змагається, бо час вже йти туди…
Іти з грядОк некльОваного кропу
по дощовій стрибаючій воді,
по кладці між хмаринами – в Європу…
 
Туди, де був костюмчик цей колись:
під ним тоді моє ще серце билось,
пульсуючи в стрімку альпійську вись,
де вірилось в народ мій і любилось…
 
Любилось так у молодій ході,
що й зрада в серці рубцювалась
з дробом…
…І вже не змИти дощовій воді
найкращий мій костюмчик з гардеробу.
 
Редакція «Української літературної газети» щиро вітає шановного Володимира Рабенчука з 75-річчям. З роси і води, шановний пане Володимире!
 

Прокоментуєте?