Скіфський урок української мови

 

Володимир РАБЕНЧУК

 

Із збірки «Небесний аудит» (Вінниця, «Твори», с.300 з іл., 2019)

 

МАМИН РАЙСЬКИЙ САД

 

Любов до тебе, мамо, як ріка,

як стежка диму, що від хати – в небо,

із душ дітей твоїх перетікА –

крізь внуків-правнуків, –

впадаючи у тЕбе.

 

На дрЕві роду в’ються птахи лунко

із-під сердець то сина, то доньки…

І там, де блискавка

стару повАлить бруньку, –

вибрИзкують міцніші ще бруньки.

 

Це все минУще – громовиці й грАди;

й бруднА вода з підтоплених левад

осЯде мирно, втихне виноградом…

І з молодим вином наш рід урЯд,

із прАвнуками, між дядьків і дЯдин,

 

столАми преповнить мамин Сад!

…Бо й мама рід наш величала сАдом:

любов’ю щЕплений, –

за смерть він і за зраду

безмірно вИщий –

мамин Райський Сад!

 

РЯТІВНА МАХОРКА

 

До мене досі йде гора,

а як прийде, – робОті свИсне:

збирати ж яблука пора,

із того саду, що зростив сам!

 

Молодших кличу сестринят:

вони дрібні хоч, та цупкенькі –

траву перічать для телят,

і ручки в них, немов обцЕньки…

 

Збирати ж яблука – несіть

мені малу й велику тАру:

оці, дрібнесенькі – на сік;

а ці, що кращі, – для базару.

 

Посортували по мішках,

по рюкзаках і по корзинах –

та й вирушаєм пішака

в містЕчко яром, між лозини…

 

Схитнулась кладочка – хить-хить,

упало яблучко з-під серця:

не зупиняймось ні на мить,

а то базар вже розійдЕться!

 

Сестрички знають, – я – крутій!

Викручуюся із мороки:

торгую яблуками і

на склянки міряю махорку…

 

До мене черга, як в буфет:

стоять і заспані, й ледачі…

Беруть тютюн, а я на те, –

даю лиш яблучками «здАчу!»

 

Сестричкам встид за мій «халтур» –

глупіють, шморгають носами;

побачать вчительку – й за мур

ховаються, як партизани!

 

А я тим часом вже мішки

порожні тріпаю, щоб скласти…

Купую сестрам пиріжки;

що спрОдався – сусіди заздрять…

 

Так рідко, радощами вмиті,

всі троє, – як нове вікно…

Допоки ще не в мами «вИторг», –

даю сестричкам «на кіно»…

 

Обом, обом – в засмаглі жменьки

гарячі сиплю копійкИ,

й вони в долонечках маленьких

дзижчать, як впіймані жуки.

 

ІСХОД ПОЛОНЕНИХ

 

Любити ворога,

який несе погибель,

у козаків це – залюбки!

В полон зловивши москалів,

як риби,

старійшини стають поперед дИби:

та відпустіть!

Вони ж іще – малькИ!

 

ШаблІ підгнувши в церкві

під колінця,

хоча б знялИ

бронежилети…

Не перемлійте!

Не перемоліться,

а то, не духа злого, а себе

із рідної землі ви проженете!

 

…Все повторяється,

як мУзика на дримбі, –

і полонЕним козакИ прощають:

вони ж у вірі й мові

ледь не згИбли, –

ламати кОрені,

щоб сУфікси тріщали

на язикАх, замучених прищАми.

 

Таки не варт цапАм

трощИти роги

об нашу стійкість, крЕпшу за чуткИ.

Не як з Єгипту,

а виходьте – з Богом

на всі чотири стОрони й дорОги,

хоч варті ви

іти й під… три чортИ!

 

На ваш ісход

не вистачить півлітра:

наллємо бОдню, пивзавОдний чан…

Водою не пошлемо вслід погОню,

лиш пошкодуємо, із каяттям в очах:

чому не відпустили вас з полону

раніш на вік ворОн без-перелітних –

на оОків триста з хвостиком, хоча б!?

 

Бо знову вас в полоні,

ніби риби,

що воду переплутала з повітрям…

І знову, знову заступАють дИбу

ті ж сАмі, січені у зраді, козаки:

спиніться, хлопці!

Жадність помсти вмірте,

і пощадіть: вони ж іще – малькИ!

 

…У Сіверськім Дінці

чи на Дунаї,

а чи на Рейні «доростуть малькИ»? –

кобзар на гуслах сам себе питає,

хоч жодна вже струна

не пам’ятає

таких «прощАючих» нарОдів,

як батькИ…

 

Кобзар на гуслах досі ще питає,

щоб щось нарешті і сказати нам…

Та ворог, ворошИлячи потАйно,

і сам застиг

кривавлячим фонтаном,

на полинАх стліваючи у прах:

так фітофтора ще на помідорах

СВОЄ доводить НАМ

на баштанАх…

 

МАГІЯ ЖОВТОГО КОЛЬОРУ

Магія жовтого кольору

з давніх-давен:

нЕдруги рУсів на прапор нащ

тільки поглЯнуть, –

як непритОмніє лЮтістю

рОзуму ген! –

і животАм цілих армій

стаЄ препогано!!

 

…Їду на СпАса,

а думаю про діарею,

військо з якою в Донбас

набігАє нагАдити

тільки тому, що жовтАвий

сяє там прапор – зорею,

прапор, який їм

дитячі сюрпризи нагадує…

 

Їду на СпАса –

і тиша мене обнімА,

що розігнала

метеликів з маків по вІвсах…

В жовте вдягнувся –

і спАсу нема:

де який гнус –

на менІ все!

 

Крила СатУрній

таку вишивАють красу

на жовтизнІ сорочИни

про свято!..

Марно махати руками –

несУ

цілу колекцію в храм –

на посвЯту.

 

КрОпить священик

метеликів сизих і рУтих;

кропить на грудях,

й очима сміється,

як тАто…

Я серед церкви, –

неначе багАття:

з сонцем звірИнець

мене переплУтав!

 

Навіть ікона «Всіх праведних

Мирна Заступниця»

ніби ще й каже мені

перед свічкою вп’яте:

«Божо-істотне, синочку,

із сОнячним – злЮбиться!

ХмУре – відсіється,

наче та хмарка над святом».

 

ДУЛІБІЯ РОСЬ*

«…і не імахом тоді никіх такі дулібові

(і не мали тоді нікого, тільки дулібів)».

«Велесова книга» про народи Скіфії

від першого тис. до н.е.

Освітою нАпхана, ніби

матраци соломою –

вже без колОсь,

сміється внучвА

геть зі слОва – дулІби,

відстрЕливши пам’ять

великим калібром,

від рОду, й від скибочки

житнього хлІба,

придуманим вперше

в Дулібії Рось.

 

Добре вам жити – не ворушИти

ані соломи, ні долі…

НапАдали внуки, мов яблука в жито, –

небАчені, в’януть поволі.

 

НапАдали внуки у мУки:

не вміють ні хліба

зліпити з мукИ,

й з кишені ледачої

витягти рУки, –

не те, щоб узяти народ

на порУки, –

а навіть народу –

уже й не подАти рукИ!

 

Добре вам жити: не ворушИти

жодного зла попід німбом…

НапАдали, – а от чи жИти,

чи кулаки у кишЕні сушИти

на сухарі – лиш на хлібі дулібів?!

 

*Дулібія Рось – древнє князівство у складі Великої Скіфії

(1 тис до н.е. – 9 ст. н.е.) , яке розміщалось на теперішніх

територіях Волинської, Рівненської, Житомирської областей,

частини Білорусі і Польщі. Вважається колискою культури і

мови східних слов’ян, а також батьківщиною житнього хліба.

 

ЗОЗУЛЬКА З ГОЛОСОМ, ПРОПИТИМ НА ФУРШЕТАХ

ЗгортАю за собою не дорОгу,

а хвиль ріллю, засіяну червоним:

у ній, як злодій, місяць гострить роги

й свою ватагу хмар услід ногОнить.

 

Сміюся з того, що мені кувАла

зозуля в Ялті з віщого горбкА:

«Таланту забагАто – віку мало:

пливИ, але… не рвИся до буйкА!

 

Бо там такий непереборний спротив

вершинку звабну заздрими обсів,

що доштовхАються одні лиш кашалоти,

для слави вже не маючи… зубів.

Пливи, пливи, якщо така охота…

А більше вже нема чого казать!..»

Пливу! Згрібаю воду, як брехОту,

ще й мию рУки… від рукопожАть.

 

Пливу! Ще трішки…

Ще півметра, – ну ж бо!

…А там вже, між роздЯгнутих по жанрах,

ще є місцЯ лиш біля відьми з кУжелем, –

де від поетів – лиш одні піжами…

 

…Сміюся з того, що мені кувала

зозулька голосом, пропитим на фуршетах.

Пливу, а хвИльок золоті кувалди

кують, кують уже… бронежилети:

 

ЗгортАю за собою не дорОгу,

а витоптане українське серце…

І жаль лише живого сліду Бога,

що бЕрцем окупантовим зітрЕться…

 

«Ку-ку, ку-ку!», – понад шляхами Криму

підхоплене, як нАсміх, вітерцем, –

«проКукане» наздоганяє в спину,

ще й забігАє – плюнути в лице

 

за спрагу, погамовану із глЕків –

велико-скіфських – руських, прАвом славних,

лише «загавканих» по-де-не-де «під греків»,

у Херсонес завезеними, псами…

 

ЗгортАю за собою не дорОгу,

а хвиль ріллю, засіяну червоним:

у ній, як злодій, місяць гострить роги,

й збиває хмари в блИскітну погоню.

 

ЗЕМЛЯ Й ДУША ШЕВЧЕНКОВОГО БОЛЮ

Олегу КАПШУКУ

Не малюйте із нього

ні пророка, ні демона,

бо це у нікУди ведЕ.

Винен усім він нам,

винен, –

і відсотки ростуть щодень:

не посадив ані яблуні,

ні калини; не виростив дині,

бо не мав посадити де;

 

не збудував він хатини

між вишнями тИми,

під якими снопи молотили

чи обкрадали,

руками вашими,

завтрашній – а календАрно –

саме сьогоднішній день.

 

Не сколисАв

ні сина, ні внука,

щоб зрадили (вкОтре!) –

на тЮрми і мУки –

степАни чи мОтрі,

за мІрку мукИ

чи розв’язані рУки

самИм небесАм…

 

Я до Шевченка

не пхАюся у фамІльні…

Я його навіть боюсь:

вільний у сферах таких він,

що вже не-під-вільні

навіть судам

ні синодів, ні дам, ні чинуш.

 

Вільний він, вільний,

і вже поміж нас –

неподільний.

Ніби той дОщик в неділю –

нічИм вже його не спинИть:

спрагле обличчя – окрОпить,

через одежу – з’єднається з тілом;

 

а як когось

і зненацька окрОпом,

й правдою грОму, –

опарить на мить, –

той ще безсмертний –

якщо на живОму,

хоч через раз – заболИть!

…То не поет, у якого душа

в тИсячах літ – не болить.

Й то не народ вже,

а вИгаслий метеорит:

він на дощАх благовісної долі

тільки уже

під чужою ходОю лежить,

не відчуваючи болю.

 

СКІФСЬКИЙ УРОК УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Мов орел із гори, оглядає Гаттила

на банкеті усіх, –

аж відважних – кидАє у млість…

Полководець Гаттилів – ЗеркОн –

привсевІч обсміхАє латину:

ліпить мову авсонську із унською

саме в отой каламбур,

у якому геть римські послИ

зображають щось схоже на сміх!

 

Хай лиш спробують огризнУтись! –

тятивою басОвою брЕнькають

лучники тим,

хто із скіфської мови дУрника глУпить,

потішАючи Рим…

Ніхто не збирається промахнутись! –

дзижчить тятива глумИвцям святинь.

 

…Мов орел із гори.

А ми, – ніби миші з нори:

надто здрібнілі, щоб глянути в вічі

тому, хто мовою нашою світ підкорив,

й за обрАзу її розвалив

Римську імперію – двічі!

 

НАЙКРАЩИЙ МІЙ КОСТЮМЧИК З ГАРДЕРОБУ

Шляхи приходять в сни уже вузькими,

і їх приводить світло призовнЕ…

На босу землю світ поетів скинув –

в безгонорарне царство призовЕ.

 

Затихне все, щоб слово не скришИлось,

коли на зльОті вдАриться в ледАчість…

Опудалом – усміхненим смішИлом –

з космічних далечей я ще своє побачу:

 

на соняху лобастому деркУчім

костюмчик мій, найкращий в гардеробі,

із грядки птиць прогнАвши в позатУччя, –

гойдається й без мене вже хоробро…

 

Змагається, бо час вже йти туди…

Іти з грядОк некльОваного кропу

по дощовій стрибаючій воді,

по кладці між хмаринами – в Європу…

 

Туди, де був костюмчик цей колись:

під ним тоді моє ще серце билось,

пульсуючи в стрімку альпійську вись,

де вірилось в народ мій і любилось…

 

Любилось так у молодій ході,

що й зрада в серці рубцювалась

з дробом…

…І вже не змИти дощовій воді

найкращий мій костюмчик з гардеробу.

 

Редакція «Української літературної газети» щиро вітає шановного Володимира Рабенчука з 75-річчям. З роси і води, шановний пане Володимире!

 

Залишити коментар