Скаче кінь по землі

259

Прозаїк і поет Ак Вельсапар народився в туркменському місті
Мари. Закінчив факультет журналістики МДУ (1979) та Вищі літературні курси
Літературного інституту ім. М.Горького (1989). Публікується з другої половини
70-х років.

1994 року став володарем гранту премії Хьюман Райт Вотч. З
1994 року живе і працює в Швеції.

З 1996 року є членом Спілки письменників Швеції.

Твори письменника опубліковані туркменською та шведською
мовами. Перекладені і опубліковані російською, англійською, французькою,
іспанською, турецькою, монгольською та російською мовами.

Тема віршів і прози Ак Вельсапара – пронизливе почуття
батьківщини. Але батьківщини аж ніяк не в традиційно географічному сенсі, а як
початок і прихід в життя всього живого, онтології Буття людини. У цьому сенсі
Ак Вельсапар – не «громадянин Всесвіту», але, навпаки, образ – вкорінення в
глибинні шари ґрунту, з якого виростає поетичне слово.

Саме тому слово поета, за всієї його неповторності, несе в
своєму глибинному змісті універсальне почуття, яке зближує людей, чия
персональна доля і досвід життя далекі від описуваних поетом емпіричних реалій,
але, в той же час, зрозумілі за своєю суттю.

 

РУСТЕМ ДЖАНГУЖИН,

член Національної спілки письменників України, доктор
філософських наук.

 

Ак ВЕЛЬСАПАР

 

СКАЧЕ КІНЬ ПО ЗЕМЛІ

По туркменській землі скаче кінь,

Мимо гір, наче вісник удачі,

Крізь спекоту, як сонячна тінь,

Він, пісків не торкаючись, – скаче.

 

Між минулим й майбутнім вела

Його доля по долах і горах,

Із незримих часів, як стріла,

Він летить крізь вселенські простори.

 

В сяйводенні чи сивій імлі,

Розвіваючи гриву іскристу,

Скаче кінь по туркменській землі,

Прасвятою окрилений вістю.

 

Наче блискавки ламана тінь

Він і простір, і час розтинає.

І джигіт у стременах злітає…

По туркменській землі скаче кінь.

 

БІЛЬ ВІЧНИХ СУМНІВІВ

Біль вічних сумнівів знеможить

Ще змалу, з чистого листа.

Світ знань чи істинних, чи ложних –

Від колисанки до хреста!

 

І при здоров’ї, а невтішний?

Глянь, скільки сил в світанні цім!

Життям не вдовольнився грішним?

А чи немилий рідний дім?

 

Та з ніччю ладь, де зорям тісно.

Бо ж все, що не дано збагнуть.

Звершиться рано а чи пізно.

Що має збутись – не минуть!

 

Знаннями возвеличивсь, друже,

А в сумнівах душа вита.

Живий ти, доки небайдужий

До всіх химер цього буття.

 

ВТОМА

Я не наситивсь житієм,

Тепло і світло в нім – моє.

Про нього б і писав, та мисль

Шпигає – од людей втомивсь.

 

На смак – гіркий життєвий плід.

Я осягнув людський сей рід.

І не мені кумирів славить.

Хоча вони цим світом правлять.

 

В нас милосердя гублять чвари,

Таке життя усім в покару…

На себе люд спліта батіг,

Тож, як його любить я міг?!

 

ЗОРЯНЕ ЖНИВО

Любов до тебе, о вітчизно, сіяв!

А жну вночі, як місяць вирне з тьми…

Тепер й краса мене уже не гріє,

Ахал-текінцем серце не гримить.

 

Була весела юнь. А що лишилось?

Печаль колишня, щем тривожних мрій

За першим за коханням. Не судилось…

Все ткалось наче зі сльози й надій.

 

Хіба не я, мій люде, в тебе вірив?

Судьбу твою сльозою омивав?

Але ні розуміння, ні довіри

Не звідав. Тільки насміху зазнав.

 

Майстри заплічні зогрівали приском,

А нині правлять хамство, лжа і глум.

Учений люд від істини відрікся.

Народе мій, хто ж владар твоїх дум?

 

Я не прощу собі вовік, як дехто

Безпам’яства, коли народ без крил.

Та і любить народ не так вже й легко,

І розлюбить його немає сил.

 

Журба з любов’ю міцно обнялися.

А що, як він зламається, мій люд?

І серце не горить бажанням биться,

Ахал-текінцем не гукає в путь.

 

 

 

ПРОЩАЙТЕ,

КВІТИ В САДУ КОХАНОЇ

І

Прощай, вчорашнє, і навік.

Шляхи, що долею не стали,

Холодний вітер, гострий сніг.

І ти – зоря моїх печалей.

 

Я не до іншої пішов.

Просторилась душа в заковах.

Був повен сил, був чорнобров,

І мандрів шал кипів у крові.

 

ІІ

…Втомивсь од стрічей і доріг.

Уже ні сили, ні натхнення.

Біля твоїх невинних ніг

Стою – не кари жду, прощення.

 

Прости… Я не вберігсь од знад.

Весь світ мені був, як обновка.

Тепер чи взнає мене сад?

Чом солов’ї в кущах примовкли?

 

Я від колишнього відвик,

Тож нащо оправдальні речі.

Не я, а вітер-жартівник

Ласкає груди твої й плечі.

 

ІІІ

Що ж, я стоптав чимало рясту.

Втомивсь від мандрів та гульби.

До тебе шлях такий хвилястий

І довгий, наче шлях Судьби.

 

Мовчиш. Слова розкрали роки.

Дивлюсь (хоч шаленіє кров).

В очах ні мука, ані докір,

Ні зненависть і ні любов.

 

Прощай, забудь стежину білу

І квіти зв’ялені мої!

Піду. І вслід мені зраділо

В саду заллються солов’ї…

 

ВИГНАНЦЯ ПОЛИНИСТА
ДОЛЯ

Вже краще вигнанця полиниста доля,

Ніж доля раба у своїй стороні.

Якщо і помру в чужині – то на волі,

Щоб гордого сина возріли в мені.

І я, і правитель-невіглас, всі – тлінні.

Помру. І, щоб спокій душевний відчуть,

У Всесвіті я віднайду Батьківщину

Й над рідною річкою вільно злечу.

 

КОХАНІЙ ПРАВДИ НЕ
СКАЗАВ

Зітхнула:

«Плачуть журавлі,

як відлітають на чужину…»

Я усміхнувся і сказав:

«Є в них ще й друга батьківщина».

«В коханні смисл життя», –

з жагою ти мені шептала.

«В коханні вічна лиш тривога!

Невже не знала?»

«Всесвітні тайни в небо манять…» _

сльозу зронила з вій.

Я ж відповів:

«А Всесвіт, мила,

продовження всіх наших

мрій».

«Сніг… – мовила печально. –

Білішого на світі не бува…»

«Біліший снігу – саван…»

Крізь втому прозвучали

ці слова.

 

НІЧ З НЕБА ПОГУБИЛА
ЗОРІ

Ніч з неба погубила зорі

І, ставши росами, вони

Вогні тривожні з іскор творять,

Обпалюючи тумани…

Цей перехід такий таїнний –

Зорь вічних в крапельки води

Во тьмі, де бродить білотінню

Кінь без сідла і без вузди.

Він чує подих грозовиці,

Яку зароджує норд-ост

У хмаровинні, що клубиться,

І спалахами узялось.

В німому гуртуванні грому.

Я навіть п’ятами ловлю:

Він тут – в траві, в росі, в знайомім

Диханні листя. Я стою

Босоніж… в рідному краю…

Як із чужин я рвавсь до тебе!

І от вернувсь, і зрю дива:

Як білий кінь зоріє в небо,

І луг собою осява.

 

ПІД НЕБОМ ЧУЖИМ

Який прекрасний Божий світ!

Та мова, небо – все чуже це.

Тут і весняний рясноцвіт

Не залікує ран на серці.

 

Живу росу пташкам у рот

Дерева трусять обережно,

А вітер рветься, наче хорт,

Що взяв зненацька слід ведмежий.

 

Казками марить древній ліс

І в скандинавське сонце чалить,

Та вітер мрій у небо зніс

Мене й позвав у рідні далі.

 

О любий дженгель*, одізвись!

Цей рай чужий я рад віддати…

Піднятися б на крилах ввись

І шлях побачить в рідну хату.

 

_____________________

* Дженгель –
туркменське селище.

 

НА БАЗАРІ

Світ як базар. Напевне, збожеволів.

Хто – в регіт, хто – у плач

в пекельному вогні.

Прийшов я з правдою, додавши болю

Собі і всім. Та правда не в ціні.

 

А я ж лише своїми іменами

Назвав і речі, й кольори – як є.

Та гнів базарний здибивсь, мов цунамі,

І весь народ супроти повстає.

 

Всі жити вчать. Від правди всім оскома.

Лякливі й ті збиваються в гурти.

Я вистояв. Накинув пополому,

Щоб тіло від зміїння вберегти.

 

А торг кипів, рекламлячи товари.

Не світло царювало – одур й тьма.

Я збоку споглядав жадобу й чвари.

Як правду знайдеш, де її нема?

 

Я йшов на поміч тим, що похилились,

Плече підставить, врятувать од бід…

Та всі змирились, долі покорились.

І я збагнув – олжою хворий світ.

 

Біль – як ніщо. Базар живе базаром.

Честь – на терезах гендляра-купця…

Стою із правдою,

як зганьбленим товаром,

Там, де не відрізниш

від дурня мудреця.

 

ЗОЗУЛЯ

Всміхнулись сонячні вуста,

І в гіллі промені заграли.

Крізь хори листя проквіта

Знайомий голос пташки змалу.

 

Печальна в самоті своїй

Зозуля, вкутана промінням.

Ліс шведський з таїни і мрій:

Ще трохи і русалку стріну…

 

В красу б дівочу залюбивсь.

В природи витвір на безсмертя.

Зозуля, осідлавши вись,

Мої літа рахує вперто.

 

А твоїх коней вкрила мла.

Рахуй роки, та невід’ємно.

Від діви вість би принесла,

Та так, щоб все було таємно.

 

Скажи, зозуленько моя,

Як довго смерть мене не склонить?

Як довго жить в чужих краях?

Бач як іржуть в тумані коні…*

 

____________________________

* За туркменською
легендою зозуля – це хлопчик. Він пас коней, але захопився грою і розгубив їх.
Тож з тих пір літає в пошуках своїх коней.

 

ШТРИХИ ДО ПОРТРЕТА

Ми схожі на батьків, спасибі Богу.

Від нені доброта в мені і вірність.

А кучері від батька і від нього ж –

Характер безшабашно-непокірний.

Тому й кипить в мені життєва спрага.

Хоча й ходжу над прірвою по краю.

Від кого, знаю, у мені відвага.

І доброта ізвідки – також знаю.

 

____________________________

* Акпамик – героїня
однойменної туркменської народної казки. Коли її сім братів були на полюванні,
вгасло вогнище. Пошуки вугликів для вогню привели Акпамик до злого Дива.

 

ПЕРЕКЛАД З
ТУРКМЕНСЬКОЇ

БОРИСА ЧІПА

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!