***
Синові Богдану
Вікна стоять супроти. У вікон свої розмови.
Про снігурів, що гріють зірку під дахом руду.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ти на губах тримаєш –
«мама» –
найперше слово,
І я живу у цім слові – вже не одну добу.
Виють на дим собаки. Виють вітри на місяць
І замикають вікна на золоті ключі.
В нашій кімнатці немає де й покружляти листю,
Але кумедна цяцька все розуміє й мовчить.
Виють на сон собаки. В шибу уперся місяць,
Він у дитячих очах бачить мільйони див.
Та у моєму серці завжди удосталь місця
Для дорогих людей і нелукавих слів.
ДОРОГА
Обійти б…
Але – сходи, сходи…
Витікають – мов перші води.
Відлітають…
Гербарієм – не листами,
Не вуста…
ми…
Я спускатись до тебе вгору
По стіні, що по коридору
Виростає розбитим люстром, –
По стіні, як по ложу Прокруста, –
Порозкидані кроків петарди,
Як розкинуті похапцем карти…
Скрипом (що зупиняє хід)
Обійти б цей важкий похід,
Але ніг тонкострунні клейноди
Вибивають чечітку на сходах…
З головою в весільних вінках
На чужих невагомих руках:
Крок ліворуч – і міцно б спала,
Крок праворуч – і засвистала б
Пташка, що стукотить –
Невинно.
Просто губ непротерті вітрини,
Просто руки – як постріли – в спину –
Розхитали мене на сходах,
Просто глибоко так не ходять…
Щоб триматися за перила –
(Я собі вже колись говорила!) –
Я із солі це свято місила
І лляним рушником накрила.
А як зійде – міситиму тісто.
На цих сходах – ні сісти, ні з’ їсти…
Не повернеш – бо далі – глиба,
Розмальована кров’ю риба…
Я у Бога тебе просила –
А чи – роз-рахува-ла – сили –
І очей, і ночей, і рук,
І тривожний, приглушений звук?
Б’ється так у порожній діжці,
Де так прісно, як першій книжці,
Як цілунку – що бризнув із вени,
Ще до того, як став зеленим,
Світ оцей, з висотою й падінням,
Світ, якого і половини,
І не вибачиш, не побачиш
І ніколи собі не пробачиш?
Коли сходи – вдихнуть – за плечима,
Коли двері до них – хтось відчинить –
На те світло, що в спину дише,
Я піду…
і нічого більше…
***
Тобою, мій міраж, моя хронічна рано,
Спускаюсь вниз. Все нижче й нижче падаю.
І говорю собі безперестанно,
Немає де – крім рани – більше спати нам.
На цих висотах – холод, пустота.
Я у тобі, моя нестерпна рано,
Вся розчинилась, загубилась. Шестигранна
Твоя утроба. Схожа на крота
Вже я тепер. І рана, як нора,
Я в ній живу, і рию глибше, глибше.
І пальцями пишу незримі вірші
На стінах рани. Звичка, мов кора,
Старіє, обсипається і трухне.
І дощ іде, і кружеляє сніг.
І рана – довжиною з моїх ніг –
Ще довшою зробилася. І жухне
Те світло, що згори за мною пало,
Той сон, в якому небо розстеляла
В твоїм проваллі. Я росла, вростала
У глиб, доки на зріст увесь не стала.
Ти віддзеркалення, моя хронічна туго,
Наперсток мій гарячий, що вдягаю
На себе поступово;
все минає –
Рожева й ножова твоя напруга…
***
Світ бо тісний, навіть курінь іде по нерівному шву…
Я все шукала привід бути поближче…
Я все чекала миті, як руху – майстер ушу,
І роздягалась – до рани і до крові,
І замикалась найглибше, як річ сама у собі,
Й падала – в голові –
все нижче і нижче…
А пам’ятаєш, як ти у курінь тепло надихав –
Те, що нас гріло обох – до тріщини – вічністю…
Тінь на підлозі танцює – важка, хоч пуста,
Вітер у ній – барабанщик напнутих сердець,
І вже до тебе не можна іти навпростець.
Я замикаюсь, як річ у собі,
стікаючи ніжністю…
Цей розкуйовджений день – цю війну з подушок –
Я присвячую звільненню від інтерлюдій.
Я вириваю, мов квітку, колючий свій шок
Й кидаю в ніч – у безмежне холодне безлюддя.
Так я чекаю на звільнення від утечі…
І розставляю в собі по місцях
розкидані речі.
***
І на кінчику крику ти будеш стрункий, наче біг –
Невимовного слова, що бродить спіралями серця
І розчісує час, як розлуки повільної сніг,
Як розлуки, що падає тихо на тепле люстерце,
Де побачиш мене. Але я уже буду – не я,
Заростаючи болем, тебе, як відточену голку,
Я вийматиму ніжно, звиваючись, ніби змія,
Але все це – повтори. Усе це, коханий, без толку
Я вийматиму знову. Вийматиму з себе життя,
І на рани незгойні я рухи пришию старанно,
Щоби болю не вміти відчути, а лише злиття
Із свободою в серці –
з вийманням тебе –
невблаганно.
***
Я тобі перебуду. Тобі переснюся.
Ти зіграєш востаннє на трепеті клавіш…
І впізнаєш мене по руках, що боюся,
Розгубити для того, кому не спинюся,
Й простягаю у дні, де минаєш…
Я не гляну у дзеркала місячний плин,
Бо не знаю, куди видувають серця,
Коли стукіт видавлює з ребер і спин…
А супроти обличчя – відносність лиця.
І до горла – не пестощі, погляд сліпця,
Який ловить прощання моє на живця.
Й теплі сльози – поставлені – нишком – на кін,
Тільки сльози, в яких відбивається син…
СВІТ НЕ ЗНАЄ ПРО НАС
Не дочекатись весни.
Дім один одному ми…
З вітром в маленькім
Вікні,
Світлом на білій сосні,
Сивим твоїм чолом,
Святом
За круглим столом.
Світ ще не знає про нас.
Острів наш замело.
Студимо ми обережно
Кров голубу небес.
Ти мене не питаєш,
З ким я була до тебе,
Із відчуттям,
Що до тебе,
Ніби мене й не було.
Я вже забула й те,
Як осипались клени…
Я не вдягла на лоба
Шовкову самоту.
Світ бо не знає рук,
Що пригорнув ти до мене, –
Стомлених і печальних,
Що відведуть
Пустоту.
Світ золотим обманом
Тулиться до повік.
Час – не вода, коханий,
Час – це любов.
Та знов –
(Світ бо не знає талану
Бути тобі за дружину) –
Світ зализує рани
І проливає кров.
Я на руках твоїх
Вперше спокійно засну.
І поведу тебе
В снах
У свою весну.
Світ наш з тобою останній,
Світ, де живе любов.
Ніч пливе у тумані
Привидом за Дніпром.
Світло на білій сосні
Падає на обличчя.
І відбиває сніг,
Що на поріг іде.
Тріщинки наших доль
Воском вінчають свічі.
Сніг розтає на долоні
І вимиває все –
Колір чужих очей,
Запах забутих рук.
А за вікном мете
Відголосок зими.
Світ не підставить плечей.
Світ, мов підбитий крук.
Світ бо не знає про те –
В ньому
є тільки ми.
ЗАТОПЛЕНИЙ МАТЕРИК
Я шукаю затоплений материк – у пестощах океанів,
Я минаю дельфінів у савані білої піни,
Я проходжу по хвилях, що бавляться – як арлекіни,
(Хоч втопити цей світ можна й в одному стакані!)
Я шукаю очима – словами, руками й чуттям своїм –
Я так довго шукаю свій – що затонув передчасно.
На пальцях іду – по краєчку видиху, власне,
Всі ми (в кінці того світла) спиною до світу стоїм.
Я шукаю тебе – та до пошуку цього ти звик.
Де розводять руками піщані розпещені хвилі,
Де колись ми з тобою – напевно – так ніжно любили,
Але зараз невпинно шукаю затоплений материк.
***
У місті, де всі дні були, як урочисті, –
Ти зорі натирав до блиску ув очах,
Купав мене у місячному листі,
І вигрівав ковтками молока.
У тому місті сліз ще ти мене любив,
Де радість розтеклася по щоках, –
Ідеш в мені, як чорний пілігрим,
Крізь час і схлип ковтками молока…
У тому місті сон ходив коло вікон.
Та сон тоді ще нас не лоскотав,
Бо ти мене любив, бо бились в унісон
Дві наші тіні в коловерті трав.
У місті, де сльоза іде як та гроза,
Не зупинить… І важко вже дивиться…
На місто те, де ти любив, але не взяв, –
Бо там уже давно нема нам більше місця.
АБИ ТИ…
Коли звужуються зіниці до крапок –
І світ – замикають в нулі,
Я не можу заснути, я дихаю
через
раз,
Я викручую пісню бентежну, що парує в імлі,
Із губ твоїх, мушель, –
І б’є джерелом –
у час.
Коли ніч мої руки й мислі пускає на самоплин,
А земля надувається – кулькою –
ось-ось
зірветься,
Я до тебе б тулилась – але не знаходжу причин,
Щоби кинутись вслід – зірвавшись,
схопивши –
серцем.
І щоб глибоко впасти у тебе – на дно –
голови,
(Вже – може – мій вдих і видих для тебе
Нічого не значать)
Аби тільки тихо відчути,
відчути – як ми були –
краєчком відчути
і – майже нічого не бачить…
Аби прилетіти, де трепет тієї імли,
Що б’є джерелом,
Де я не радію й не плачу –
Туди, там, де ти
б
невблаганно й нахабно
вуста мої
гіркими словами стулив…
У цей час мої губи – тремтливі –
напрочуд –
такі гарячі…
м. Київ