Шукаю в світі суголосся…

275

 Гуси

Гуси плачуть над рікою:

Хатку рідну час украв.

Кличу, кличу їх рукою

До своїх квітневих трав.

 

Гуси пір’ям плачуть тихо

На мою ясну росу.

Їх мете у сутінь вихор.

Почекайте! Хліб несу!

 

ЖЕБРАК

Де ти, жебраче, вже настарцював

Бездонну торбу волі й долі?

Хоча і знав – нікому не сказав,

І стали наші душі голі.

Де ти, жебраче, правди назбирав?

Невже на паперті Вкраїни?

Жебрак на скрипці сторожко заграв,

А Бог почав місити глину.

 

ЗИМА

Господи! Поглянь:

це душа летить, мов ластівка,

до свого гнізда.

Зависає над Вкраїною,

а вона ні… ма,

а її не… ма.

Ненько! Мамо… Ма…

Скрізь зи… ма.

 

***

Дмухне спросоння сивий Всесвіт,

І зірка світло затремтить,

Росинку синю вип’є легіт,

У вічність сплине скромна мить.

І знову — коло, ще раз — коло:

Дівча сміється, час мовчить.

На видноколі дощик голий

Крізь простір лине і сюрчить.

 

НЕМОВЛЯ

Спить місяць у хмарах,

мов у колисці немовля, —

безброве, беззубе, безволосе,

та вже стоголосе,

стораде і стощасливе:

народилося!

Батьки не хотіли, а воно з’явилося,

Україна не чекала, а воно явилося , —

безброве, беззубе, безволосе —

стоголосе…

 

СТЕЖКА

Піски нечутно під ногами плинуть,

І обрій лине, і туман пливе,

І сиплеться на триб святкове мливо,

І срібло котиться до нас живе —

Таке буття і зриме, і незриме,

Незаперечне, чарівне, смішне,

А я бреду, хоч стежка несходима,

Не так давно вже зрадила мене.

 

ЗОЗУЛЯТКО

У гнізді чужому

зозулятко майбуття

розбиває дзьобиком

шкаралупу наших днів.

Ще сліпеньке,

вигортає лапками і крильцями

пташеняток горлички.

А вони, безмовні, теж незрячі,

падають…

падають …

падають…

 

ТИША

Пам’яті

Миколи Вінграновського

Тихо-тихо люди жнуть –

ще тихіше смерть ведуть.

 

***

Осот, осика й осока,

Сичі та сови на світанні.

Свіча в свічаді та мускат —

Це теж моїх світань вітання.

 

Соми засіли в осоці,

Сичі шукають сов на сіні.

Осот – у стомленій руці,

Осика труситься під синню.

 

А на осонні три сосни

Все хочуть голови схилити,

Бо дивляться сріблясті сни,

Мускатами світань налиті.

 

СВЯТКОВА СОРОЧКА

Позичу Всесвіту

сорочку вишиту, святкову:

нехай зігріється земним теплом,

не буде голим,

бо дивишся

на нього ти.

 

***

Шукаю в світі суголосся,

А день танцює молодий,

А ніч, коли усе збулося,

Мовчить, набравши в рот води.

Гармонії ніде немає?

А квітка пальчиком – до губ.

І я бреду, і знов шукаю

Останню нитку втрат і згуб.

 

***

Ще день один — і вже додому.

Збираєш речі чи думки.

І ставиш крапку, а не кому —

Зоріє смуток з-під руки.

 

Валіза ввічливо чекає.

Нотатник зверху – це вже край.

Минуле чесно проводжає.

Прийдешнє… Де ти? Зустрічай!

 

***

Наївний, мов курчатко в шкаралупі.

Життя снує тоненьку нить.

Беззахисна душа не знає суті –

Лиш незнайомим сонцем снить.

Хтось проситься до мене в гості,

А в шкаралупі – жодного вікна.

Далекий „хтось” знов грає в кості.

Як житиму – наллю йому вина.

 

Редакція «Української літературної газети» долучається до
привітань, які надходять на адресу шановного Миколи Славинського з нагоди його
65-річчя.

З роси і води, друже Миколо!

Хай здоровиться і пишеться!

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!