Гуси
Гуси плачуть над рікою:
Хатку рідну час украв.
Кличу, кличу їх рукою
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
До своїх квітневих трав.
Гуси пір’ям плачуть тихо
На мою ясну росу.
Їх мете у сутінь вихор.
Почекайте! Хліб несу!
ЖЕБРАК
Де ти, жебраче, вже настарцював
Бездонну торбу волі й долі?
Хоча і знав – нікому не сказав,
І стали наші душі голі.
Де ти, жебраче, правди назбирав?
Невже на паперті Вкраїни?
Жебрак на скрипці сторожко заграв,
А Бог почав місити глину.
ЗИМА
Господи! Поглянь:
це душа летить, мов ластівка,
до свого гнізда.
Зависає над Вкраїною,
а вона ні… ма,
а її не… ма.
Ненько! Мамо… Ма…
Скрізь зи… ма.
***
Дмухне спросоння сивий Всесвіт,
І зірка світло затремтить,
Росинку синю вип’є легіт,
У вічність сплине скромна мить.
І знову — коло, ще раз — коло:
Дівча сміється, час мовчить.
На видноколі дощик голий
Крізь простір лине і сюрчить.
НЕМОВЛЯ
Спить місяць у хмарах,
мов у колисці немовля, —
безброве, беззубе, безволосе,
та вже стоголосе,
стораде і стощасливе:
народилося!
Батьки не хотіли, а воно з’явилося,
Україна не чекала, а воно явилося , —
безброве, беззубе, безволосе —
стоголосе…
СТЕЖКА
Піски нечутно під ногами плинуть,
І обрій лине, і туман пливе,
І сиплеться на триб святкове мливо,
І срібло котиться до нас живе —
Таке буття і зриме, і незриме,
Незаперечне, чарівне, смішне,
А я бреду, хоч стежка несходима,
Не так давно вже зрадила мене.
ЗОЗУЛЯТКО
У гнізді чужому
зозулятко майбуття
розбиває дзьобиком
шкаралупу наших днів.
Ще сліпеньке,
вигортає лапками і крильцями
пташеняток горлички.
А вони, безмовні, теж незрячі,
падають…
падають …
падають…
ТИША
Пам’яті
Миколи Вінграновського
Тихо-тихо люди жнуть –
ще тихіше смерть ведуть.
***
Осот, осика й осока,
Сичі та сови на світанні.
Свіча в свічаді та мускат —
Це теж моїх світань вітання.
Соми засіли в осоці,
Сичі шукають сов на сіні.
Осот – у стомленій руці,
Осика труситься під синню.
А на осонні три сосни
Все хочуть голови схилити,
Бо дивляться сріблясті сни,
Мускатами світань налиті.
СВЯТКОВА СОРОЧКА
Позичу Всесвіту
сорочку вишиту, святкову:
нехай зігріється земним теплом,
не буде голим,
бо дивишся
на нього ти.
***
Шукаю в світі суголосся,
А день танцює молодий,
А ніч, коли усе збулося,
Мовчить, набравши в рот води.
Гармонії ніде немає?
А квітка пальчиком – до губ.
І я бреду, і знов шукаю
Останню нитку втрат і згуб.
***
Ще день один — і вже додому.
Збираєш речі чи думки.
І ставиш крапку, а не кому —
Зоріє смуток з-під руки.
Валіза ввічливо чекає.
Нотатник зверху – це вже край.
Минуле чесно проводжає.
Прийдешнє… Де ти? Зустрічай!
***
Наївний, мов курчатко в шкаралупі.
Життя снує тоненьку нить.
Беззахисна душа не знає суті –
Лиш незнайомим сонцем снить.
Хтось проситься до мене в гості,
А в шкаралупі – жодного вікна.
Далекий „хтось” знов грає в кості.
Як житиму – наллю йому вина.
Редакція «Української літературної газети» долучається до
привітань, які надходять на адресу шановного Миколи Славинського з нагоди його
65-річчя.
З роси і води, друже Миколо!
Хай здоровиться і пишеться!