Все життя – наближаюся
до Шевченка,
щоби осягти його велич, дух
і могуть таланту.
Та… ніяк не дійду.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І коли те станеться – хтозна.
Тож – і досі йду.
Біля пам’ятника батьку, зведеного з літер мармурових
Бувало,
батько прийде з роботи —
а він шоферував і воював у другу
світову —
натомлений і засмучений,
аж темний.
І, вечеряючи,
інколи так важко зітхне,
що аж душу мені тим зітханням
перевертав.
А я все думав: і чого ж так важко?
Та коли мені вже й самому
за п’ятдесят,
я так добре розумію батька…
Я родом –
з Голодомору…
Туга
сина по матері
Оце дивлюсь
на жовтаву світлину,
що на клиновий лист,
і бачу маму мою, Павліну,
геть молоду, вродливу,
котра ще не встигла підняти,
із цибулівського поля
жменю колосків
у ті голодні роки,
коли ми з
братом були ще малими,
аби нагодувати нас, худющих,
за що її,
тоді ще чорнобриву,
кинули до холодної,
де вона
за ніч одну… посивіла,
як голубка,
й стала сухесенькою, що трісочка:
в ту ніч
на її ще смолистих,
що в галки, косах,
крутились ЖОРНА ГОЛОДОМОРУ
і перемелювали кістки людські,
а ще мамині колосочки
на… муку,
чорну,
що осипалась
на плечі її
і долю
густесенько,
від чого мама стала –
білою,
як стіна,
зусібіч обмурована – жахом.
…Тоталітарним.
Біла сюїта
…Оце стою на розі будинку,
в люту завірюху,
з простягнутою рукою
і… прошу милостині:
сивий, беззубий, самотній…
І тільки зрідка
хтось кине копійчину,
та все ж стою, і з жахом думаю:
«Як же проскніти на ці мідяки?»
І – просинаюся…
А перехрестившись,
подумки мовив:
«Господи, мій милостивий
та милосердний!
Спасибі Тобі, що це — лише сон»
Сизі коні в яблуках
білих
Космічна
акварель
Побратиму по перу
Віктору Женченку, який родом
з полтавської Оболоні,
і котрий обожнює коней в
яблуках білих, — присвячую
І
Ці коні, мій друже, — ніколи
не стоять на припоні:
ці коні — завжди в погоні
за літами нашими юними…
ІІ
Ці коні — не стриножені,
не загороджені, не загнуздані
вуздечками срібними,
краденими, циганськими,
а… лише стривожені
іржанням вранішнім, буйним:
ці коні — заворожені, зачакловані
бажанням нашим одним —
завжди бути в погоні…
ІІІ
Ось і нині,
в сутінках ночі,
наснились мені ці коні,
в яблуках білих,
що несуть нас, друже,
у юність твою і мою:
до Оболоні, до Цибулева —
у села наші далекі-близькі,
в юність сизо-голубу.
Несуть до батьків-матерів
наших премудрих
і до славних молодух…
IV
Ох же ж ці коні
в яблуках білих!
Ох і сизо ж голубі!
А чи попелясто-димчасті,
що залиті місячним сяйвом —
всуціль,
і які вигулювались посеред ночі
в небі глибокім, зірчасто-окастім:
в едемських садах гуляли-хмеліли,
у Єви й Адама були-гостювали…
А діва отая, звабливая,
взяла, та й струсила
на гриви коней наших
яблука сизо-голубі,
яблука райські…
І від того наші коні, друже,
вкрились яблуками дивними —
неземними, космічними: геть —
від грив — до копит,
від грудей і до круп…
V
Ось і зараз, відчуваю, друже, —
одірвались наші коні від землі,
і несуть нас із тобою галопом, —
в небеса:
у бричці мідно-кованій…
І вже не бачать, і не чують
під собою землі,
бо — такі вони, наші коні,
в яблуках білих,
бо — ніколи
не стоять на припоні,
а завжди — в погоні…