Сходження до генія

95

Все життя – наближаюся

до Шевченка,

щоби осягти його велич, дух

і могуть таланту.

Та… ніяк не дійду.

І коли те станеться – хтозна.

Тож – і досі йду.

 

Біля пам’ятника батьку, зведеного з літер мармурових

 

Бувало,
батько прийде з роботи —

а він шоферував і воював у другу
світову —

натомлений і засмучений,

аж темний.

І, вечеряючи,

інколи так важко зітхне,

що аж душу мені тим зітханням

перевертав.

А я все думав: і чого ж так важко?

Та коли мені вже й самому

за п’ятдесят,

я так добре розумію батька…

 

Я родом –

з Голодомору…

Туга
сина по матері

 

Оце дивлюсь

на жовтаву світлину,

що на клиновий лист,

і бачу маму мою, Павліну,

геть молоду, вродливу,

котра ще не встигла підняти,

із цибулівського поля

жменю колосків

у ті голодні роки,

коли ми з
братом були ще малими,

аби нагодувати нас, худющих,

за що її,

тоді ще чорнобриву,

кинули до холодної,

де вона

за ніч одну… посивіла,

як голубка,

й стала сухесенькою, що трісочка:

в ту ніч

на її ще смолистих,

що в галки, косах,

крутились ЖОРНА ГОЛОДОМОРУ

і перемелювали кістки людські,

а ще мамині колосочки

на… муку,

чорну,

що осипалась

на плечі її

і долю

густесенько,

від чого мама стала –

білою,

як стіна,

зусібіч обмурована – жахом.

…Тоталітарним.

 

Біла сюїта

…Оце стою на розі будинку,

в люту завірюху,

з простягнутою рукою

і… прошу милостині:

сивий, беззубий, самотній…

І тільки зрідка

хтось кине копійчину,

та все ж стою, і з жахом думаю:

«Як же проскніти на ці мідяки?»

І – просинаюся…

А перехрестившись,

подумки мовив:

«Господи, мій милостивий

та милосердний!

Спасибі Тобі, що це — лише сон»

 

Сизі коні в яблуках

білих

Космічна
акварель

 

Побратиму по перу

Віктору Женченку, який родом

з полтавської Оболоні,

і котрий обожнює коней в

яблуках білих, — присвячую

 

І

Ці коні, мій друже, — ніколи

не стоять на припоні:

ці коні — завжди в погоні

за літами нашими юними…

 

ІІ

Ці коні — не стриножені,

не загороджені, не загнуздані

вуздечками срібними,

краденими, циганськими,

а… лише стривожені

іржанням вранішнім, буйним:

ці коні — заворожені, зачакловані

бажанням нашим одним —

завжди бути в погоні…

 

ІІІ

Ось і нині,

в сутінках ночі,

наснились мені ці коні,

в яблуках білих,

що несуть нас, друже,

у юність твою і мою:

до Оболоні, до Цибулева —

у села наші далекі-близькі,

в юність сизо-голубу.

Несуть до батьків-матерів

наших премудрих

і до славних молодух…

 

IV

Ох же ж ці коні

в яблуках білих!

Ох і сизо ж голубі!

А чи попелясто-димчасті,

що залиті місячним сяйвом —

всуціль,

і які вигулювались посеред ночі

в небі глибокім, зірчасто-окастім:

в едемських садах гуляли-хмеліли,

у Єви й Адама були-гостювали…

А діва отая, звабливая,

взяла, та й струсила

на гриви коней наших

яблука сизо-голубі,

яблука райські…

І від того наші коні, друже,

вкрились яблуками дивними —

неземними, космічними: геть —

від грив — до копит,

від грудей і до круп…

 

V

Ось і зараз, відчуваю, друже, —

одірвались наші коні від землі,

і несуть нас із тобою галопом, —

в небеса:

у бричці мідно-кованій…

І вже не бачать, і не чують

під собою землі,

бо — такі вони, наші коні,

в яблуках білих,

бо — ніколи
не стоять на припоні,

а завжди — в погоні…

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!