Щоденник чоловіка на межі сторіч

255

«Щоденник…» – збірка
ліричних поезій за період з 1974 до 2011 рр. До книги увійшли нові вірші, а
також деякі, що друкувалися у попередніх збірках «Пісні мої веселі та сумні»
(2002) та «Ненародженому ще» (2005).

Автор більше двох
десятків книжок та понад ста пісень («Доню, моя донечко» та ін.).

Лавреат
Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка.

Заслужений діяч
мистецтв України.

 

***

Зима в шаленім танці захурделить.

Засліпить очі. Запорошить вуха.

А я, мов ненароджений метелик,

не вилізу із теплого кожуха.

 

Вона ж сама холодною рукою

залізе крадькома під одежину,

без сорому розпустить білі строї…

А я замерзну і… кожух не скину…

 

Вже мало залишилось від Зими –

під снігом лахи з білосніжних строїв, –

Весна вже зодяглася в оксамит.

Вже скоро я зустрінуся з Весною!

 

Кохана і коханка водночас.

Цнотлива і розбещена… Дволика!..

Травнева ніч в траві єднає нас,

і все те бачить місяць гостропикий…

 

Ось Літо, пишнотіла діва Літо.

Свистять у косах сірі солов’ї.

Вона прийшла з єдиним – щоб любити.

Усі коханці навкруги – її!

 

Всі очі чоловічі в неї вскочать.

Зведе юнацькі душі й поготів!

На небі не зірки – серця тріпочуть

залюблених у неї парубків…

 

Зійде із неба Осінь по стерні,

спідниці в гаї скине гонорові.

В холодну душу грішному мені

шелесне вітром: – Дам тобі любові!..

 

Вкладу я Осінь на тугі снопи.

Вцілую так, щоб серденько зайшлося!..

Забулося, як Літечко любив…

Аж до Зими любити буду Осінь.

 

***

За всіх жінок я піднімаю чарку,

Із ким пізнав і любощі, і сварку,

Нехай усім, без винятку, щастить,

А тим, хто зрадив, – хай їм Бог простить.

 

Завчасно звик збиратися в дорогу,

Пора з вершини дибати на схил.

Кому я зрадив – стану перед Богом

І попрошу за всі мої гріхи.

 

П’ю за жінок – тому немає ради.

Рука іще на чарці не тремтить.

Вони мені дали в житті багато.

А що взяли – те й чорту не злічить!

 

За всіх жінок я піднімаю чарку,

За тих, з ким було холодно і жарко.

Я п’ю до дна за ту єдину мить

єднання з жінкою.

Господь мене простить.

 

***

Я люблю твої пальці,

що, мов промінці,

ковзають по щоці.

Вони теплі, м’якенькі,

уміють радіти.

Їм рука, наче ненька,

а вони, наче діти.

То соромливі,

то пустотливі…

Дивнеє диво.

Танцюють танок –

ти засміялася.

Сплітають тинок –

ти заховалася.

Не холодні,

сьогодні

в моїй долоні

бути згодні…

Мої вуста нікому не скажуть,

що їм сняться твої пальці.

Бо ти навчила мене мовчати.

 

***

Не видно світу. На віконцях – Диво.

Втікає з дому вечір соромливо…

Таке жадане і сліпучо біле

у сутінках народжується тіло…

Волосся водопад… шовкове лоно…

На мої очі – дві вузькі долоні…

О Господи! Як сю красу зліпив?..

Долоні падають… а я іще сліпий…

Сліпий і спраглий. Репають вуста…

Грудей налиті келихи підстав.

Розпечений язик, мов гостре жало…

Трикутник вабить чарівним овалом…

Хитни долівку… від і до… до мене!

Тремти назустріч… до і від… шалена!..

Крізь браму розчепірених фіранок

блідий і змерзлий заповзає ранок.

Не позирай у шибку полохливо.

Світ не підгледить. На віконцях –

Диво…

 

***

Він клав її на стіл. Вона пручалась.

Казала: – Нудно… Це вже все було…

Їм не кохалось. Їм не цілувалось…

А за вікном мело, мело, мело…

 

Вони обоє наче подуріли.

Він плів таке, що Господи єси!

А тіло знов тулилося до тіла.

Казати «НІ» не вистачало сил.

 

Вона сміялась: – Я тебе зґвалтую!

Але колись… Не зараз. І не тут.

В тій піраміді, яку ти будуєш,

на жоден камінь я не підійду.

 

І я не камінь, любий, – вільна птаха…

Крило волосся, – наче ось злетить…

Дим огортав мовчанку. Стіл, як плаха…

Ніч промайнула, мов єдина мить.

 

Таких ночей в житті буває мало.

Щоб водночас і грішна, і свята…

Вони пішли. А їм услід блищала

загублена сережка-сирота…

 

КУПИТИ – ДОРОГО…

ПРОДАТИ – ДЕШЕВО…

Я тебе купити хочу,

Щохвилини, день у день

Голову собі морочу –

Взяти б грошей, тільки де?

 

Скільки, у якій валюті,

І яка тобі ціна?..

Хай цинічно, та по суті,

Правду, чесно і сповна.

 

Я тебе купити хочу,

А навіщо, знаєш ти?

Щоб продати на всі ночі

В перший-ліпший монастир!

 

В чоловічий, чи жіночий –

На всі ночі, на всі дні!

Я тебе продати хочу,

Всю, із голови до ніг!

 

Я тебе продати хочу,

Без вагань, без каяття.

Я тебе купити хочу

І кладу своє життя!

 

***

Світились білі плечі українки

Між павутинок чорної коси…

Де починались конкурси краси?

В Османській Порті

На стамбульськім ринку?..

В скаженому розвихреному гоні

Топтали полини чужинські коні…

 

Топтали полини чужинські коні

У відблисках огнів нічних заграв.

Шалений вітер пелюстки зривав

І сухостоєм роздирав долоні…

Ніч притупляла сонця гостре жало,

Журливу пісню тихо колисала…

 

Журливу пісню тихо колисала

Розвітрених очей німа печаль.

Свята душа горіла, мов свіча,

В пітьмі пітних гаремів не згасала…

За піснею фонтан донині плаче.

Пройшли століття, не роки, тим паче…

 

Пройшли століття, не роки, тим паче,

Все нижче провиса Чумацький Шлях,

Чужинці не чатують в кураях,

І на порогах вже Дніпро не скаче…

Не грає степ високою травою,

Вже чужина зовсім не є чужою…

 

Вже чужина зовсім не є чужою,

Нову мораль взяла нова доба,

Дівча само на очі видиба,

Хизуючись і станом, і красою…

Хто продає? Хто виграє? Хто потерпає?

І Сам Господь, мабуть, того не знає…

 

І Сам Господь, мабуть, того не знає

В яких стамбулах і в які часи

Розпочинались конкурси краси…

З плечей дівочих сукня опадає…

У Космосі на Марсіанськім ринку

Світились білі плечі українки…

 

***

Я тебе заховаю

в обіймах від світу.

Я тебе закохаю,

закохану винесу в літо.

І розкрилену, ледь живу

покладу у траву…

Де ніхто не ходив…

Станеш ти

Диво-квіткою в лоні ріки.

Розцілую усі пелюстки.

Засоромиться місяць,

впаде у криницю…

Це не сниться.

Буде літо.

І я заховаю

в обіймах тебе

від усенького світу.

Заблукаємо в травах,

забудем дорогу додому.

Я тебе закохаю.

До спраги! До втоми!

Будеш пити з криниці,

куди місяць упав…

Він не спав!

Ти не бачила –

він підглядав!

Він такого навчиться!

Він тебе і мене

передивиться наскрізь!

Буде свідком небесним,

єдиним-одним

мовчазним.

А під настрій

киватиме весело

нам з вишини…

Я тебе заховаю.

Ти мене закохаєш?

 

***

Править кіньми молодий,

Молода, як пава.

До широкої води,

На нічну забаву.

 

З-під копит переміш трав,

Січений на порох…

За деревами відстав

Весь весільний поїзд.

 

Править кіньми молодий,

Бричка, наче човен.

Всяк з дороги відійди,

Свідки ні до чого.

 

Де верба стара, як світ,

Очерет високий, –

Заховалась у траві

Бричка крутобока.

 

Коні спутані мовчать,

Влітку добра паша.

Одяг, кинутий з плеча,

Все укупі – наше.

 

В лоні бистрої води

Грають білі спини.

Молода і молодий,

Наче дві рибини.

 

Хвиля крилами з плечей

В глибину пірна…

Не бува таких ночей

Більше, ніж одна.

 

Стежка в ліс… Лише для двох…

В шересі трави

Їх примітив сивий Бог,

І благословив.

 

***

А, може, й не було дощу?..

А, може, то хтось дрібно стукав?

Щоб ти почула…

Я почув…

Щоб ми почули…

Твої руки

здіймалися і опускались.

Неначе плин.

Чи лет немов.

Я тихо був.

Ти роздягалась.

І стукав хтось…

Чи дощ ішов…

 

***

Я тебе зацілую.

Горітимуть кров’ю вуста.

Я тебе намалюю.

Малюнок тобі не віддам.

Щоб ніхто не злякав

твоє тіло, нічим не прикрите…

Ти виходиш така –

безсоромна, доступна, відкрита…

Це єдиний малюнок

в моєму житті.

Це єдиний малюнок…

А як я хотів

малювати коханих!

Та аркуш білів на столі, –

чистий, білий, охайний.

Я думав, що дар мій зотлів.

Ти єдина на аркуш зійшла,

засоромилась і ожила.

Я тебе цілував…

Я тобі не казав.

що тебе малював…

Осінь. Острів.

Очей небеса.

Як це просто.

Коли прагнеш любові.

Коли дні безголові.

Коли ти у полоні

нічного безсоння.

Коли ходять навколо

знайомі примари…

Не люди.

Коли зустрічі радість

прощання народжує біль.

Зацілую вуста!

Щоб почути,

що ти мене любиш.

Зацілую до крові!..

Малюнок залишу собі.

 

***

Мені приснилось: у вікно

краплини стукали холодні.

Небесне сіре полотно…

Чи дно далекої безодні…

В калюжах човники-листки,

над світом хмари, наче сито…

Я мокрий на поріг ступив.

Ти плачеш. Мовчки сльози витер.

І враз погас у вікнах день.

У двір із даху ніч скотилась.

І яблука твоїх грудей

до рук моїх упали… Снилось…

Небесна повінь. Злива злив.

Лякає нас. Шумить над нами.

Тебе на руки підхопив

і тішились вуста вустами…

Грім грізно зливу умовляв:

– Та го-ді! Го-ді вже! Ша-ле-на!..

А ти, мов тепле немовля,

тулилась злякано до мене…

Приснилось? Чи було? Скажи…

Дощу відгомін не стихає…

Я жив до тебе, чи не жив?..

Приснилось?.. Чи було?..

Не знаю!

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!