Ще трохи і не стане тих богів

150

О мій місяцю, князю слов’янських небес!

Як земля, під тобою зчорнів я увесь.

Та вчасіє і знов стрепенуся зелом:

Адже знаю – не все у мені 
віджило.

Не зів’яла душа од холодних промінь,

Ще зове мене в степ неарканений кінь.

 

Славен місяцю, князю правічних пісень.

Хто, крім них, тебе вище небес вознесе?

Як колись, як давно, як в началах начал

Хто, крім них, тебе вічно з зорею вінчав?

Кожен сущий вві тьмі твого сяйва просив.

Ах, які то були золоті голоси!

 

А за ними ще кращі. І краю нема…

Ти ж у сяйві чужім і усмішка німа.

09.10.08

 

***

Посвяти, боже Посвіте,

                В те,
що я не провідав.

Грають півні на досвітку

                Не у
мене – в сусіда.

 

Його будять до повені

На піввіку раніше.

Та хоч раз посвіти мені,

Як йому. І не гірше.

 

– Бачиш, хмари окинули,

Що з начал було чисте.

І земля вже – не килимом,

І роса – не намисто.

Посвячу… лиш як виростеш.

Опроміню думками.

Може, щось та і виіскриш,

Б’ючи камінь об камінь.

30.05.08

 

***

– Прискучав я, тату, за бджолою,

За вишневоцвітом, за тобою…

– Що ж останнім ставиш мене в ряд?

– Як ти є, то є бджола і сад,

Ластівка при стрісі не втиха,

І поріг високий не в мохах.

– Он як замудрів ти у світах:

Кажеш так, здається, що й не так.

Перемислиш і – диви – слова

Можуть теж сотворювать дива.

Та якщо  вони не в тих
вустах,

То життєва байка ця пуста.

При такій затоптаній порі

Всі біжать за гроші в байкарі.

Тяжко людям, тяжко і мені

Відрізняти правду від брехні.

Тільки я із садом і бджолою

Буду теж скучати за тобою

2009

 

***

Пробач…

                Пробачте,
вороне, і Ви.

І Ви – аж вертолітний лист каштана.

І Ви – русяве пасемце туману.

І всі… пробач… те…

                Я не
оновив,

Не оповив, не нагукав любові.

Знаходив лиш слова, яких не ждуть.

Отож пробач… те.

                Знов
мені у путь

Шукать на волю ще якісь окови.

28.03.08

 

***

Чи виграли, чи обіграли

Самих себе – не в тому суть:

Комусь і перла, і корали

Завжди горбаті нанесуть.

І не збагнуть – горби ізвідки?

Бо ж все було в руках – своїх!

Діянь і часу сходять свідки…

Тож варто й пом’янути їх.

Чи сріблом-златом, чи каратом,

Чи в’яззю витою під чернь…

Кого любить? Кого карати?

Коли поз нас і Час тече?

 

 

***

На місці серця камінь ліг і давить,

Неначе у мені росте гора.

Хтось наче у мені незримий править –

Недоживає і недовмира.

Як далі бути? Що й коли забути?

Перетоптать себе на порохно?

Упасти й чорним сном навік заснути,

Як все і вся зійшлись у – всеодно?!

Де сили взяти матір нагадати,

Замість гіркоти батьків дух допить?

Як легко в цій сваволі бути катом

Оглупленої шелягом товпи…

15.05.2010

***

«У незачиненій тюрмі…»

Т.Шевченко

 

«У незачиненій тюрмі…»

                живу і
я.

І діти будуть,

Можливо, й до страшного суду

Пустими душами сіять.

Як із незримим говорити

І поз свічу слова пускать

Аби останнє не згасити?

Хоч, матір Божа, дай нам знать.

Ти ж з глини все-таки земної.

Зійшла не в порох – в небеса.

А те, що з нами нелюдь коїть,

І словом вже не описать.

Не розказать і не усвідчить

Вам, позаплющеним богам.

Чи нам відводить страдні вічі,

Коли розтерзана й нага

Іде степами Україна,

                               як
в засвіт,

(Бо свій світ – не світ) –

Тюрма єдиновірно вільна.

…Йде чорноземом крізь юрму,

У незачинену тюрму…

14.05.08.

 

***

Ні, не чорнило – кров із жил точу

Із кожного.

                               А
з себе – якнайбільше.

Всі певні, що сьогодні по плечу

Усякому зліпити диво вірша.

Та гляньте – внуки вчаться не читать.

Про правнуків і говорити годі.

Заокеанська вигуба-печать

Росте на шкурі мойого народу.

Росте.

                Вроста.

                               І
Никонові зась

Когось земним началам научати.

Тепер якийсь золотослинний князь

Плювки, як тавра, клеїть й на печаті:

«Ви всі мої? Ви мною започаті…»

Папір такий, що словом ранить жаль,

Бо у моїх вже стільки лютих жал,

Що перериють поле непорочне.

А мислі доростають до ножа…

Час різати!

                Скажи
кого, Пророче…

14.09.08

 

***

А серця я не віддавав

                               іще
нікому.

                               Навіть
втому

Беріг у ньому.

Тільки вдома

                               являлися
мені слова

Із материнськими очима.

І я питав: чи дарувать,

                        чи хай ці люди відпочинуть

Від слів, що серцем слід читать?

 

Там шрами болю, муки, туску…

Там не було ніколи пустки.

Там є народ і вся земля,

І відданий з начала я

                оцій
землі й цьому народу.

Та, жаль, він в тьми себе заводить

І для пригаслої душі

                сліпі
малює віражі,

                що
переходять

Із роду в рід, у рід із роду…

Втомився я і світ втомив

Перебуттям своїм глагольним.

У мене серце не невольник,

                бо
крізь всечасся дивиться

                і
бачить, як кирилицю

                та
зводять на моголицю,

                щоб
вкласти у могилицю.

27.10.10

 

ДУМКА ПРО БАТЬКІВ І
СИНІВ

Ти, синку, з автоматом,

                А я з
вилами.

Я супроти господаря,

                А ти

Супроти тата…

                І на
мене вилиєш

Свинець гарячий.

                Аби я
не встиг

За звичаєм старим дістати ката.

При цім сказавши:

                «Господи,
прости…»

А ти не скажеш. На гачок натиснеш,

І тато впав. І вила в не туди…

І ти ніколи вже не перемислиш,

Чому народ живе твій лиш з біди.

Нащо тобі щось думати. За тебе

Подумали і вже давно… чужі…

Вони для тебе перемінять небо,

Й переведуть із хліба на коржі.

Ну що ж, нам догасать, бо жить не можна

Лиш в’янути в розпроданих краях…

Та я воскресну! Божно чи безбожно!

Тобі й твому господарю на страх.

Аби збагнули, що уже покара

Зродилася і котиться

                з
Холодного Яру.

                                               01.07.2011

 

ПРО ВІРУ, МАТІР І ЛЮДВУ

                               Іванові Дзюбі

 

Ми йшли і вірили – здобудем,

Хоч не собі, то добрим людям

Маленький рай на цій землі.

Ці гори, ці степи, ці ріки –

Великі, бо й народ великий,

Хоч рабством ще не відболів.

Там лях, там турок, там московин…

І в кожного свої закови.

І кожен волею зове.

Ми йшли. Чужі метали рвали,

І в цім поході забували,

Що свій свого ще краще рве.

Дійшли і стали при порозі

І не оголені й не босі,

І пригодовані хоч як.

Але несила ногу звести

На раптом очужілі верстви:

Ось-ось – й земля вже не твоя.

Своїм ще пахне, та чужинно.

Бо знов злодії із голот

Так непомітно тягнуть жили

З людви, що вчора був народ.

Чи жили з дроту золотого?

Чи кров і піт вже за вино?

Побійтеся урешті Бога,

Якому завше все одно:

Хто сито п’є і п’є із кого.

Збагніть – життя лиш раз дано,

Як світ, як матір, як дорогу…                                                                   26.07.2011

 

ПСЕВДО-ІСТОРИКО-ДІАЛЕКТИЧНЕ

Мій голос – одинокого в міжлюдді –

Почують лиш такі одинаки:

Зневажені, окрадені й не судді,

Як ти осудиш цей народ глевкий,

Хоч сто раз перепалений в кострищах?

«ЛЮДИНА ГРІШНА, А НАРОД СВЯТИЙ!»

Кричали ті, що чином були вищі

Хоч на пів-пальця свого гноєвища,

Та понад нижчим зводили свій кий.

Людина грішна, а народ – святий…

Я думаю: чи правда це чи єресь?

Чи до небес подати голос свій?

…Крізь кінський череп вже піднявся верес,

А в поміжзуб’ї зуб точив свій змій…

Така собі – гадючка недоросла,

Та ба, прогризла навіть сап’янця.

І Віщий склав свої невічні кості…

Тож голос мій, немов легенда ця.

Чи будем жить і нам віки ще сняться

Всього лиш для гадючого вінця?

                                               01.12.08

 

***

Ще трохи і не стане тих богів,

Яким свій вік моливсь ти аж донині.

Замучені, обшарпані, нагі…

Ти ж не богам молився, а людині.

 

Чому не там ти вищу суть прозрів?

Де ти у тліннім божеське побачив?

Вони ж, як ти, ділили гріх на гріх

І множили невдачу на невдачу.

 

Великі? Так! нікчемні? Так! Глухі

До ближнього? І заздрісні незмірно?

Так! Так! Та одягались самохіть

Не в кимось дану, а у власну віру.

 

І всі їм переходили стезю.

На перехрестях рили вовчі ями.

Бо всі – учора й завтра – десь внизу

Рождали жовч їдучу до нестями.

 

Невільник ярма теше не собі,

А вільному. Така з начал природа.

Адже ніколи царствіє рабів

Не впишеться у царствіє свободи.

06.08.08

 

ПОВОДИР

Куди ж  бо повести
вас, люде, знову?

Усіх племен нащадків, де б не лють

Ударилася мовою об мову,

А суть вростала в іншомовну суть?

 

Не вавілоння душі наші кришить,

А срібен дзвін, з якого витіка

Рікою кров. Я так жадаю тиші,

Де б вітер грав і пінилась ріка

У берегах. І ліс шумів столисто.

І не піски точились під п’яту…

З’являються по землях, як намиста,

Держави. І нікуди не ростуть.

 

Їх у прожите хто-зна й хто волочить,

Де роду рід показує ножа.

Я поведу. Я вам розкрию очі,

Як смертно обнялися і лежать

Народи. А здавалося – безсмертні.

Чому ж й сьогодні кість іде на кість?

Ніхто не хоче знать – чиї ми жертви.

І за усе це неміч відповість.

А неміч – хто? Народ? Людва? Голота?

На перехрестях всіх класичних драм

Несть сил свою захланність побороти,

А тільки й жде із неба – аз воздам!

Я поведу. Хоча тепер й несила

Зібрать в одно різноплеменний дух.

Дай, Боже, щоби тьма нас не накрила

В дорозі із біди… в нову біду.

                               24.06.08

 

***

Поплив у вечір дерев’яний скрип

Правічно, незжуравлено і свіжо:

П’ють на ніч села воду. Пахне хліб.

І диха поле недозрілим збіжжям.

 

Гойдаються на якорях корінь

Щогласті явори при шляхоплині.

І небо аметистове – не синє! –

Вже почина зірками майоріть.

 

Іще не снився перший сон півням,

Як лисом крадеться з-за лісу місяць.

Всі згуки, луни вибутого дня

Малий цвіркун у срібнім горлі місить.

 

***

Так тихо листя проліта повз мене

В невороття.

                Політ
–  в останній день.

Богам лісів щорічна дань від клена:

Скидає літо, наче душу, клен.

Багрянь, вогонь шурхоче під ногами.

Іду-бреду…

                Стає
лиш холодніш.

При горбику присяду біля мами

І прочитаю їй останній вірш.

І мов почую:

                «Синку,
не останній…»

Мабуть, що так.

                Листопад-листокрил

Веде мене знекриленого, мамо,

До найдорожчих і святих могил.

Діди, баби, дядьки, тітки і браття,

І сестри…

                Скільки
ж роду уляглось

Попід холодним кленовим багаттям

І пізньою сльозою чистих рос.

Так тихо тут.

                Ніхто
кудись не рушить.

Не пада з перекрапами роса.

Я змалу вірив:

                вітер
творить душі,

Що з сущих відлітають в небеса.

09.11.10

 

***

Заплющуся…

                і хочу,
щоб

                вернулися
дитячі грайва:

сопілка, колобок, візок

із білих запахких дощок,

бабуся…

                А все
інше – зайве.

Ні!

                Ще
долина, де трава

                мені і
всім із головою.

Там я із коником співав –

тріщав, лущав, вищав, пищав –

Передзвеніть хотів його я.

А щось аж сойкало в кущах,

                напевне,
птах.

Ще хтось над нами –

                над
мною й коником –

                               джмелів,

наповнюючись дзи-ж-жаками,

та мед з бджолиних лапок пив.

Чи, може, все було й не так…

На мене сонно дмухав мак

І я заплющувавсь…

                Одначе,

Ховав у сон усе, що бачив.

 

***

Цвітиться,

                рутиться,

 

Світлотравневиться.

Вутич до вутиці

Крилами стелеться.

 

Галиця з галичем

Далі від зграї

Хату із паличок

Пухом вкривають.

 

Гнізда всі вивчивши,

Холодно журиться,

З дітьми прощаючись,

Сива зозулиця.

                               05.04.10

 

***

Допивши теплий мед із літніх сот,

Пішла степами босонога осінь.

А з приполярних нордів зимород

На синіх крилах перший іній носить.

 

Давай, Миколо, очовнуєм Псло,

Де на зорі соми у тонях квокчуть.

Тут, кажуть, є і довші за весло.

Сомища! Нам би краще по сомочку.

 

І задимує юшка молода,

Й на трохи верне щось таке далеке,

Як ця одвічно юна стріль-вода,

Зачерпнута праопішнянським глеком.

                               15.06.11

 

***

Не звікував, не згас.

                А наче
лист осінній

По-іншому зацвів,

                розвиднивсь
на політ.

Не всі збагнуть:

                без
крику й голосіння

В останнім леті я довчаю світ.

 

Де упаду?

                Під
клена чи тополю.

Чи явір прийме коренем, чи глід.

Далеко, жаль, від того сонцеполя,

Де лоскітний мій слід не переблід.

 

Але ж земля одна.

                І в її
жили

Ввіллюся до останку, щоб колись

Хтось знов ступив на мого поля килим

І, молитов не знаючи, – моливсь.

                               10.09.08

 

***

Так тяжко стало бачити слова,

Які навколо непотребно чахнуть…

Із пустки в пустку хтось перелива

Мене гіркого – наче у безчасся.

 

Де час пригас і відцвітом укривсь

День непорочний, але думо-грішний…

Вернутися хотілося б в колись

Не те, що буде, а зійшло-невтішно.

 

І в тих невтіхах вмить перемінить

Не словом і не зором – ніжним рухом

Всього себе… Якщо душа згорить –

Хай!

                І попіл
не зостанеться без духу.

 

***

За що ж ми перемучили літа

В холодному міжлюдді? А в глибинах

Метеликом наш погляд пролітав

І трепетав над тим, що ми любили.

Найперше…

                Незатінене
нічим.

Ніким непереобняте, некрадне…

Чи ми були для нас? Ну не мовчи!

Прошепочи кохано-листопадно.

І станем малювати, як було б,

Коли б ми серцем в серце зазирнули.

…Метелики ударились крилом

І впали…

                ні в
майбутнє, ні в минуле.

                               20.04.10

 

***

Необіймана, нецілована…

Що ж ти снишся мені щоніч?

Рокова моя, та рокована

І насуджена не мені.

 

Чорнобрів’ям хвилясто виграєш,

Синьозором в душу вмайнеш.

Скажеш – вийдеш у гай за вигоном,

Та чекатимеш не мене.

 

Скажеш – хлопців, як сім’я в соняху,

Всяк розлущиться по зерня.

Вікова моя, темносонячна

Серед ночі і серед дня.

 

Вже б забути давно пора мені.

І позбутися цих оков…

Гірко сіять пісок на камені,

Що ні раз і в сні не зійшов.

                                               23.06.08

 

***

Поведи мене в сонячне

Царство світла й води,

Де квітуючий соняшник

Кличе бджіл на меди.

 

На пелюсточка-вусточка

Ліг бджолиний туман.

Лоскітливі ці пустощі –

Просто спасу нема.

 

Я пилком огортаюся,

Ти п’єш з листя росу.

Онектарене таїнство

Бджоли в лапках несуть.

 

Обійму тебе спражено.

Орідню всю, як є!

І лиш соняху скажемо,

Що в нас царство своє.

                01.01.09

 

***

Росяно…            

                Зоряно…

                               Степ
переорано…

Хвиля за хвилею – гречка й туман.

Ще до опівніч цвіла невпокорено,

Гнала від себе чорного ворона…

По третіх півнях крилом обійма.

 

Тіло жагуче трепетно билось…

Шепіт у шепіт… плинь в переплинь.

Ніч од зорі до зорі докотилась

Та й перекуталась в сонячну тінь.

10.09.10

 

***

Любов – то поклик.

                Не
вдягти на неї

Тверезу маску, наче оберіг.

Глухар розкидав чорних крил кирею

І креше п’яним дзвоном по корі.

 

Ось-ось – і заспіва.

                І не
почує,

Як проклюють курки весняну тиш…

Летиш до неї.

                А об
вістря кулі

Спіткнешся

                і

                               на
землю полетиш.

                08.02.08

 

І ЗНОВУ – КІНЬ

У душу вітру глянув – і зомлів…

Вона, як і моя, така нічийна.

Ще й дивиться з-під посивілих брів

Такими ж посивілими очима.

 

Зубами кукурудзяними кінь

Сміється чисто, як і я ще вчора…

Не смійсь, гривастий братику, покинь

Цей чорнозем, як наша доля чорна

 

Не варто в гриву вітра заплітать,

Бо стане сміх іржанням підневільним:

Навічно приросте до копита

Підкова чорноземна із корінням.

 

***

Накличе осінь, накурличе

Дощів і золота усім…

Ні, осене, тобі не личить          

Сльоза і сивина в косі.

 

Будь молодою, будь такою,

Яку не можна розлюбить.

Не попрощайся з синявою,

Не виколисуй срібну нить.

 

Будь я позавтра, як учора,

Рум’янцем пізнім не берись…

Не слухаєш.

                               І
ворон чорний

Згорта крилом безхмарну вись,

Щоб дарувати всім по хмарі.

І сонце десь так заблука,

Що й не збагнеш – то крапля жару,

А чи ріжок молодика.

                19.06.08

 

***

Я знаю, що забути не дано.

Ви учитесь, як треба забувати.

У келихах гірчить старе вино.

І, певне, молодить його не варто.

 

Я – спокій.

                Ви –
також.

                               Зоря
зорі

Не має права засліпляти очі.

Схотіти б – і у полум’ї горіть.

Але ні Ви, ні я хотіть не хочуть.

 

Ви молодість.

                А я
правічний мох,

Який позбутись пам’яті не може.

Той час короткий, що вділив нам Бог,

У цьому світі ні на чий не схожий.

 

Він був!

                Хвала,
що не переблукав,

А вмився сріблом-золотом в отавах.

Я знаю, що я Вам не доказав.

Ви знаєте, що Ви не доспівали.

 

м. Київ

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!