О мій місяцю, князю слов’янських небес!
Як земля, під тобою зчорнів я увесь.
Та вчасіє і знов стрепенуся зелом:
Адже знаю – не все у мені
віджило.
Не зів’яла душа од холодних промінь,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ще зове мене в степ неарканений кінь.
Славен місяцю, князю правічних пісень.
Хто, крім них, тебе вище небес вознесе?
Як колись, як давно, як в началах начал
Хто, крім них, тебе вічно з зорею вінчав?
Кожен сущий вві тьмі твого сяйва просив.
Ах, які то були золоті голоси!
А за ними ще кращі. І краю нема…
Ти ж у сяйві чужім і усмішка німа.
09.10.08
***
Посвяти, боже Посвіте,
В те,
що я не провідав.
Грають півні на досвітку
Не у
мене – в сусіда.
Його будять до повені
На піввіку раніше.
Та хоч раз посвіти мені,
Як йому. І не гірше.
– Бачиш, хмари окинули,
Що з начал було чисте.
І земля вже – не килимом,
І роса – не намисто.
Посвячу… лиш як виростеш.
Опроміню думками.
Може, щось та і виіскриш,
Б’ючи камінь об камінь.
30.05.08
***
– Прискучав я, тату, за бджолою,
За вишневоцвітом, за тобою…
– Що ж останнім ставиш мене в ряд?
– Як ти є, то є бджола і сад,
Ластівка при стрісі не втиха,
І поріг високий не в мохах.
– Он як замудрів ти у світах:
Кажеш так, здається, що й не так.
Перемислиш і – диви – слова
Можуть теж сотворювать дива.
Та якщо вони не в тих
вустах,
То життєва байка ця пуста.
При такій затоптаній порі
Всі біжать за гроші в байкарі.
Тяжко людям, тяжко і мені
Відрізняти правду від брехні.
Тільки я із садом і бджолою
Буду теж скучати за тобою
2009
***
Пробач…
Пробачте,
вороне, і Ви.
І Ви – аж вертолітний лист каштана.
І Ви – русяве пасемце туману.
І всі… пробач… те…
Я не
оновив,
Не оповив, не нагукав любові.
Знаходив лиш слова, яких не ждуть.
Отож пробач… те.
Знов
мені у путь
Шукать на волю ще якісь окови.
28.03.08
***
Чи виграли, чи обіграли
Самих себе – не в тому суть:
Комусь і перла, і корали
Завжди горбаті нанесуть.
І не збагнуть – горби ізвідки?
Бо ж все було в руках – своїх!
Діянь і часу сходять свідки…
Тож варто й пом’янути їх.
Чи сріблом-златом, чи каратом,
Чи в’яззю витою під чернь…
Кого любить? Кого карати?
Коли поз нас і Час тече?
***
На місці серця камінь ліг і давить,
Неначе у мені росте гора.
Хтось наче у мені незримий править –
Недоживає і недовмира.
Як далі бути? Що й коли забути?
Перетоптать себе на порохно?
Упасти й чорним сном навік заснути,
Як все і вся зійшлись у – всеодно?!
Де сили взяти матір нагадати,
Замість гіркоти батьків дух допить?
Як легко в цій сваволі бути катом
Оглупленої шелягом товпи…
15.05.2010
***
«У незачиненій тюрмі…»
Т.Шевченко
«У незачиненій тюрмі…»
живу і
я.
І діти будуть,
Можливо, й до страшного суду
Пустими душами сіять.
Як із незримим говорити
І поз свічу слова пускать
Аби останнє не згасити?
Хоч, матір Божа, дай нам знать.
Ти ж з глини все-таки земної.
Зійшла не в порох – в небеса.
А те, що з нами нелюдь коїть,
І словом вже не описать.
Не розказать і не усвідчить
Вам, позаплющеним богам.
Чи нам відводить страдні вічі,
Коли розтерзана й нага
Іде степами Україна,
як
в засвіт,
(Бо свій світ – не світ) –
Тюрма єдиновірно вільна.
…Йде чорноземом крізь юрму,
У незачинену тюрму…
14.05.08.
***
Ні, не чорнило – кров із жил точу
Із кожного.
А
з себе – якнайбільше.
Всі певні, що сьогодні по плечу
Усякому зліпити диво вірша.
Та гляньте – внуки вчаться не читать.
Про правнуків і говорити годі.
Заокеанська вигуба-печать
Росте на шкурі мойого народу.
Росте.
Вроста.
І
Никонові зась
Когось земним началам научати.
Тепер якийсь золотослинний князь
Плювки, як тавра, клеїть й на печаті:
«Ви всі мої? Ви мною започаті…»
Папір такий, що словом ранить жаль,
Бо у моїх вже стільки лютих жал,
Що перериють поле непорочне.
А мислі доростають до ножа…
Час різати!
Скажи
кого, Пророче…
14.09.08
***
А серця я не віддавав
іще
нікому.
Навіть
втому
Беріг у ньому.
Тільки вдома
являлися
мені слова
Із материнськими очима.
І я питав: чи дарувать,
чи хай ці люди відпочинуть
Від слів, що серцем слід читать?
Там шрами болю, муки, туску…
Там не було ніколи пустки.
Там є народ і вся земля,
І відданий з начала я
оцій
землі й цьому народу.
Та, жаль, він в тьми себе заводить
І для пригаслої душі
сліпі
малює віражі,
що
переходять
Із роду в рід, у рід із роду…
Втомився я і світ втомив
Перебуттям своїм глагольним.
У мене серце не невольник,
бо
крізь всечасся дивиться
і
бачить, як кирилицю
та
зводять на моголицю,
щоб
вкласти у могилицю.
27.10.10
ДУМКА ПРО БАТЬКІВ І
СИНІВ
Ти, синку, з автоматом,
А я з
вилами.
Я супроти господаря,
А ти
Супроти тата…
І на
мене вилиєш
Свинець гарячий.
Аби я
не встиг
За звичаєм старим дістати ката.
При цім сказавши:
«Господи,
прости…»
А ти не скажеш. На гачок натиснеш,
І тато впав. І вила в не туди…
І ти ніколи вже не перемислиш,
Чому народ живе твій лиш з біди.
Нащо тобі щось думати. За тебе
Подумали і вже давно… чужі…
Вони для тебе перемінять небо,
Й переведуть із хліба на коржі.
Ну що ж, нам догасать, бо жить не можна
Лиш в’янути в розпроданих краях…
Та я воскресну! Божно чи безбожно!
Тобі й твому господарю на страх.
Аби збагнули, що уже покара
Зродилася і котиться
з
Холодного Яру.
01.07.2011
ПРО ВІРУ, МАТІР І ЛЮДВУ
Іванові Дзюбі
Ми йшли і вірили – здобудем,
Хоч не собі, то добрим людям
Маленький рай на цій землі.
Ці гори, ці степи, ці ріки –
Великі, бо й народ великий,
Хоч рабством ще не відболів.
Там лях, там турок, там московин…
І в кожного свої закови.
І кожен волею зове.
Ми йшли. Чужі метали рвали,
І в цім поході забували,
Що свій свого ще краще рве.
Дійшли і стали при порозі
І не оголені й не босі,
І пригодовані хоч як.
Але несила ногу звести
На раптом очужілі верстви:
Ось-ось – й земля вже не твоя.
Своїм ще пахне, та чужинно.
Бо знов злодії із голот
Так непомітно тягнуть жили
З людви, що вчора був народ.
Чи жили з дроту золотого?
Чи кров і піт вже за вино?
Побійтеся урешті Бога,
Якому завше все одно:
Хто сито п’є і п’є із кого.
Збагніть – життя лиш раз дано,
Як світ, як матір, як дорогу… 26.07.2011
ПСЕВДО-ІСТОРИКО-ДІАЛЕКТИЧНЕ
Мій голос – одинокого в міжлюдді –
Почують лиш такі одинаки:
Зневажені, окрадені й не судді,
Як ти осудиш цей народ глевкий,
Хоч сто раз перепалений в кострищах?
«ЛЮДИНА ГРІШНА, А НАРОД СВЯТИЙ!»
Кричали ті, що чином були вищі
Хоч на пів-пальця свого гноєвища,
Та понад нижчим зводили свій кий.
Людина грішна, а народ – святий…
Я думаю: чи правда це чи єресь?
Чи до небес подати голос свій?
…Крізь кінський череп вже піднявся верес,
А в поміжзуб’ї зуб точив свій змій…
Така собі – гадючка недоросла,
Та ба, прогризла навіть сап’янця.
І Віщий склав свої невічні кості…
Тож голос мій, немов легенда ця.
Чи будем жить і нам віки ще сняться
Всього лиш для гадючого вінця?
01.12.08
***
Ще трохи і не стане тих богів,
Яким свій вік моливсь ти аж донині.
Замучені, обшарпані, нагі…
Ти ж не богам молився, а людині.
Чому не там ти вищу суть прозрів?
Де ти у тліннім божеське побачив?
Вони ж, як ти, ділили гріх на гріх
І множили невдачу на невдачу.
Великі? Так! нікчемні? Так! Глухі
До ближнього? І заздрісні незмірно?
Так! Так! Та одягались самохіть
Не в кимось дану, а у власну віру.
І всі їм переходили стезю.
На перехрестях рили вовчі ями.
Бо всі – учора й завтра – десь внизу
Рождали жовч їдучу до нестями.
Невільник ярма теше не собі,
А вільному. Така з начал природа.
Адже ніколи царствіє рабів
Не впишеться у царствіє свободи.
06.08.08
ПОВОДИР
Куди ж бо повести
вас, люде, знову?
Усіх племен нащадків, де б не лють
Ударилася мовою об мову,
А суть вростала в іншомовну суть?
Не вавілоння душі наші кришить,
А срібен дзвін, з якого витіка
Рікою кров. Я так жадаю тиші,
Де б вітер грав і пінилась ріка
У берегах. І ліс шумів столисто.
І не піски точились під п’яту…
З’являються по землях, як намиста,
Держави. І нікуди не ростуть.
Їх у прожите хто-зна й хто волочить,
Де роду рід показує ножа.
Я поведу. Я вам розкрию очі,
Як смертно обнялися і лежать
Народи. А здавалося – безсмертні.
Чому ж й сьогодні кість іде на кість?
Ніхто не хоче знать – чиї ми жертви.
І за усе це неміч відповість.
А неміч – хто? Народ? Людва? Голота?
На перехрестях всіх класичних драм
Несть сил свою захланність побороти,
А тільки й жде із неба – аз воздам!
Я поведу. Хоча тепер й несила
Зібрать в одно різноплеменний дух.
Дай, Боже, щоби тьма нас не накрила
В дорозі із біди… в нову біду.
24.06.08
***
Поплив у вечір дерев’яний скрип
Правічно, незжуравлено і свіжо:
П’ють на ніч села воду. Пахне хліб.
І диха поле недозрілим збіжжям.
Гойдаються на якорях корінь
Щогласті явори при шляхоплині.
І небо аметистове – не синє! –
Вже почина зірками майоріть.
Іще не снився перший сон півням,
Як лисом крадеться з-за лісу місяць.
Всі згуки, луни вибутого дня
Малий цвіркун у срібнім горлі місить.
***
Так тихо листя проліта повз мене
В невороття.
Політ
– в останній день.
Богам лісів щорічна дань від клена:
Скидає літо, наче душу, клен.
Багрянь, вогонь шурхоче під ногами.
Іду-бреду…
Стає
лиш холодніш.
При горбику присяду біля мами
І прочитаю їй останній вірш.
І мов почую:
«Синку,
не останній…»
Мабуть, що так.
Листопад-листокрил
Веде мене знекриленого, мамо,
До найдорожчих і святих могил.
Діди, баби, дядьки, тітки і браття,
І сестри…
Скільки
ж роду уляглось
Попід холодним кленовим багаттям
І пізньою сльозою чистих рос.
Так тихо тут.
Ніхто
кудись не рушить.
Не пада з перекрапами роса.
Я змалу вірив:
вітер
творить душі,
Що з сущих відлітають в небеса.
09.11.10
***
Заплющуся…
і хочу,
щоб
вернулися
дитячі грайва:
сопілка, колобок, візок
із білих запахких дощок,
бабуся…
А все
інше – зайве.
Ні!
Ще
долина, де трава
мені і
всім із головою.
Там я із коником співав –
тріщав, лущав, вищав, пищав –
Передзвеніть хотів його я.
А щось аж сойкало в кущах,
напевне,
птах.
Ще хтось над нами –
над
мною й коником –
джмелів,
наповнюючись дзи-ж-жаками,
та мед з бджолиних лапок пив.
Чи, може, все було й не так…
На мене сонно дмухав мак
І я заплющувавсь…
Одначе,
Ховав у сон усе, що бачив.
***
Цвітиться,
рутиться,
Світлотравневиться.
Вутич до вутиці
Крилами стелеться.
Галиця з галичем
Далі від зграї
Хату із паличок
Пухом вкривають.
Гнізда всі вивчивши,
Холодно журиться,
З дітьми прощаючись,
Сива зозулиця.
05.04.10
***
Допивши теплий мед із літніх сот,
Пішла степами босонога осінь.
А з приполярних нордів зимород
На синіх крилах перший іній носить.
Давай, Миколо, очовнуєм Псло,
Де на зорі соми у тонях квокчуть.
Тут, кажуть, є і довші за весло.
Сомища! Нам би краще по сомочку.
І задимує юшка молода,
Й на трохи верне щось таке далеке,
Як ця одвічно юна стріль-вода,
Зачерпнута праопішнянським глеком.
15.06.11
***
Не звікував, не згас.
А наче
лист осінній
По-іншому зацвів,
розвиднивсь
на політ.
Не всі збагнуть:
без
крику й голосіння
В останнім леті я довчаю світ.
Де упаду?
Під
клена чи тополю.
Чи явір прийме коренем, чи глід.
Далеко, жаль, від того сонцеполя,
Де лоскітний мій слід не переблід.
Але ж земля одна.
І в її
жили
Ввіллюся до останку, щоб колись
Хтось знов ступив на мого поля килим
І, молитов не знаючи, – моливсь.
10.09.08
***
Так тяжко стало бачити слова,
Які навколо непотребно чахнуть…
Із пустки в пустку хтось перелива
Мене гіркого – наче у безчасся.
Де час пригас і відцвітом укривсь
День непорочний, але думо-грішний…
Вернутися хотілося б в колись
Не те, що буде, а зійшло-невтішно.
І в тих невтіхах вмить перемінить
Не словом і не зором – ніжним рухом
Всього себе… Якщо душа згорить –
Хай!
І попіл
не зостанеться без духу.
***
За що ж ми перемучили літа
В холодному міжлюдді? А в глибинах
Метеликом наш погляд пролітав
І трепетав над тим, що ми любили.
Найперше…
Незатінене
нічим.
Ніким непереобняте, некрадне…
Чи ми були для нас? Ну не мовчи!
Прошепочи кохано-листопадно.
І станем малювати, як було б,
Коли б ми серцем в серце зазирнули.
…Метелики ударились крилом
І впали…
ні в
майбутнє, ні в минуле.
20.04.10
***
Необіймана, нецілована…
Що ж ти снишся мені щоніч?
Рокова моя, та рокована
І насуджена не мені.
Чорнобрів’ям хвилясто виграєш,
Синьозором в душу вмайнеш.
Скажеш – вийдеш у гай за вигоном,
Та чекатимеш не мене.
Скажеш – хлопців, як сім’я в соняху,
Всяк розлущиться по зерня.
Вікова моя, темносонячна
Серед ночі і серед дня.
Вже б забути давно пора мені.
І позбутися цих оков…
Гірко сіять пісок на камені,
Що ні раз і в сні не зійшов.
23.06.08
***
Поведи мене в сонячне
Царство світла й води,
Де квітуючий соняшник
Кличе бджіл на меди.
На пелюсточка-вусточка
Ліг бджолиний туман.
Лоскітливі ці пустощі –
Просто спасу нема.
Я пилком огортаюся,
Ти п’єш з листя росу.
Онектарене таїнство
Бджоли в лапках несуть.
Обійму тебе спражено.
Орідню всю, як є!
І лиш соняху скажемо,
Що в нас царство своє.
01.01.09
***
Росяно…
Зоряно…
Степ
переорано…
Хвиля за хвилею – гречка й туман.
Ще до опівніч цвіла невпокорено,
Гнала від себе чорного ворона…
По третіх півнях крилом обійма.
Тіло жагуче трепетно билось…
Шепіт у шепіт… плинь в переплинь.
Ніч од зорі до зорі докотилась
Та й перекуталась в сонячну тінь.
10.09.10
***
Любов – то поклик.
Не
вдягти на неї
Тверезу маску, наче оберіг.
Глухар розкидав чорних крил кирею
І креше п’яним дзвоном по корі.
Ось-ось – і заспіва.
І не
почує,
Як проклюють курки весняну тиш…
Летиш до неї.
А об
вістря кулі
Спіткнешся
і
на
землю полетиш.
08.02.08
І ЗНОВУ – КІНЬ
У душу вітру глянув – і зомлів…
Вона, як і моя, така нічийна.
Ще й дивиться з-під посивілих брів
Такими ж посивілими очима.
Зубами кукурудзяними кінь
Сміється чисто, як і я ще вчора…
Не смійсь, гривастий братику, покинь
Цей чорнозем, як наша доля чорна
Не варто в гриву вітра заплітать,
Бо стане сміх іржанням підневільним:
Навічно приросте до копита
Підкова чорноземна із корінням.
***
Накличе осінь, накурличе
Дощів і золота усім…
Ні, осене, тобі не личить
Сльоза і сивина в косі.
Будь молодою, будь такою,
Яку не можна розлюбить.
Не попрощайся з синявою,
Не виколисуй срібну нить.
Будь я позавтра, як учора,
Рум’янцем пізнім не берись…
Не слухаєш.
І
ворон чорний
Згорта крилом безхмарну вись,
Щоб дарувати всім по хмарі.
І сонце десь так заблука,
Що й не збагнеш – то крапля жару,
А чи ріжок молодика.
19.06.08
***
Я знаю, що забути не дано.
Ви учитесь, як треба забувати.
У келихах гірчить старе вино.
І, певне, молодить його не варто.
Я – спокій.
Ви –
також.
Зоря
зорі
Не має права засліпляти очі.
Схотіти б – і у полум’ї горіть.
Але ні Ви, ні я хотіть не хочуть.
Ви молодість.
А я
правічний мох,
Який позбутись пам’яті не може.
Той час короткий, що вділив нам Бог,
У цьому світі ні на чий не схожий.
Він був!
Хвала,
що не переблукав,
А вмився сріблом-золотом в отавах.
Я знаю, що я Вам не доказав.
Ви знаєте, що Ви не доспівали.
м. Київ