Іван РЕДЧИЦЬ
ВРОЧИСТІ ПЕРЕДВОНИ
Життя! Життя! У дзвони слова
Я б’ю невтомно день і ніч…
Люблю робітню я Франкову,
Вогонь клекоче навсібіч.
Якщо твоя душа студена,
То, певно, Бог тобі велів,
Щоб ти, розправивши рамена,
У душу взяв стодзвони слів.
Нехай врочисті передзвони
Почують мертві і живі.
А той, хто мову вже хоронить,
Втече на дальні острови…
Життя! Життя! Ти посміхнися,
До сонця руку простягни.
А коли зійде ясен місяць,
Торкнись до срібної струни…
Нехай вона щемливим звуком
До дна всю душу сколихне.
Ніхто не кине каменюки,
Як маєш серце осяйне…
Життя! Життя! Наснажуй крила,
А як не маєш, то плекай…
Ірже десь кінь… Хапай вудила,
У передзвонах небокрай…
СПОЛОХАНА КВІТКА
Ніні МАТВІЄНКО
Ой, квітка я, квітка… Розквітла я влітку…
Я скупана в росах… Ходжу садом боса…
Купалась я в росах на синім світанку…
Зорю вплела в коси на білому ганку…
Зорю вплела в коси, щоб квітнуть довіку…
А тут раптом осінь… І листя без ліку…
А тут раптом осінь… Як мати питає:
– Чого ходиш боса?.. І стрічки немає…
– Ой, осене мила, – сказала я тихо, –
Зв’язав милий крила… І мовчки поїхав…
Зв’язав милий крила… Як бігла до хати…
Нема в мене сили, щоб їх розв’язати…
Послухала осінь… Махнула рукою:
– Журитися досить… Розв’яже весною…
І будеш, лебідко, ти в небі літати…
Не в’янь лише швидко… Не зможеш кохати…
Ой, квітка, я квітка… Я в’януть не хочу…
Ой, світку, мій світку! Які ж довгі ночі…
УКРАЇНІ
Ти рятівниця пишної Европи,
І дивиться на тебе цілий світ,
Чи не злякалась часом Сатани,
Що клацає щодня зубами жаско;
І силоміць веде тебе до пекла,
Бо в нім господарює його друг,
Що любить запашний твій коровай,
Але не знає істини в обличчя.
І, певне, вже не знатиме повік.
Не вміє цінувати він гостинність,
А за хліб-сіль твій дякує мечем;
Не знає досі – від меча й загине,
І навіть попелу ніхто не знайде,
І щезне на землі злодійський слід.
СУРМА
Ламати слово легше, ніж коржі,
Поклавши руку на дволике серце.
Смакує люд пельменями олжі,
А в брехнях тих багато солі й перцю.
Виблискують нагострені ножі,
Бо здавна там готуються до герцю.
Як вірні пси, імперські сторожі,
І в підлих душах виносили все це.
Та скривджена моя земля свята
Не плаче гірко, наче сирота,
А кличе всіх своїх синів до бою.
Почуй же звук ранкової сурми,
І з материних рук узявши зброю, –
Не пощади імперської чуми.
ФЕЙСБУКОВИЙ СОНЕТ
Коли б зорати з краю в край фейсбук,
Нехай запахне свіжою ріллею,
Й засіяти під ясною зорею,
Зі світлим серцем – зерном просто з рук.
Нехай собі кружляє чорний крук,
Цвістимуть наші душі, як лілеї,
Бо сяє сонце віщої ідеї –
Творіння наших доль і наших мук.
І щирих почуттів не згасне ватра,
Хоч дмуть чимдуж і день, і ніч вітри,
Йде драма ця смертельного театру.
І море сліз між берегів жури…
Набрид орел двоглавий, наче яструб,
А світ чекає слушної пори.
ГЕЙ, КІБОРГИ…
Віддам я шану кіборгам сповна,
І честь високу піснею за волю,
Бо серцю дорога вона до болю,
Як за струною рветься знов струна.
Гримить грозою смертною війна,
І матері наплакались доволі.
О Боже мій! Жахаюсь мимоволі…
Чому життю така низька ціна?..
Щоденно в’януть на могилах квіти,
І глузду не засліплять ордени,
Лиш подих може, а не смерть, зігріти.
Будь чесний, світе! Хто ж тут завинив?
Бандерівські сини чи московити?
Гей, кіборги б’ють військо сатани…
КАЛИНОВИЙ ПРИВІТ
Дивлюсь на мужніх кіборгів, а бачу
Таким непереможним весь народ,
Щоб кожен правдолюб і патріот –
Носив у серці почуття гаряче;
Щоб дух небесний – гордий і орлячий
Сягнув аж до захмарених висот,
І щоб для всіх народ був – як оплот,
Але до зайд повіки нетерплячим.
О кіборги, доземний вам уклін,
І пошанівок цей, і знак любови…
Вас обіймає України син,
Поклавши серце в материнське слово,
Що палахтить у сяєві сивин, –
І шле привіт із вітром калиновим.
ТОБІ
Ти мусиш стати кіборгом хоробрим,
Клювати в серце ворога, як птах.
Вхопи за горло й міцно стисни страх,
І голову скрути, неначе кобрі.
І ти стоятимеш на ста вітрах,
Орлино поглядаючи на обрій,
Щоб квітнув отчий край у славі добрій,
І миром до святих небес пропах.
Ти будеш кіборгом! І ти це знаєш,
Відчув душею, що сміліє, сам –
До волі шляху другого немає.
І для нащадків бережи наш Храм,
Хай кожен радо сонце привітає:
«Героям слава! Смерть всім ворогам!»
ЛЖЕПАТРІОТУ
Ти той, хто, як орел, на крилах крику
Летить кудись, і галасом своїм
У мікрофони валить скрізь режим,
А влада не втікає з ревом диким.
Не популіст, але актор великий,
І ґанджем ти наділений одним.
Вважаєш все, що маєш, ти малим,
Переродився твій орел в шуліку.
Як бачить він, кружляючи, курей,
То не спускає з них своїх очей
І, мов стріла, летить на них із неба.
Вхопивши здобич – в небеса притьмом,
А потім трапезує за селом,
І більш йому нічого вже не треба.
ГРІХ
Немає чесних і нема святих,
Бо ми йдемо, не дивлячись на Бога.
Немає битв – не зрине перемога,
Віддавна ми хибуємо на гріх.
Шукаємо багатства й меду втіх,
І до вигод ми ласі й прудконогі.
А наші душі, мов хатини, вбогі,
Бо зроду ми не дбаємо про них.
Кружляє гріх над нами, як лелека,
Його не залякає буревій…
Грішити солодко і, мабуть, легко.
Та гірко гріх покутувати свій.
Життя згорнувши, як старий сувій,
По колу ходячи – не вип’єш глека.
ОЧИЩЕННЯ
Стояв сумний над гробом я своїм,
І білий світ хитався наді мною.
Тоді, як небо дихало грозою,
Я повернувся раптом у свій дім.
Розвіявся гіркий у серці дим,
Я не пішов дорогою чужою.
Відчувши долю кожною струною,
Я на коліна впав, як пілігрим.
І сталось те, чого чекав я – чудо,
В моїй душі відкрились небеса,
І я очистивсь від гріха і бруду…
І розгорівсь вогонь, що пригасав,
І на очах моїх спалив полуду,
І впало Слово Боже, як роса…
БЕЗСМЕРТНА ПІСНЯ
«Скажи, душе, кого шукаєш в небі?
Чи мало тих скарбів, що на землі?
Чи мало сонця на твоїм крилі?
Легкого хліба хочеш чи ганеби?
А, може, хочеш розгадати ребус,
Що не зуміли навіть королі?
І що тобі потрібно взагалі?
Лише скажи і братимеш огребом».
«Я хочу світла, а не темноти,
Бо я не зможу неба досягти,
Як буде дух твій немічний і вбогий…
І я безсмертна тільки там, де вись,
Де янголи, там серцем прихились, –
Я хочу стати піснею для Бога».
БОЖИЙ СУД
До істини веде нас добра й вірна путь,
А не в’юнка стежина хитрої омани.
Виводь собор душі своєї – хоч майдани
В огні й диму його повік не збережуть.
Бушує полум’я! Та не згоряє лють,
Її несуть по світу карлики-титани.
А чи потоплять святу волю шарлатани,
Хоч виллють з чорних душ до краплі каламуть?
І там, де під грошима сховане сумління,
Хоч день і ніч шукай у загравах пожеж,
Не треба вже й потопу – це гріхопадіння.
То мариться майдан, то мариться кортеж…
А чи збагне, що Україна – не рабиня?..
І Божий Суд страшніший за нічний арешт.
ВІДЛУННЯ
Я пив і пив, як п’є крислатий нелинь,
Снага лилась із неба, як вода.
Так спрагло пив її Сковорода,
Коли був край не атомний, а зелен.
І біс включив радіаційний пеленг,
Коли зійшла чорнобильська звізда.
І косить нас ця атомна орда,
На жорнах смерті Україну меле.
І вже червона зірка не фетиш,
І вщент вона погризена вовками,
Тому лягла жаска на землю тиш.
Люцифер, знай, заникує сюди,
Наш хліб ламає чорними руками, –
Під траурну симфонію біди.
ДЗВІН СЕРЦЯ
Злітають руки в небо, як птахи,
Як посланці душі моєї вірні.
Летять, летять у тишині вечірній,
З душі струсивши сиві порохи.
Десь в мертву Лету канули гріхи,
Дошкуливши моїй душі сумірній,
Бо я собор будую – не кумирню,
В якій боги, як сіна потрухи.
Лише Творцеві я співаю славу,
Що долетить до сяючих вершин,
Бо молиться язичників орава –
Деревам, сонцю, і вітрам, і травам,
А я – Христу, бо я – християнин! –
І не затихне мого серця дзвін.
м. Житомир
№23 (185) 25 листопада 2016
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал