ДО РОКОВИН ДЕПОРТАЦІЇ КРИМСЬКИХ ТАТАР СТАЛІНСЬКИМ РЕЖИМОМ
Шерʼян Алі народився в Криму 18 серпня 1937 року в с. Джамал Чорноморського району. Був депортований 18 травня 1944 р. з Криму. У депортацію родина потрапила в Мирзачульські степи. В 1956 році закінчив школу в м. Джизак, в 1962 році – факультет філології та історії Державного педагогічного інституту в м. Ташкент. Працював редактором радіомовлення та телебачення в м. Тирасполь. У 1995 році повернувся на Батьківщину. Сьогодні він, пройшовши всі перешкоди, живе разом зі своїм народом. Пише нові твори. Член НСПУ та Спілки кримськотатарських письменників Криму. Автор книг «Хвилі життя», «Чайка», «Коралові зерна», «Між двох світів іду», «Вантаж спогадів».
БЛАКИТЬ
Пам’яті Номана Челебіджихана
Хвилі могутні під небом блакитним шугають.
Синява моря з землею розмову веде.
Піну молочну грайливо в очах відбивають,
Небо у хвиль ту блакить, як коштовність краде.
Горам воно одягає блакитні косинки,
Дивляться очі дитини в прозору блакить,
Квітнуть грайливі фіалки, і неба краплинка
Сяйвом барвистим росою на квітах тремтить.
Синява скрізь, та чомусь горизонт пурпуровий.
Колір червлений торкнув у воді камінці,
Ніби батьки та діди розірвали закови –
Кров від кайданок палає вогнем на руці.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Бризки – то сльози, а колір червоний – то рани,
В море стікала з них кров в нескінченну блакить,
Барви загиблих джигітів, зламавших кайдани,
Колір вогню, що страждальцям серця спопелить.
Свідки трагедій ці хвилі, страждання та лиха,
Нам перекажуть про все, що сховалося вглиб…
Де поховали тіла прошепочуть нам тихо,
Де зберегли вони рештки від жадібних риб.
Тільки не кожен про волю слова розуміє.
Кровʼю героїв жагуче горить небосхил,
Скелі ридають сльозами і небо тьмяніє –
Стільки страждань поховали в глибинах могил…
Вітри гортають сторінки життєпису кримців,
Пам’ять бальзамом дарує славетную мить,
Як з Хансараю-палацу прогнали чужинців,
Як підіймали блакитний наш прапор в Блакить.
Тільки розчавлена туга, розтоптана слава,
Сум за синами – героями в темній імлі.
Синь обіймає Номана, і помсти заграва
Хвилями стукає в серце на кримців землі.
Хвилі, блакитні в співучій юрбі нескінченній
Пестите рештки загиблих в штормах кораблів…
Ніжно цілуєте кримський наш берег священний,
Потім вертаєтесь знов в нескінченність морів.
Може муфтія Номана ви дух неприспаний,
Шторм з буревієм готуєте з ним на чолі?
І закликає до бою той дух нездоланний:
Той, хто виборює волю – хазяїн землі!
Може співаєте разом з Челебіджиханом
Все голосніше, потужно здіймаючись ввись,
Про розквітаючу землю та волю жадану,
Про Батьківщину, що вільною буде колись.
Тож підіймаємо прапор блакитної мрії,
Кольору моря і неба, та йдем до мети!
Разом співаємо з хвилями пісню надії,
Разом клянемося прапор той гідно нести!
( Переклад Валерія Демиденка)
***
Стерплю усе, клянусь на слові,
Моя Вітчизно!
Горю я полум’ям любові,
Моя Вітчизно!
Люблю таку, як дав Аллах, –
У спеку й стужу.
Мій Крим – моя опора й дах,
І тим я дужий.
***
Свій шлях знайде́ш – у цьому сенс буття.
Це – наче в битві досягти стійких звитяг.
Мій співвітчизнику, дісталася тобі
Вітчизни доля: смерть або життя!
***
Сулейман* сказав, що має все пройти,
Що відстане талий лід від мерзлоти.
При́йде день, коли скуштуємо щербет
Після випитої чаші гіркоти.
* Сулейман – пророк
***
Тут гори наші і земля тут наша,
Сади, діброви і джерела наші,
Бо Батьківщина – то є предків дім,
І ними полум’я розведене тут – наше!
***
Поета слово дíйде до сердець,
Якщо зоря його яскраво світить.
Бо істину – не тільки камінець,
А й білий аркуш на віки́ відмітить!
ПРАВДИВИЙ ВІРШ
Про квітку в полі – це правдивий вірш,
Її зірвати не дозволять очі.
Це не міраж – правдивий світлий вірш –
Його весь час читати серце хоче.
Ввібравши силу матінки землі,
Вселився в серце цей правдивий вірш.
Лишив поет, мов квітку на стеблі,
Своїм нащадкам цей правдивий вірш.
СЬОГОДНІ
Сьогодні море піднялось –
Вже поковтне за мить.
І серце вибухне ось-ось,
Й душа палахкотить.
Ти – складова морських стихій,
Вогонь палкий – це я.
Ще вчора був навіки твій,
А ти – навік моя.
Лякати повінню облиш –
Стерплю. Й не те бува.
А буревієм налетиш –
Залишаться слова.
Сьогодні море піднялось –
Вже проковтне за мить.
(Переклад Галини Литовченко)
МОВА ТИШІ
Я нині безслівну вивчаю мову,
Не жестову мову – а мову тиші.
Частинки нею найменші говорять
Планети, комети, і зорі найбільші.
Цар Соломон таємниць знав багато:
Про що вітер шепче звірям і людям.
Я чую, як розмовляють троянди.
Лунає голос таємний зусюди.
Татарник квітку свою підіймає:
Про скромну красу розповісти хоче.
В’юн ніжне серце своє відкриває:
– Кохайте щиро! Щодня й щоночі!
Моєї душі подих гір торкнувся,
Аллах дарував сірим скелям душу.
В тиші минулого голос почувся.
Беззвучні вигуки почути мушу!
Святої землі зберігаю тайну –
Благає земля зернини і Слова.
Я мовою тиші пісню співаю –
Зі світом веду беззвучну розмову.
Я нині безслівну вивчаю мову,
Не жестову мову, а мову тиші,
Частинки нею найменші говорять
Планети, комети й зорі найбільші.
(Переклад Олени Макарчук)
КОЛІР ЛЮБОВІ
Балада
«Любові колір – як троянда», – сказав закоханий один.
«На колір попелу він схожий», – сказав татарки вірний син.
З глибин, із дна мойого серця чудовно образ виплива:
У земляка тернові очі та бистрий погляд. А слова!..
Почув я розповідь юначу і, взявши певний тон і лад,
Її вам переповідаю. Відношу витвір до балад.
Вона жила побіля Ялти в селі гірському Дерекой.
Війна в Німеччину загнала. Землі в барона ой-ой-ой!
Як пташечка із клітки рветься, так Аніфе – із чужини…
З торбинкою у світ широкий пішла наприкінці війни.
Страждала у країнах дальніх. Попала у канадський край,
Якщо не маєш крил могутніх, про рідний край лише співай…
В краю озер, в усіх усюдах вона рабинею була,
І від плачів подібна стала до сліз гарячих джерела.
Літа минали… Не минала жага по рідній стороні
Як жить на чужині, відомо лиш тим, хто жив на чужині.
На чужині холодні води, не так співають солов’ї,
Є співаки й пісні хороші, але не рідні, не твої.
Хто біль Вітчизни в серці має, той зрозуміє жінки біль.
А тут недуга ще напала, скрутила Аніфе в журбі.
«Ой Крим, ой любий Крим…» – металась сердешна із останніх сил.
«Синочку рідний мій, – благала, – немає рідних тут могил…
Мій попіл висип біля Ялти, а урну в Дерекой достав…
Там закопай її в ріднизні, щоб мій по смерті дух витав.
Мені Таврида тільки снилась, та нею цілий вік жила…».
Зітхнула мати увостаннє, в жазі прекрасній одійшла…
Та очі бачили Вітчизну, мов Аніфе іще жива.
Син з плачем їй склепив повіки й навіки в серце взяв слова…
До Ялти не на відпочинок прибув отой юнак-земляк,
Тримає урну коло серця, не заспокоїться ніяк…
Усі втішаються купанням, лежать собі на лежаках,
А він тяжку тримає урну… Ох місія його важка…
Бо як рукам розкрити урну, розсіять попіл по воді?
Та мусиш заповіт здійснити… Отож терпи, юначе, дій…
Як попелу набрав у пригірщ, торкнувся жар його долонь –
Здавалося, що мамин попіл все Чорне море осіяв –
І стало море попелястим, і вітер хвилечки погнав.
То хвилювала милі хвилі бентежність мамина жива,
І мати дякувала сину: запам’ятав її слова.
А потім знов раділа мати: її здійснився заповіт.
Син урну закопав у землю, де цвів ранковий мамин цвіт.
Воді й землі сказала мати: «Ти, краю, був мені святим…»
Хоч попелом, але вернулась у любий незабутній Крим.
«Любові колір – як троянда», – сказав закоханий один.
«На колір попелу він схожий», – сказав татарки вірний син.
(Переклад Степана Литвина)
ПОЕТОВЕ СЕРЦЕ
Ясніше за сонце,
Ніжніше за квіти
Поетове серце.
Таємина сенсу
І сенсу відкритість –
Поетове серце.
Гранат стигло-гожий,
Що здушують легко, –
Поетове серце.
З дитиною схоже,
Бо здурюють легко,
Поетове серце.
Світів круговерті
В собі обнімає
Поетове серце.
Не відає смерті –
Зупину не має
Поетове серце.
(Переклад Миколи Мірошниченка)