Шал, захований у барви

136

До кого хочеш говори,

до дерева, води чи ватри.

Та гріх змішати кольори.

І сміх сполуками писати.

І котиться дев’ятий вал

світів реальних і примарних.

Це не пустий оригінал,

а шал, захований у барви.

 

***

В мажорнім виразі

мінорний лад.

Не припиняється

дорога втрат.

Немає спокою,

як на війні.

І щось утрачено,

а щось і ні.

І плаче дзеркало

рівне й криве.

І хтось у спогаді

тільки живе.

Сумлінний, чуйний,

лукавий, злий.

Лише утратив

затишок свій.

 

***

Як завжди, крайнощі

беруть усе що можуть

і гру гріхи ведуть

непереможну.

Де я, де ти –

ступай або ходи.

Це срібла-злота

пристрасті безбожні.

 

А чи сюди ступати

треба кожному,

мов світло й тінь

безкрайній світу край.

У височінь чи глибочінь

зітхай,

поки ще дні

дорогами не запорошені

і не відкрилось зло гріха.

 

ПРОТІКАННЯ

ЗЕМНОГО ЧАСУ

присвятив хвилину

вишневій гілці

подарував годину соняшникові

позичив красу краєвиду очам

а на очікування

ліричного настрою

пішла невблаганна днина

прожита безповоротнім часом

і хотілось би

наздогнати замилування

та не знаєш більш-менш

чи менш-більш

вдалось наблизитись до гармонії

щоб встигнути

за стрілкою годинника

або відстати на якусь мить

і порадіти безтурботністю

споглядання

 

чи може подарувала

хвильку злива

віддячив краплею уваги дощ

щоб змити пролиту кров

зімкнулись і замкнулись

й розімкнулись таємниці

почались кола на воді

і жодних боргувань

на стежечці замріяній

якою ходять журавель з синицею

щасливі як ніколи

говорить ними символічна мова

під небом віри і розчарувань 

і хто кому щось винен невідомо

і хто для когось все й ніщо

 

ЗАЧАКЛОВАНІ КНИЖКИ

стільки книжок не дожило

до сьогодення

їх з’їли і випили

лукуллівські столи

їх прочитали феєрверки

сяючи видовищем

 

а ще книжки перевтілились 

у фатально одноразові

розкішні коробки

для цукерок

етикетки й обгортки  

яких приймає смітник

 

і запитуй часів

про те чи доба лиха

де витоки знань

скільки було б томів

земного досвіду

якби не смерчі гріха

 

ТУГА ЗА ІДЕАЛЬНІСТЮ

сталося:

лікарю потрібний лікар

 

сталося:

вчителю потрібний вчитель

 

сталося:

судді потрібний суддя

 

(за що сварити Бога?)

 

КВІТЯНІ ГОСТІ

Мамині квіти прийшли

і стали на порозі:

впізнаєш чи ні?

Придивляюся: це вони.

Тільки призабув

як називаються ці квіти.

Зайшли, сіли за стіл

білі, лілові, фіолетові

і колишуть голівками:

нам тут добре,

пригадуємо маму,

її теплі руки,

усміхнені очі.

І я, зворушений щирістю

маминих квітів,

ховаю сльозу,

бо поруч гості.

Якби не мама,

до кого би квіти прийшли?

 

ТРАВОСВІТ

1

з трави в траву

душа моя зігріта

очеретяний дах

і дух такий як вітер

 

вдихаю сік землі

дивлюсь з води у воду

замруження очей

на сон або пригоду

 

куди би не пішов

там рідна моя хата

про мене знають щось

чебрець чи кінська м’ята

 

не розповім ніде

про таємницю права

бо очерет росте

трава трави у травах

 

2

молитися до кожної травинки

до кожного листочка

бо там Бог

він бачить й чує

відчуває стан душі

долі подорожного

що йде до свого храму

і промовляє серцем

до стеблинки

чи калини

або материнки

чи світло сповідається

зозулиним розквітлим черевичкам

чи роздивляється обличчя

замріяного подорожника

що ще живий

і може лікувати

коли біжить сльоза роси

і всі травинки плачуть

вранці й ввечері

шлють свої листи

Володарю небесному

молитвою рослинною

аби не зникнути

бо знають ту релігію

яку забули зір і слух

і всі розсипані слова

 

3

вдосвіта пахне ріка у траві

колише хвилю

разом з квітками

і де-не-де суницями

 

ступаю тихо

росяним дном

читаю ногами

не випарувану книгу

 

вдосвіта жайворонок

оком не спить

в небі сердечко

б’ється джерельцем

 

а вічна ріка кудись несе

досвіток

полудень

і райський вечір

 

***

Якби не макова росинка,

хто би угледів твоє обличчя,

хто би почув твій голос?

 

Милуюся не намилуюся,

а росинка-мачинка

викликає на розмову

поглядами віч

(ой і наговорено!

ой і намовчано!)

 

І прощатись не прощатись,

бодай би раз доторкнутись

заборони спокуси,

яку випустив гуляти

розчервонілий мак.

 

***

Тебе відпустив не я, а вітер.

Тебе затримав не я, а погляд.

Тебе вдихнув не я, а море.

 

Стільки набулися ми

не знає навіть час,

який став метеликом

короткого поцілунку.

 

Згадую твої очі

в своїх очах

в мить сотворення таїни,

коли переплелися

бажання і руки…

 

ЕЛЕГІЯ ДЛЯ ДОЗРІВАННЯ ДАРІВ

Хіба не дивно –

Час згортається в зерно,

немов у дощову краплину,

посмикується і росте:

було зелене, стало золоте;

шкуринками рожевими

просвічує картопля,

вдягається капуста

в фіолетові листки,

окуталась в червону серцевину

кісточка черешні

і посиніла слива залюбки;

ще мить й зернятами задзвонять

яблуко й гарбуз,

а соняшник насінням все темніє

і головою сонця дістає;

за крок до стиглості

плоди невтомні;

нарощується смак

цукринки меду,

бджола і оси, і джмелі

увихаються біля дарів,

натхненних дозріванням;

і присутній в часі глузд,

щоб відчувати рай,

коли хвилина вічності моргає:

із літа в осінь переллюсь.

 

***

Я прочитаю таїну

в росоіскринці.

І поколише хтось луну

в моїй колисці.

 

Щось помінялося навкруг,

що статись мало.

Та ще живе пресвітлий дух,

бо посвітало.

 

Паде сліпий веселкодощ

і вітер віє.

Куточок райський поміж площ

є в Коломиї.

 

І я біжу, і я лечу,

не зупиняюсь.

Послухайте мою свічу

назустріч раю.

 

ТАЄМНИЦЯ ЗНИКАННЯ

Дивне слово «немає».

Має й нема.

Переманює щось і ніщо

на свій бік.

Цей листочок зелений

втік у жовтий,

а жовтий щез кудись.

Зіржавів синій без.

Зняла корону кульбаба,

дякуючи вітрогону.

Вже й роздивись

таємничий сюрприз.

А чи тебе упізнають

у четвертій порі?

І виникають в цій грі

підстави для сміху

чи для печалі.

Та що поробиш –

обставини сильніші

в квадраті, колі

трикутнику чи овалі.

А житіє –

нема і є.

 

***

Кожна наша зустріч

залишає відбитки

слів, мовчання,

радості, печалі.

І поки перетікає час

через мене і тебе,

відбитки зустрічей

світяться любов’ю

жданого побачення,

коли відбиваюся в тобі,

а ти в мені,

і нами володіє

несподівана схожість.

 

***

Наш з тобою день

зітканий з лагідного світла,

аж хочеться котитися і котитися

росяним дном,

неозорими травами

і виціловувати в котінні

вологі жарини квітів.

І котимось, котимось,

обвиті медовою насолодою,

і не можемо накотитися,

хоч переповнені котінням

вниз і вгору,

тримаючись одне за одного,

відпускаючи одне одного,

щоб викотити сльозу щастя

в дарований нам день.

м.Коломия

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!