Серце Голоду

248

БУЧАЦЬКИЙ БОКСЕР

Поміж Нью-Йорком і Бучачем тисячі кілометрів.

Поміж ударами в боксі можна впасти і вмерти.

Юніон Сквер що тримає його за боксерську руку

і наливає водку в нагрітий шлунок щоденно

впише у книгу буття наче в інтимний щоденник:

ім’я – сорочку – шорти і шкіряну сумку.

 

Бучач який він не бачив майже тринадцять років

проскреготали на вітрі в гніздах місцеві сороки,

позападались вулички як плити на залишках від кіркуту.

Секція боксу так само: хто в бізнес кому добухати

залишилось – й водити місцеву шмару до хати

і їсти прокислу капусту – а пиво як завше зіпсуте.

 

Бучач який від удару тріщав як поламані ребра.

Ратуша тріпотіла  як
жилка з запаленим нервом

і навіть спокійна Стрипа стрибала рибою втечі.

На короля боксу зважали на танцях й клубах

місто його кулаками ламало носи і зуби

й ніхто його не стримував й ніхто йому не перечив.

 

Ну, а Нью-Йорк боксерів тягне на дно від пляшки,

вони шкарлупа для нього – якісь солоні  фісташки,

спльовує ними снобістськи тому, що завзятий сноб,

тому що удар в Нью-Йорку давно не тренованим м’язом

не може нікого збити – усі тут добірним м’ясом

годовані зранку в обідню пору і перед сном.

 

Боксер лиш за місце під сонцем якогось бомжа боксує.

П’яна його свідомість на Юніон Сквер буксує.

Босий Махатма Ганді для нього лиш тінь і вчитель,

бронза, котра нагрівається в липні і тепла вночі,

боксер загубив папери соцдопомогу й ключі,

але у сумці водярка, щоби трахеї змочити.

 

Ще в закамарку пам’яті остання боксерська звичка,

пам’ять удару – як в злодія – точена срібна відмичка,

ще вуличка  що додому
– виразка шлунка болюча,

ще дармова хата й сусід-наркоман у Бронксі,

ще перепалені труби – в зимі застуджені бронхи,

тому й Махатма знає усю топографію Бучача.

 

 

Боксер дивиться на постать в бронзі зеленій застиглу

-друга бомжів нью-йоркських – на світлу духовну силу-

і заливає свідомість – а потім спить на травичці,

і розмовляє з Махатмою про справи земні й духовні,

і кутає свою шию у куций сорочки ковнір

а поруч пляшки розпиті – боксерські його рукавиці.

 

ВСЕ БУДЕ COOL

літо при серпні – сади вже достигли

-з серпнем кайфує в Мангаттені бомж –

знову в опівніч немає Христини:

з друзями мчиться словами пустими

під Лейді Ґаґи новітній альбом

 

знову ці справи: кенти і подружки

запах текіли – парфуми й бензин

знову життя поділилось на смужки

кава з Старбаксу – горнятко із вушком –

з Мілою Йовович ексклюзив

 

знову слова про життя в Каліфорнії

дешеву квартиру – фастфуд – повноліття

під цю нерозбірливу нам какофонію

на наші батьківські тривоги і фобію

погляд набоківської Лоліти

 

нам же з тобою світити всенощну

лампою – в ніч що до шиби притулиться

нам волокти  й не
згубити цю ношу

я лиш в словах залишитися прошу

світло Нью-Йорка і музику вулиці

 

що я хотів би сказати – що виллється

з нашої музики – що не випаде з рук

зморшка уже доповзає до вилиці

час тут ніколи – на жаль – не помилиться

щоб дочекатись на слово і звук

 

я наче сторож нічний – наче Біржа

граючись словом чи цінним папером –

я стережу за штахетником вірша

наше з тобою життя – наче збіжжя

наші слова – наші сни – наші двері

 

тихо шепнувши що Христя вже вдома

– світло прорило смужку вузьку –

рипнуть ще сходи – як тіло порома –

так поспліталися хромосоми

знаєш don’t worry – все буде cool

 

 ДОПИТ МАТРОСА

адмірале – коли ми зійшли позавчора на берег

повії – дізнавшись що ми були на війні –

зустрічали нас наче воскреслих померлих

16-річна любила мене – я купував їй перли

риба ковтала повітря

я думаю – наші дні

 

ця діра що назвалась містечком портовим

в якій ніхто не спаскудив честі ані мундир:

запитайте що скажуть потішені вдови

запитайте повію що плентається додому

я був її першим клієнтом

я думаю – що не я один

 

після війни – після наших з вами походів

боцман що завжди паскуда в трюмі дрочив

мене з моєю повією в кімнаті знаходить

каже: що він наступний хоче: аж зуби зводить

коли він уже не дихав

я подумав – що він й не жив

 

адмірале – знаєте що значить любов повії

вірність в яку не вірить ні Бог ні останній матрос

але ця – в бухту якої я входив повільно

не мала досвіду– ні в коханні ні в війнах

я тримався за неї

я думаю – і за матрас

 

адмірале – так багато змінилось – приймаю

нас перемінюють війни портові міста й жінки

з нею я – адмірале – дійшов як кажуть – до краю

нехай гільйотина тіло моє покрає

а потім його примітять

я знаю – могильні жуки

 

адмірале – якщо вона завтра мене забуде

якщо пам’ять відбиту проп’є як нирку

я любив її тіло це значить так завжди буде

якщо трибунал мені смерть присудить

прив’яжіть до ноги

мені нитку

 

щоби там де лиш чайки небесні в польоті

вона бачила нитку що тріпоче як тіло

щоби бачила нині – щоби бачила потім

що війна присилає мужчин і роботу

адмірале підписуйте вирок

мій сміло

 

MILLTOWN, NEW JERSEY

в дні не найкращі в містечко млинів

ти завертаєш – що ж справи мізерні

борт проіржавілий й дно у човні

трохи розв’яжем язик при вині

– кілька пляшок в резерві –

 

сонм світляків у пітьмі копошиться

мов невідчинені вчасно е-мейли

ти в світлякову одежу пошився

пес що на линві кусає нашийник

– чорний як ніч ротвейлер –

 

поруч поля кукурудзи й люцерни

поруч рука – поруч псяче хрипіння

тиша яка цибулиною церкви

нам прикотилась – й розсіялась зерном

– хвиля з сітківкою піни –

 

пес із симптомами кон’юктивіту

ще “chardonnay” що із жовтим хвостом

так промивається шлунок у літі

так присувається човен самітний

– що попід містом й понад мостом –

 

сівши в човен в рятувальнім жилеті

воду розсікши тонким плавником

в цих провінційних на доторк предметах

тишу черкаєш мокрим кашкетом

-що випаровується молоком –

 

пізно – а ділиш життя з світляками

пес не ворушиться – може прислаб

може це миші його налякали

псяче життя теж пошите з лекала

– чути гризе рукоятку весла –

 

чуєш свій пульс – наче кроки каліки

бачиш що тиша напнула намет

пес піднімає припухлі повіки

думає: хто ти куди ти і звідки?

– і позіхає створіння німе –

 

НА СМЕРТЬ БАТЬКА

я не встиг розповісти тобі про Дубно

ні про Нью-Йорк – ні Софійку й Христину

я слова ці отримав майже задурно

хто нас накреслив і хто нас задумав

в ангельських крилах із габардину?

 

і ти коли станеш пучкою світла – і коли

зацвіте картопля з прожилками синців

по мерцеві у нас перевертають столи

цим відганяють смерть – і той хто створив

нас – перетворює нас на світло в кінці

 

перетворює габардин на срібну кольчугу

смерть перетворює на швидкість світла

я ніколи не розмовляв з тобою як з другом

тепер із пучкою світла – золотим пухом

картоплею – зодягнену в жовту свиту

 

хто з нас приблудний син а хто – ягня

чому ти мене не виглядав як батько на сина

все це тепер не важливе – просто фіґня

хто нас один від одного відняв

і вмив свої руки синім бензином?

 

я не встиг тобі розповісти – я просто забув

про країни зелені – про вірші які я нашкрябав

про короля Гарлему – горло його і трубу –

як сабвей затискає рейками позеленілий звук

що взагалі нагадує скрекотіння жаби

 

я називатиму кожну пучку світла Іваном

я згадуватиму дрібниці яких – на жаль – небагато:

Сян біжить за тобою – а ти втікаєш від Сяну

Дубно летить наді мною і я його не дістану

хоч намагаюсь підстрибнути і дістати

 

але ти затиснутий у міцні обійми херувима

у його глибокі долоні порослі мохом

на його крилах розшитих золотими очима

смерть знизує винувато своїми плечима

вона провокує вірші – і більше нічого

 

РОВЕР

Мені пригадався старий безколісний ровер

куплений у 50-тих: належав тоді Федьови

а в 60-тих кури сиділи на рамі

я примірявся до нього але не поїдеш

колеса забрали найближчі сусіди

і я не міг пережити цієї травми

 

Я думаю що ровер був за світоглядом стоїк

на ручці керма сушився зелений слоїк

збоку сідло лежало – біля задньої вилки

ґума проколена заіржавілим цвяхом

кожен його зневажав – навіть я бахур

навіть наш Шарик на нього сикав

 

Поки Федьо був у війську його обібрали

навіть шурупи й прокладки безсовісно вкрали

навіть хотіли стягнути погнуті педалі

навіть вночі приходив по ковпачок злодій

плентався як куниця по нашім городі

єдине що – рами ми не віддали

 

Рама собі лежала біля кролячої клітки

фара розбита дивилась на сливи сусідки

а учні зі школи що нипали з металобрухтом

хотіли забрати раму і здати державі

її не дозволив забрати стривожений Шарик

разом з курми і дощовим брудом

 

Я знав: що Федьо повернеться – а ровер

наш челядник – як Шарик кури й корови –

знав що переднє колесо в Міська

кермо й сідло забрали вуйки до Павшівки

бабця сушила футерко й квітчасті пошевки

а Федьо повернувся з трирічного війська

 

Рама собі лежала тепер у іншому місці

Шарик осліп на око і не перечив сусідці

переганяти гуси через нашу обору

я дістав трьхколісний і їздив куди заманеться

не міг уявити що все це минеться

що їхатиму вдолину як колись вгору

 

Раму таки віддали настирливим піонерам

всі хто потрошив той ровер померли

й Шарик пішов здихати казали що на Ставище

мчу на новому пахне повітря як морква

бачу як наближаються вогні нічного Нью-Йорка

до всього вже ближче

 

В ДОРОЗІ

В дорозі під ранок уже прохолодно і зимно

туман потягнувся за слідом козиним

з’їду мабуть щоби підживити бензином

«Тойоту»  – щока в
стерні

не голився – тарахкає серце як бампер

в океані намокли гасові лампи

і пісок по дощі віддруковує лапи

псів і чайок – мене в мені

 

на заправці купуючи каву й до кави

в CNN про бейсбол  –
про зброю і право

продавщиця синтаксу місцями править

-патріотка цього містечка –

цілу ніч відстояла і муляє ліфчик

зазіхати на неї подорожнім не личить

я – з Нью-Йорку кажу – і хтось її кличе

схоже бита життям – не овечка

 

ти ще спиш у «Тойоті» на заднім сидінні

я дві кави несу крізь тумани осінні

на заправці порожньо – на твому коліні

мій рукопис – це видрук

перша версія прози – якісь там нотатки

ну життя як позбирані наспіх манатки

все прикольно – короче без патоки

зайве – витру

 

я тебе розбудив пити каву – єноти

умивалися зранку в посадці навпроти

й продавщиця дивилась – залишим на потім

її погляд і розмір грудей

ти тримала рукопис на стегнах – сніданок

починавсь поцілунком – під’їхав седаном

фермер що тут заправлявся так само

і пішов до дверей

 

поки він продавщиці про кури торочив

ти змінила на собі дорожню сорочку

заправила в джинси – і гнізда сорочі

причесала на голові

я приснув на газ – я спитав про самотність

бо траплялися знаки про роботи ремонтні

і мотель коштував якусь сотню

може навіть й дві

 

 

 

я тримаю кермо – ти мандруєш айфоном

я обрамив цю книгу пасочком червоним

я писав її двічі – удень на поромі

а вночі з світляками

я тримав цей баланс і занурював тіло

у повітря яке наді мною летіло

і крило що мені як мотор лопотіло

це життя що минало роками

 

4 вересня 2012

 

– чим зайнятись в Тернополі?

– піти на читання Махна?

– що там: вірші чи доповідь?

– а в окулярах на шнобелі,

що з Нью-Йорка пригнав?

 

– той що писав верлібром?

– що знає Богдана Задуру?

– що пам’ять годує хлібом?

– в «Бункерімуз» голімо

– читала –

не повна ж дура

 

– кажуть у Штатах він пафос

– ну тачка бабло прибамбаси

– їсть зелений фалафель

-по фіґ йому і на фіґ

– тема: всьо – класно

 

-та на хрін йому ця лажа

срана наша країна?

-мама і брат тут кажуть

-ніколи не був він нашим

-а дим вітчизни?

-а пуповина?

 

-в піджак мабуть нарядиться

– я про нього диплом писав

– в Тернополі був би спився

-то може підем для годиться

бо кльово сказав про пса

 

ну – типу – що пес це річка

що синій й прозорий як смерть

-вірші мабуть це звичка

-я думаю: він нас вичекав

– в вівторок це?

чи у четвер?

 

ДРОГОБИЧ

Вулиці крокодилів – цинамонових крамниць –

час мій обвалюється наче карниз

на будинку. «Сільпо» біля Ратуші. Просто – аптека.

На ринку обважує побожна Текля

Країна ще вибирає. У просторі – брудно.

Від нас у слова ховається Бруно.

 

В словах фестивальних в мушві чи кропиві

словами ж Дрогобич цей закріпили

в масній пилюзі – Пси занюхали попіл

хтось спалює листя – це запах Європи

і попіл Європи? – кого тут шукає?

Картоплю яку на городах копають?

 

Дрогобич – крамниця. Кого це коробить?

Повітря його прожували корови.

Важка над дверима клепсидра як клямка

над нами з тобою – над віллою Бянка

над тим як шумить цей пісок у клепсидрі

над тим як повітря летить у повітрі

 

Дрогобич – це ринок . Товари з акцизом.

Бруківка – його порівняння з Парижем,

а решта – «Сільпо» – магазини продуктів

а решта – слова які встигли забути

як встигли забути родовища нафти

і свого письменника згуслі цитати

 

Мій час не в Дрогобичі, тут – тимчасовість

Дрогобичем їхати треба на псові

шукати сліди і не знати хто власник

це місто – як серце: ввімкнеш – і погасне

маршрутка мене підкидає до центру:

стара синагога й відновлена церква

 

Пакуєм валізи. Дрогобич – це втрата

якщо припасуємо Шульца цитату

якщо з тих масних і забутих уривків

життя перетвориться з тексту на Ринок

якщо не обвалиться з гіпсу пілястра

якщо цей Дрогобич не бачити часто.

 

 ЧЕРНІВЦІ

що ще покажуть мені Чернівці?

-свіжу солянку і теплі млинці –

коц із обчухраної вівці

сливи і помаранчі?

їдиш – залишений у Садгорі –

їдеш по внутрішньому дворі

світом в якому будинки старі

і померанці

 

що я покажу для цих Czernowitz?

збитий дорогами мій черевик

паспорт чужий із печатками віз

вірші й валізи?

слухає вірші художній Музей

муза знимкує побіч дверей

шлунками бродить мерло і портвейн

ранній період кризи

 

що залишилося тут від імперій?

може ця клямка і ковані двері

мови ці ветхі – країни померлі

звалище вулиць?

знаєш життя це крихка порцеляна

мова німецька у віршах Целяна

чорні на ринку румунські селяни

ринок – як вулик

 

вмерла країна – її не відтвориш

і не пошиєш з сувоїв Тори

їдиш забитий цвяхом в підбори

прифастриґований швом

Кобилянська пише до Маковея

літо завершується маковієм

першою книгою Маккавеїв

а їхнє кохання – листом

 

я вдихнув це повітря – від залізниці

добігали за Прут рудаві лисиці

і товарний рушав на Черньовиці

Чернівці Сzernowitz

ще поети читали ковтаючи вірші

до зими готувалася миші

і тютюн хтось ще з літа розвішав

по піддашшях із черепиць

 

 ТЕРНОПІЛЬ

Що читати? мабуть «Джаз з Орфеєм»

я хотів би щоб вірш мій заклеїв

між словами повітря – в якому

ворохобляться шестерні музики

шершні в’яжуть повітря у вузлики

а Орфей вийшов

щойно із дому

 

Містом ходить тролейбус кульгавий

заспіває Зорян про «Кульбаби»

«Вісім строф» так назвали – їх право

захитаються строфи під нотами

стане місто з кульбаб позолотою

наче свіжий

медовий пряник

 

Що чекати? Питань чи обурення?

Ані вмазаних тут – ні накурених

Де Фабрична? Цізорик й заточка

а бухло із кульбаб схоже вермут

але тих пацанів не повернеш

мої милі

дівчатка і хлопчики

 

 

І якщо ти Орфей – ти приречений

повертатись у кожному реченні

парашутом з насінням кульбабиним

ялівцем і лисичими шлунками

цим читанням і цими стосунками

і прикрученим

серцем і клапаном

 

Що потрібно? Читати й не збитися?

З головою снігами накритися?

Чи посипати попелом голову?

Все нормально – мені не пороблено

Я зарив – наче лис – під Тернополем

серце

голоду

 

РУБЧАК

Рубчак схожий на Вітмена

це ж треба дожити до віку

щоб схожість така невидима

із Вітменом і хасидами

придавлювала повіки

 

щоби борода Патріарха

росла паралельно лисині

і походжаючи парком

Ґертруду а може Марґо

ковтнути як порцію кисню

 

і костуром помахати

Махнові що безбородий

щоби не смів той писати

про цегляний Мангаттан

елегії опери й оди

 

ще вміти знайти заничку

щоб пильна завжди Маріяна

не розсекретила звичку

наплести їй про синичку

покурюючи від рана

 

приглушеним голосом риби

чи дзьобом зальотного птаха

шукати співзвучність рими

і не помилитись дверима

ні титулом Патріарха

 

СЕНДІ-2012

Нью-Йорк – не Венеція: ми підемо під воду:

вулицями Атлантика йде переможним походом

-римським леґіонером – освітлювана маяками

ще трохи і в телефоні вигасне батарея

ще трохи й вода понесе з моряками

і радісним гіпербореєм

 

устигнути б ще завести 
«Тойоту»

Антантика завиває вітром з горла  койота

океанічна хвиля заходить на острів – і мертво

чіпляється за його 
тіло – і заливає простір

і світ який ми будуєм зі скла і цементу

так розпливається просто

 

спливають мертві єноти й намоклі матраси

і пропускають воду тонкі огорожі з пластмаси

і електричний струмінь сповзає дротом як білка

яка мабуть ошаліла і ловить звуки моторів

і крик рятувальної служби – й обламалась гілка

блискавки – вже повторно

 

я знаю що мушу промокнути й руку тримати

Софії й Христини – я знаю куди їх сховати

коли все тече і вода проривається в нори

і я їм кажу: ми не підем як острів під воду

сідаймо на хвилю і будем співати хором

Софія: чи взяли улюблену соду?

 

ми будем співати – ми станемо вбік океану

з якого приносить притухлий запах метану

який нам читає біблійні стихи – він відступить

ремонтна бригада 
немов саранча у жилетках

зноситиме речі з будинків – і тупо

вивчатиме смерть і стихії поетику

 

я знаю що холод триматиме руку дитини

в старечому домі проламано старість і стіни

Нью-Йорк без електрики – вагони без рейок

так що ж затопило – що прийшло із водою

завислі слова бо нема батарейок?

чи наше життя біля тої водойми?

 

це наш корабель – й 
нас залило по ніздрі

цей час він легкий  –
як бензин  у  каністрі

ці стіни з фанери  ми
думали: камінь

цей вилив води з гайморових пазух

цей пульс з середини з серцевих камер

як смерть що приходить відразу

 

BOWERY POETRY CLUB

Бавері клуб зачиняють – фінансова криза.

Поезія тут вбиралась у золоті ризи.

Збиралась богема – висів на стіні Аллен.

Стоять мікрофони – але нема поетів,

навіть джазисти звідси злиняли.

бачив як вивіску вчора знімали,

наче запонки на манжеті.

 

Студентки не прийдуть – на хрін їм вірші.

З кухні підуть до сусідів миші,

шлунки підуть із бельгійським пивом.

Аллена не побачиш – ані Шевченка,

мікрофони припали азбестовим пилом,

будівельники каву допили,

до “Mud Coffee” – черга.

 

Я відчував ці стіни – їх реп’яхи і цеглу:

поезію, що звучала – її пуповину й плаценту,

публіку, що тинялась від гейла до бейла.

Я їм читав – я про щось теревенив

діставала мене читачка дебела

добивалась мобілки і мого і-мейла

в натурі – казала – поверне.

 

Я їй вірив звичайно – підписував книжку,

вивчав лексикон і общипану стрижку.

Підстрілений технік відключав мікрофони,

гасили світла і братва виміталась,

таксі зупинялись на світло червоне –

і Аллен з Шевченком без охорони –

бухали й братались.

 

Після Бавері ми розійшлися по клубах.

По лисячих норах – у лисячих шубах.

Тут все тимчасове – і ми тимчасові:

і Бавері-стріт – і мангетенські корки

і хтось, хто замкнувся на власному псові.

Знімаю кашкет – він був братом по крові –

ну, майже як Лорка!

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!