БУЧАЦЬКИЙ БОКСЕР
Поміж Нью-Йорком і Бучачем тисячі кілометрів.
Поміж ударами в боксі можна впасти і вмерти.
Юніон Сквер що тримає його за боксерську руку
і наливає водку в нагрітий шлунок щоденно
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
впише у книгу буття наче в інтимний щоденник:
ім’я – сорочку – шорти і шкіряну сумку.
Бучач який він не бачив майже тринадцять років
проскреготали на вітрі в гніздах місцеві сороки,
позападались вулички як плити на залишках від кіркуту.
Секція боксу так само: хто в бізнес кому добухати
залишилось – й водити місцеву шмару до хати
і їсти прокислу капусту – а пиво як завше зіпсуте.
Бучач який від удару тріщав як поламані ребра.
Ратуша тріпотіла як
жилка з запаленим нервом
і навіть спокійна Стрипа стрибала рибою втечі.
На короля боксу зважали на танцях й клубах
місто його кулаками ламало носи і зуби
й ніхто його не стримував й ніхто йому не перечив.
Ну, а Нью-Йорк боксерів тягне на дно від пляшки,
вони шкарлупа для нього – якісь солоні фісташки,
спльовує ними снобістськи тому, що завзятий сноб,
тому що удар в Нью-Йорку давно не тренованим м’язом
не може нікого збити – усі тут добірним м’ясом
годовані зранку в обідню пору і перед сном.
Боксер лиш за місце під сонцем якогось бомжа боксує.
П’яна його свідомість на Юніон Сквер буксує.
Босий Махатма Ганді для нього лиш тінь і вчитель,
бронза, котра нагрівається в липні і тепла вночі,
боксер загубив папери соцдопомогу й ключі,
але у сумці водярка, щоби трахеї змочити.
Ще в закамарку пам’яті остання боксерська звичка,
пам’ять удару – як в злодія – точена срібна відмичка,
ще вуличка що додому
– виразка шлунка болюча,
ще дармова хата й сусід-наркоман у Бронксі,
ще перепалені труби – в зимі застуджені бронхи,
тому й Махатма знає усю топографію Бучача.
Боксер дивиться на постать в бронзі зеленій застиглу
-друга бомжів нью-йоркських – на світлу духовну силу-
і заливає свідомість – а потім спить на травичці,
і розмовляє з Махатмою про справи земні й духовні,
і кутає свою шию у куций сорочки ковнір
а поруч пляшки розпиті – боксерські його рукавиці.
ВСЕ БУДЕ COOL
літо при серпні – сади вже достигли
-з серпнем кайфує в Мангаттені бомж –
знову в опівніч немає Христини:
з друзями мчиться словами пустими
під Лейді Ґаґи новітній альбом
знову ці справи: кенти і подружки
запах текіли – парфуми й бензин
знову життя поділилось на смужки
кава з Старбаксу – горнятко із вушком –
з Мілою Йовович ексклюзив
знову слова про життя в Каліфорнії
дешеву квартиру – фастфуд – повноліття
під цю нерозбірливу нам какофонію
на наші батьківські тривоги і фобію
погляд набоківської Лоліти
нам же з тобою світити всенощну
лампою – в ніч що до шиби притулиться
нам волокти й не
згубити цю ношу
я лиш в словах залишитися прошу
світло Нью-Йорка і музику вулиці
що я хотів би сказати – що виллється
з нашої музики – що не випаде з рук
зморшка уже доповзає до вилиці
час тут ніколи – на жаль – не помилиться
щоб дочекатись на слово і звук
я наче сторож нічний – наче Біржа
граючись словом чи цінним папером –
я стережу за штахетником вірша
наше з тобою життя – наче збіжжя
наші слова – наші сни – наші двері
тихо шепнувши що Христя вже вдома
– світло прорило смужку вузьку –
рипнуть ще сходи – як тіло порома –
так поспліталися хромосоми
знаєш don’t worry – все буде cool
ДОПИТ МАТРОСА
адмірале – коли ми зійшли позавчора на берег
повії – дізнавшись що ми були на війні –
зустрічали нас наче воскреслих померлих
16-річна любила мене – я купував їй перли
риба ковтала повітря
я думаю – наші дні
ця діра що назвалась містечком портовим
в якій ніхто не спаскудив честі ані мундир:
запитайте що скажуть потішені вдови
запитайте повію що плентається додому
я був її першим клієнтом
я думаю – що не я один
після війни – після наших з вами походів
боцман що завжди паскуда в трюмі дрочив
мене з моєю повією в кімнаті знаходить
каже: що він наступний хоче: аж зуби зводить
коли він уже не дихав
я подумав – що він й не жив
адмірале – знаєте що значить любов повії
вірність в яку не вірить ні Бог ні останній матрос
але ця – в бухту якої я входив повільно
не мала досвіду– ні в коханні ні в війнах
я тримався за неї
я думаю – і за матрас
адмірале – так багато змінилось – приймаю
нас перемінюють війни портові міста й жінки
з нею я – адмірале – дійшов як кажуть – до краю
нехай гільйотина тіло моє покрає
а потім його примітять
я знаю – могильні жуки
адмірале – якщо вона завтра мене забуде
якщо пам’ять відбиту проп’є як нирку
я любив її тіло це значить так завжди буде
якщо трибунал мені смерть присудить
прив’яжіть до ноги
мені нитку
щоби там де лиш чайки небесні в польоті
вона бачила нитку що тріпоче як тіло
щоби бачила нині – щоби бачила потім
що війна присилає мужчин і роботу
адмірале підписуйте вирок
мій сміло
MILLTOWN, NEW JERSEY
в дні не найкращі в містечко млинів
ти завертаєш – що ж справи мізерні
борт проіржавілий й дно у човні
трохи розв’яжем язик при вині
– кілька пляшок в резерві –
сонм світляків у пітьмі копошиться
мов невідчинені вчасно е-мейли
ти в світлякову одежу пошився
пес що на линві кусає нашийник
– чорний як ніч ротвейлер –
поруч поля кукурудзи й люцерни
поруч рука – поруч псяче хрипіння
тиша яка цибулиною церкви
нам прикотилась – й розсіялась зерном
– хвиля з сітківкою піни –
пес із симптомами кон’юктивіту
ще “chardonnay” що із жовтим хвостом
так промивається шлунок у літі
так присувається човен самітний
– що попід містом й понад мостом –
сівши в човен в рятувальнім жилеті
воду розсікши тонким плавником
в цих провінційних на доторк предметах
тишу черкаєш мокрим кашкетом
-що випаровується молоком –
пізно – а ділиш життя з світляками
пес не ворушиться – може прислаб
може це миші його налякали
псяче життя теж пошите з лекала
– чути гризе рукоятку весла –
чуєш свій пульс – наче кроки каліки
бачиш що тиша напнула намет
пес піднімає припухлі повіки
думає: хто ти куди ти і звідки?
– і позіхає створіння німе –
НА СМЕРТЬ БАТЬКА
я не встиг розповісти тобі про Дубно
ні про Нью-Йорк – ні Софійку й Христину
я слова ці отримав майже задурно
хто нас накреслив і хто нас задумав
в ангельських крилах із габардину?
і ти коли станеш пучкою світла – і коли
зацвіте картопля з прожилками синців
по мерцеві у нас перевертають столи
цим відганяють смерть – і той хто створив
нас – перетворює нас на світло в кінці
перетворює габардин на срібну кольчугу
смерть перетворює на швидкість світла
я ніколи не розмовляв з тобою як з другом
тепер із пучкою світла – золотим пухом
картоплею – зодягнену в жовту свиту
хто з нас приблудний син а хто – ягня
чому ти мене не виглядав як батько на сина
все це тепер не важливе – просто фіґня
хто нас один від одного відняв
і вмив свої руки синім бензином?
я не встиг тобі розповісти – я просто забув
про країни зелені – про вірші які я нашкрябав
про короля Гарлему – горло його і трубу –
як сабвей затискає рейками позеленілий звук
що взагалі нагадує скрекотіння жаби
я називатиму кожну пучку світла Іваном
я згадуватиму дрібниці яких – на жаль – небагато:
Сян біжить за тобою – а ти втікаєш від Сяну
Дубно летить наді мною і я його не дістану
хоч намагаюсь підстрибнути і дістати
але ти затиснутий у міцні обійми херувима
у його глибокі долоні порослі мохом
на його крилах розшитих золотими очима
смерть знизує винувато своїми плечима
вона провокує вірші – і більше нічого
РОВЕР
Мені пригадався старий безколісний ровер
куплений у 50-тих: належав тоді Федьови
а в 60-тих кури сиділи на рамі
я примірявся до нього але не поїдеш
колеса забрали найближчі сусіди
і я не міг пережити цієї травми
Я думаю що ровер був за світоглядом стоїк
на ручці керма сушився зелений слоїк
збоку сідло лежало – біля задньої вилки
ґума проколена заіржавілим цвяхом
кожен його зневажав – навіть я бахур
навіть наш Шарик на нього сикав
Поки Федьо був у війську його обібрали
навіть шурупи й прокладки безсовісно вкрали
навіть хотіли стягнути погнуті педалі
навіть вночі приходив по ковпачок злодій
плентався як куниця по нашім городі
єдине що – рами ми не віддали
Рама собі лежала біля кролячої клітки
фара розбита дивилась на сливи сусідки
а учні зі школи що нипали з металобрухтом
хотіли забрати раму і здати державі
її не дозволив забрати стривожений Шарик
разом з курми і дощовим брудом
Я знав: що Федьо повернеться – а ровер
наш челядник – як Шарик кури й корови –
знав що переднє колесо в Міська
кермо й сідло забрали вуйки до Павшівки
бабця сушила футерко й квітчасті пошевки
а Федьо повернувся з трирічного війська
Рама собі лежала тепер у іншому місці
Шарик осліп на око і не перечив сусідці
переганяти гуси через нашу обору
я дістав трьхколісний і їздив куди заманеться
не міг уявити що все це минеться
що їхатиму вдолину як колись вгору
Раму таки віддали настирливим піонерам
всі хто потрошив той ровер померли
й Шарик пішов здихати казали що на Ставище
мчу на новому пахне повітря як морква
бачу як наближаються вогні нічного Нью-Йорка
до всього вже ближче
В ДОРОЗІ
В дорозі під ранок уже прохолодно і зимно
туман потягнувся за слідом козиним
з’їду мабуть щоби підживити бензином
«Тойоту» – щока в
стерні
не голився – тарахкає серце як бампер
в океані намокли гасові лампи
і пісок по дощі віддруковує лапи
псів і чайок – мене в мені
на заправці купуючи каву й до кави
в CNN про бейсбол –
про зброю і право
продавщиця синтаксу місцями править
-патріотка цього містечка –
цілу ніч відстояла і муляє ліфчик
зазіхати на неї подорожнім не личить
я – з Нью-Йорку кажу – і хтось її кличе
схоже бита життям – не овечка
ти ще спиш у «Тойоті» на заднім сидінні
я дві кави несу крізь тумани осінні
на заправці порожньо – на твому коліні
мій рукопис – це видрук
перша версія прози – якісь там нотатки
ну життя як позбирані наспіх манатки
все прикольно – короче без патоки
зайве – витру
я тебе розбудив пити каву – єноти
умивалися зранку в посадці навпроти
й продавщиця дивилась – залишим на потім
її погляд і розмір грудей
ти тримала рукопис на стегнах – сніданок
починавсь поцілунком – під’їхав седаном
фермер що тут заправлявся так само
і пішов до дверей
поки він продавщиці про кури торочив
ти змінила на собі дорожню сорочку
заправила в джинси – і гнізда сорочі
причесала на голові
я приснув на газ – я спитав про самотність
бо траплялися знаки про роботи ремонтні
і мотель коштував якусь сотню
може навіть й дві
я тримаю кермо – ти мандруєш айфоном
я обрамив цю книгу пасочком червоним
я писав її двічі – удень на поромі
а вночі з світляками
я тримав цей баланс і занурював тіло
у повітря яке наді мною летіло
і крило що мені як мотор лопотіло
це життя що минало роками
4 вересня 2012
– чим зайнятись в Тернополі?
– піти на читання Махна?
– що там: вірші чи доповідь?
– а в окулярах на шнобелі,
що з Нью-Йорка пригнав?
– той що писав верлібром?
– що знає Богдана Задуру?
– що пам’ять годує хлібом?
– в «Бункерімуз» голімо
– читала –
не повна ж дура
– кажуть у Штатах він пафос
– ну тачка бабло прибамбаси
– їсть зелений фалафель
-по фіґ йому і на фіґ
– тема: всьо – класно
-та на хрін йому ця лажа
срана наша країна?
-мама і брат тут кажуть
-ніколи не був він нашим
-а дим вітчизни?
-а пуповина?
-в піджак мабуть нарядиться
– я про нього диплом писав
– в Тернополі був би спився
-то може підем для годиться
бо кльово сказав про пса
ну – типу – що пес це річка
що синій й прозорий як смерть
-вірші мабуть це звичка
-я думаю: він нас вичекав
– в вівторок це?
чи у четвер?
ДРОГОБИЧ
Вулиці крокодилів – цинамонових крамниць –
час мій обвалюється наче карниз
на будинку. «Сільпо» біля Ратуші. Просто – аптека.
На ринку обважує побожна Текля
Країна ще вибирає. У просторі – брудно.
Від нас у слова ховається Бруно.
В словах фестивальних в мушві чи кропиві
словами ж Дрогобич цей закріпили
в масній пилюзі – Пси занюхали попіл
хтось спалює листя – це запах Європи
і попіл Європи? – кого тут шукає?
Картоплю яку на городах копають?
Дрогобич – крамниця. Кого це коробить?
Повітря його прожували корови.
Важка над дверима клепсидра як клямка
над нами з тобою – над віллою Бянка
над тим як шумить цей пісок у клепсидрі
над тим як повітря летить у повітрі
Дрогобич – це ринок . Товари з акцизом.
Бруківка – його порівняння з Парижем,
а решта – «Сільпо» – магазини продуктів
а решта – слова які встигли забути
як встигли забути родовища нафти
і свого письменника згуслі цитати
Мій час не в Дрогобичі, тут – тимчасовість
Дрогобичем їхати треба на псові
шукати сліди і не знати хто власник
це місто – як серце: ввімкнеш – і погасне
маршрутка мене підкидає до центру:
стара синагога й відновлена церква
Пакуєм валізи. Дрогобич – це втрата
якщо припасуємо Шульца цитату
якщо з тих масних і забутих уривків
життя перетвориться з тексту на Ринок
якщо не обвалиться з гіпсу пілястра
якщо цей Дрогобич не бачити часто.
ЧЕРНІВЦІ
що ще покажуть мені Чернівці?
-свіжу солянку і теплі млинці –
коц із обчухраної вівці
сливи і помаранчі?
їдиш – залишений у Садгорі –
їдеш по внутрішньому дворі
світом в якому будинки старі
і померанці
що я покажу для цих Czernowitz?
збитий дорогами мій черевик
паспорт чужий із печатками віз
вірші й валізи?
слухає вірші художній Музей
муза знимкує побіч дверей
шлунками бродить мерло і портвейн
ранній період кризи
що залишилося тут від імперій?
може ця клямка і ковані двері
мови ці ветхі – країни померлі
звалище вулиць?
знаєш життя це крихка порцеляна
мова німецька у віршах Целяна
чорні на ринку румунські селяни
ринок – як вулик
вмерла країна – її не відтвориш
і не пошиєш з сувоїв Тори
їдиш забитий цвяхом в підбори
прифастриґований швом
Кобилянська пише до Маковея
літо завершується маковієм
першою книгою Маккавеїв
а їхнє кохання – листом
я вдихнув це повітря – від залізниці
добігали за Прут рудаві лисиці
і товарний рушав на Черньовиці
Чернівці Сzernowitz
ще поети читали ковтаючи вірші
до зими готувалася миші
і тютюн хтось ще з літа розвішав
по піддашшях із черепиць
ТЕРНОПІЛЬ
Що читати? мабуть «Джаз з Орфеєм»
я хотів би щоб вірш мій заклеїв
між словами повітря – в якому
ворохобляться шестерні музики
шершні в’яжуть повітря у вузлики
а Орфей вийшов
щойно із дому
Містом ходить тролейбус кульгавий
заспіває Зорян про «Кульбаби»
«Вісім строф» так назвали – їх право
захитаються строфи під нотами
стане місто з кульбаб позолотою
наче свіжий
медовий пряник
Що чекати? Питань чи обурення?
Ані вмазаних тут – ні накурених
Де Фабрична? Цізорик й заточка
а бухло із кульбаб схоже вермут
але тих пацанів не повернеш
мої милі
дівчатка і хлопчики
І якщо ти Орфей – ти приречений
повертатись у кожному реченні
парашутом з насінням кульбабиним
ялівцем і лисичими шлунками
цим читанням і цими стосунками
і прикрученим
серцем і клапаном
Що потрібно? Читати й не збитися?
З головою снігами накритися?
Чи посипати попелом голову?
Все нормально – мені не пороблено
Я зарив – наче лис – під Тернополем
серце
голоду
РУБЧАК
Рубчак схожий на Вітмена
це ж треба дожити до віку
щоб схожість така невидима
із Вітменом і хасидами
придавлювала повіки
щоби борода Патріарха
росла паралельно лисині
і походжаючи парком
Ґертруду а може Марґо
ковтнути як порцію кисню
і костуром помахати
Махнові що безбородий
щоби не смів той писати
про цегляний Мангаттан
елегії опери й оди
ще вміти знайти заничку
щоб пильна завжди Маріяна
не розсекретила звичку
наплести їй про синичку
покурюючи від рана
приглушеним голосом риби
чи дзьобом зальотного птаха
шукати співзвучність рими
і не помилитись дверима
ні титулом Патріарха
СЕНДІ-2012
Нью-Йорк – не Венеція: ми підемо під воду:
вулицями Атлантика йде переможним походом
-римським леґіонером – освітлювана маяками
ще трохи і в телефоні вигасне батарея
ще трохи й вода понесе з моряками
і радісним гіпербореєм
устигнути б ще завести
«Тойоту»
Антантика завиває вітром з горла койота
океанічна хвиля заходить на острів – і мертво
чіпляється за його
тіло – і заливає простір
і світ який ми будуєм зі скла і цементу
так розпливається просто
спливають мертві єноти й намоклі матраси
і пропускають воду тонкі огорожі з пластмаси
і електричний струмінь сповзає дротом як білка
яка мабуть ошаліла і ловить звуки моторів
і крик рятувальної служби – й обламалась гілка
блискавки – вже повторно
я знаю що мушу промокнути й руку тримати
Софії й Христини – я знаю куди їх сховати
коли все тече і вода проривається в нори
і я їм кажу: ми не підем як острів під воду
сідаймо на хвилю і будем співати хором
Софія: чи взяли улюблену соду?
ми будем співати – ми станемо вбік океану
з якого приносить притухлий запах метану
який нам читає біблійні стихи – він відступить
ремонтна бригада
немов саранча у жилетках
зноситиме речі з будинків – і тупо
вивчатиме смерть і стихії поетику
я знаю що холод триматиме руку дитини
в старечому домі проламано старість і стіни
Нью-Йорк без електрики – вагони без рейок
так що ж затопило – що прийшло із водою
завислі слова бо нема батарейок?
чи наше життя біля тої водойми?
це наш корабель – й
нас залило по ніздрі
цей час він легкий –
як бензин у каністрі
ці стіни з фанери ми
думали: камінь
цей вилив води з гайморових пазух
цей пульс з середини з серцевих камер
як смерть що приходить відразу
BOWERY POETRY CLUB
Бавері клуб зачиняють – фінансова криза.
Поезія тут вбиралась у золоті ризи.
Збиралась богема – висів на стіні Аллен.
Стоять мікрофони – але нема поетів,
навіть джазисти звідси злиняли.
бачив як вивіску вчора знімали,
наче запонки на манжеті.
Студентки не прийдуть – на хрін їм вірші.
З кухні підуть до сусідів миші,
шлунки підуть із бельгійським пивом.
Аллена не побачиш – ані Шевченка,
мікрофони припали азбестовим пилом,
будівельники каву допили,
до “Mud Coffee” – черга.
Я відчував ці стіни – їх реп’яхи і цеглу:
поезію, що звучала – її пуповину й плаценту,
публіку, що тинялась від гейла до бейла.
Я їм читав – я про щось теревенив
діставала мене читачка дебела
добивалась мобілки і мого і-мейла
в натурі – казала – поверне.
Я їй вірив звичайно – підписував книжку,
вивчав лексикон і общипану стрижку.
Підстрілений технік відключав мікрофони,
гасили світла і братва виміталась,
таксі зупинялись на світло червоне –
і Аллен з Шевченком без охорони –
бухали й братались.
Після Бавері ми розійшлися по клубах.
По лисячих норах – у лисячих шубах.
Тут все тимчасове – і ми тимчасові:
і Бавері-стріт – і мангетенські корки
і хтось, хто замкнувся на власному псові.
Знімаю кашкет – він був братом по крові –
ну, майже як Лорка!