ПАРАДОКСИ ДОЛІ СЕРГІЯ ЦУШКА
Сергій Цушко йшов у нашу літературу, сказати б, кружним шляхом. Якщо переважна більшість митарів пера після школи визначається так: філологія або журналістика, то Сергій вибрав політехнічний інститут, а в ньому – вельми прозаїчна: факультет автоматики й приладобудування. Ні про які літекзерсиси йому не йшлося. Але життя любить гратися людьми, як шаховими фігурами.
Ментально й культурно цілком український чоловік раптом завіршував. І – російською. Певно, мали б ми в Києві ще одного Євтушенка або Рождєственського місцевого розливу, але зірки в небі стали так, що Цушкові випало зустрітися з людиною, яка мала вирішальний вплив на його літературну долю. Наближався ювілей Павла Чубинського. Сергій, який приязнився з його онукою та правнуком, зустрівся з Дмитром Чередниченком, який у нас не тільки один із найавторитетніших чубинськознавців, а й талановитий організатор культурних заходів, і вони успішно посправувалися в ювілейних заходах Чубинського.
А далі сталося, що потаємний віршувальник Цушко, який уже повертався до рідної мови, відкрився зі своїми літсправами Чередниченкові. І вийшло те, що неоднораз було в Дмитра з не одним початківцем: Чередниченко – вроджений педагог і тактовний ментор – узяв Цушка під свою опіку. Сергій пройшов у Дмитра Чередниченка повний літературний вишкіл. Не потрібен був йому й Літінститут чи філфак. А вже сьогодні вже має виразно окреслений поетичний профіль.
А ще йому знаності поміж письменництва додає його редагування книжок у різних видавництвах. Тільки «Ярославів Вал» завдячує Сергієві тим, що він відредагував кількадесят резонансних текстів.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вірю, що в цього завжди зосередженого, відповідального й доброзичливого чоловіка, якому не можна не симпатизувати, попереду нові благословенні миті поетичного натхнення й нові важливі книги.
Інак у нього все не уявляється.
Михайло Слабошпицький
ДУША ДЕРЕВА
- Дерéва
Людина – дерево,
дбайливо посаджене чи самосійне,
у панчішках щорічних підбілювань
чи з надламаними гілочками,
самотньо-викличне
чи тихе й непримітне в гущавині,
стрімко злітаючи у височінь
чи при самій землі
з розкритими обіймами до кожного,
дарує шум листя,
свіжість і щедроту запашних плодів,
терпить наругу омели,
вибачає нечулих перехожих,
що у своїй сліпоті й глухоті
не зважають на те,
що всі ми – родичі
й кожному – болить…
- Двері
Хоча щоранку сотні людей
знайомих в обличчя
поспішно потискують їм руку,
а під вечір, притомлені,
на мить затримують її у своїй долоні,
та жоден за багато років
не мовив на порозі: «Добридень!»
Однак з дня у день
вони, доброзичливі й уважні
нащадки дубів і кленів,
несучи одвічну естафету,
кажуть услід нам: «Вдалого дня!»,
стрічають лагідним: «Доброї ночі!»
Бо в них усе ще пульсує
душа живого дерева.
***
Усе тимчасове – епохи і влади.
В очах мерехтять схарапуджені дні.
Все вперше й востаннє – бої і паради,
бадьорі початки й фінали сумні.
Нічого постійного в світі немає,
усе тимчасове – любов, ворожда.
Летить усе мимо, усе проминає,
між пальців тече – як пісок, як вода.
І ми у цім світі усі тимчасові,
усі проминуть – жебраки і царі.
А долі, вкарбовані в хлібі чи слові,
читатиме вічно лиш Той, що вгорі.
***
Не ми лічимо сходи –
це вони лічать нас.
Уважні до кожного –
запам’ятовують ходу,
сканують стани і настрої,
коли човгаємо ногами
або переможно карбуємо крок.
Радіють окриленому злітанню
з першого на дев’ятий поверх
і утисячне вибачають
забруднені черевики.
Тож, спіткнувшись на сходині,
не спіши закидати,
що вибоїн все більше –
хто ж як не ми.
Не така це проста справа –
перепис населення…
БІЛЯ МОГИЛИ БАТЬКІВ
Ці камені не скажуть більше,
ніж написано в їхніх метриках.
І судомні кліки жодної мишки
не розкриють сокровенний зміст,
схований за лаконічними тире,
як в альбомах і ноутбуках
жодне фото не озветься голосами,
які чуємо й нині тільки ми –
недовговічні застарілі носії,
котрих невдовзі не зможуть прочитати
найдовершеніші пристрої покоління 25 G.
Чáсові не потрібні
наскальні написи, крихкі папіруси,
еверести книг, дисків, флешок та блютузи –
він постійно гортає чисті аркуші наших душ,
старанно заповнюючи величну метрику
безкінечного Всесвіту.
***
Сиплеться з давніх хрестів позолота.
В Києві більшає спритних хозар.
Там, де було Козине болото,
вже не Хрещатик, а Бабин Яр.
Хто в сухий ґрунт своє жито посіяв,
марно чекає, щоб дощик пішов.
Позіх сховав на іконі Месія –
він не сівач, а риболов…
***
Скільки помилок не засвоєно!
На долання марнуємо сили.
Що таке битий шлях – вибоїни
чи асфальту клапті між ними?
Кого варто народом звати –
чорнороба чи пана-лорда?
Чи покірних, яких багато,
чи таких нечисленних гордих?
В чім життя мого сенс і логіка
в карантинах поміж смітниками?
Що – поезія? Філологія
чи світіння душі між рядками?..
КВІТКОВИЙ КУР’ЄР
Світлані Короненко
і Тетяні Кучинській
В метро обертаються люди на мене,
немов депутат я чи навіть прем’єр.
Причина? В руках моїх диво зелене,
при нім я – звичайний квітковий кур’єр.
В людей доокола кульки і портфелі,
наплічники, сумки, громаддя валіз.
В коробці моїй – пасажири веселі:
ще пагони вчора, а завтра вже – ліс.
Не зрізані, ні! Визирають лукаво,
свій форми і барв демонструючи хист.
Доручено вкотре мені пильну справу –
ладнати в цім світі живий квіткоміст.
Сказала дружина: «Знайома чекає
і родичка мріє про квіти ці теж.
Хоч в хаті вже тісно, одначе навзаєм
усе, що дадуть, ти мені принесеш».
…Така прикладна роль у буднях поета:
ти вартий чогось, коли десь тебе ждуть.
Так вірші – сердечна жива естафета –
єднають нас, далі і далі ідуть…
***
Весняним цвітінням пишаються віти,
але восени сад плодами звітує.
Якщо ж пустоцвітом лишаються квіти,
то шал молодий і погордливий – всує.
Самого себе так природно любити,
однак не за хист ще незрілий чи вроду.
Порожнє відро деренчить на пів світу,
наповнене – мовчки несе свою воду…
ПРО КУХАРІВ
Ці кухарі готують не для всіх,
але й годують не лише еліту.
Стають у чергу що не день до них
вибагливі гурмани всього світу.
Біля мартена й домни гаряче,
та справжній кулінар терпіти мусить:
як зварить юшку, то вона пече,
та як схолоне, вже ніхто не вкусить.
ПОГЛЯД З ВИСОТИ
Аристократ я, хоч і кранівник.
На все згори кидати погляд звик.
Здіймаючи будинки в висоту,
із ними разом я росту, росту, росту.
Вас не дратує мій кар’єрний ріст? –
це не по блату: тут потрібен хист.
ДОЩ І ДОЩИХА
Приходить дощ в садок не сам –
із ним замріяна дощиха.
Де він влаштує тарарам,
вона – листочки пестить тихо.
Іди! – шумлять йому. – Набрид! –
пошарпані й пом’яті віти.
Їй вдячно дивляться услід
умиті й посвіжілі квіти.
***
Налий мені, кельнерко, чорного чаю –
нехай за столом посамую
і те, що в собі я донині ховаю,
дістану на світ, заримую.
Налий мені, сестронько, дві філіжанки –
хай друга, мов спомин, холоне.
Хай вкотре хмеліє із самого ранку
серце моє безборонне…
***
Які різні звірі – великі, малі!
Писати про них можна повісті.
Наприклад, жирафа: живе на землі,
голова ж – на четвертому поверсі.
Ось муха нахабна в кімнаті літа –
ну як розминутися з нею!
Та мало хто бачив трудягу крота –
він риє метро під землею.
Метелик яскравий літа між квіток,
на них може їсти і спати.
Без дому живе у траві слимачок,
а равлик не ходить без хати.
Дельфіни не можуть ніяк без води,
орли і лелеки – без неба.
Пінгвіни живуть там, де холод завжди,
а ящірці сонечка треба.
І тільки людина в цім світі ніде
ні ладу, ні місця собі не знайде.
***
Дівчата, як і пташки,
надзвичайно чутливі до поглядів:
не встигнеш і роздивитись –
гостро вистрілюють у відповідь.
І як не хочеться їх розчаровувати,
що марно пощербили стрілу
об старий висохлий пеньок
замість переможно вібрувати
в палкому юному серці.
Пташки, як і дівчата,
надзвичайно чутливі до поглядів.
Тож і чуємо чарівні співи,
заховані в густому верховітті,
а їх, як наприклад соловейка,
бачимо хіба на світлинах.
І лиш малоосвічені горобці
у модних подертих штанцях
так і пнуться втрапити на очі.
ПРАЩУРИ
Проходять, ніби хмари небокраєм,
і губляться у мареві сторіч.
Невдячні – чи хоч раз ми пригадаєм
обпалену мозаїку облич,
вслухатимемось у відлуння кроків,
плекатимем вогонь, щоб він не згас?
І щоби – не нечулі, не жорстокі –
нащадки наші пам’ятали нас…
***
Коли тобі за сімдесят,
мимоволі стаєш схожий
на обачного мандрівця,
що, хапаючись за кущі й траву,
спускається в долину
й лише іноді озирається
на подолані вершини.
І пригальмовуєш ходу,
вже не колекціонуєш пейзажі,
не думаєш про нове,
а лиш як завершити початі справи.
Та тим себе обкрадаєш,
бо життя не зупиняється
і кінець маршруту оголосить
лише машиніст-серце.
В САТИРИКИ!
Скільки поетів у нас в Україні!
Аж злиплися губи від лірики…
Все – зав’язав! І рішуче віднині
я переходжу в сатирики
Навіть не в гумор. Там надмір сиропу,
переспіви і панегірики.
Тож, як з безвізом прошкують в Европу,
я переходжу в сатирики.
Тем вистача. Ось написане мною.
Там графоманії вщерть. І
тільки почни – над самим собою
можна сміятись до смерті.
БЕЗЦІННА КНИЖКА
Сидить на ярмарку книжковім
з новою збіркою поет.
Гука: «Ось віршики чудові!
Тут лірика, верлібр, сонет!»
Хтось погортає пів хвилини,
хтось пожаліє грошенят.
Хтось на ходу значуще кине:
«Це – неформат!»
Тримають всі в руках смартфони –
пенсіонер, школяр, студент…
Здіймуть на книжку очі сонно:
«Не той контент!
Немає в ній постмодернізму,
нікого з жаху не трясе,
нема сексизму, містицизму –
ні те, ні се…»
Терпів писака ці насмішки,
та врешті його допекло:
«Я згоден, що це не шедеври,
та якби аркушами книжки
були тут долари і євро, –
тоді б ціни їй не було!»
ОБАЧНИЙ РОНДЕЛЬ
Я до ронделя ставлюсь обережно.
Цю тринадцятипелюсткову квітку
боготворити не спішу безмежно –
як лиш одну, до прикладу, нагідку.
Я ставлюся до творчості належно
й топчуся на одному місці рідко.
От і рондель сприймаю обережно –
цю трѝнадцятипелюсткову квітку.
Вслухаюсь в поетичний світ бентежно:
численні жанри – творчих злетів свідки.
Тож на тринадцятипруткову клітку
свободу не зміню беззастережно.
Я до ронделя ставлюсь обережно.
КОРОНАВІРУС-2020
Кожний рейд в супермаркет –
це як вихід у Космос:
проводжає родина
як на подвиг тебе,
як бійця споряджає
проривати блокаду
і повторює вкотре:
«Ти ж себе бережи!»
Ти виходиш у масці
сам на себе не схожий,
як по мінному полю,
нашорошено йдеш.
Хто тобі йде назустріч –
як і ти, партизани,
а чи ті, що й не знають,
що вони – вороги?..
Може, й ти у цім світі –
найшкідливіший вірус
і отруюєш Землю
існуванням своїм?
І не вибачить врешті
всетерпляча Природа
гріхи вільні й невільні
нам – нечулим й сліпим.
Нас і Космос не прийме…
***
Моя рідна країна
нагадує студію звукозапису
з чудовою ізоляцією.
Роби в ній що завгодно:
співай, кричи, стукай у стіни –
все записують,
але назовні не вийде нічого.
ГІМН КИЄВУ
Твоя шапка Мономаха нелегка.
На обличчі до цих пір тавро Батиєве.
Твоє ймення не згубилось у віках,
мій Києве.
І трудився ти, й не раз на бій ставав,
виривав зі свого серця жало змієве.
Ти із попелу, як Фенікс, поставав,
мій Києве.
Твій Хрещатик має серце молоде,
над Славутичем ширяє дух Майдановий.
Досі в серці моїм травень твій цвіте
каштановий.
Попри всі удари долі – оптиміст,
татуйований абеткою латинською.
Всі часи ти, сивий батьку руських міст,
був і є столицею вкраїнською.
УКРАЇНІ
Тебе цілують привселюдно
і хтиво тягнуться до губ.
Твердять із посміхом облудно,
що кожен – вірний однолюб.
Не хліб дають на рушникові,
а соловецькі сухарі.
Одвіку Твій вінок – терновий,
де зріли грона калинові –
карпатські зяють пустирі.
“Українська літературна газета”, ч. 14 (280), 17.07.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.