Сергій Сурмач. ця жінка в темному…

301

* * *
ця жінка в темному її
хтось майже вигадав
пливуть по сукні колії
і вигини

ігристі келихи вина
убік відсунуті
вона замислена вона
в напіввідсутності

про що їй мріється про що
отак зітхається
невже про потяг що пройшов
пропав зі станції

лежить засніжений перон
й лишилось трішки їй –
на пам”ять розчерк мов пером
оцими ніжками

* * *
цей простір ілюзорний
ці течії і не…
напевно море чорне
крізь мене промине

стихія розтечеться
без берега і дна
і вся моя причетність
пропишеться сумна

та світ зависне в краплі
і вже наприкінці
зостанеться три крапки
три круглих камінці

Начало формы

 

* * *
за вікном кришталева трепета
дощ розбризкав ліхтар у вікно
все вино своє випив терпке ти
залишилось кіно й доміно

а в південній зимі – трохи літа
трохи ліків щоб ти захотів
ворожити на гущі із літер
по той бік ненаписаних слів

та папір не почнеться…і врешті-
решт по колу кружляєш давно
і примножуєш тінь по трепеті
мов хтось третій вам крутить кіно

гостро здогад шпигне і не збреше
взявши в свідки старий новий рік
що ти жив в цій кімнаті не вперше
але знову прожив не в той бік

 

 

ПОВЕРНУТИСЯ В КАЗКУ

повернутися в казку розбитий поправивши глек
все почав би спочатку завiв би собак i сусiдiв
збудував би хай-тек i платив би за смIття у жек
i полив”яне щастя iз повного глечика звідав

цiлував би снiжинки зустрiчнi в рiздвянiм краю
обiймав би дерева що в сивих снiгах як i друзi
і радів що живий що не вбито дiдизну мою
а гiркий її лик палахкоче калиною в лузi

задивлявся б як пам”ятник лiпить з бабусь дiтвора
i як тiнi ворон на дерев опускаються тiнi
хтось гукав би протяжно що пiзно й додому пора
якби вирiс мiй дiм серед казки зими україни

 

ЗИМА

в білу арктику стелі
полюс люстри вмерза
вечори невеселі
як у чарці сльоза

і навіщо ти жив ці
не липневі літа
мов продихав у шибці
лід – а там пустота

розглядай коли змога
щось сумне крижане
тут усе ненадовго
ненадійно і не…

* * *
дівчина квапиться мчить на побачення чи на
пари її парасолька дірявить зеніт
джинсова синь не закрила червоні коліна
наче калина в міський заблукала граніт

мудра маршрутка сама пам”ятає дорогу
дев”ять зупинок так мов за дев”яті врата
вийде за рогом – по черзі її із хот-догом
хтось поцілує й розмаже кармінні вуста

дівчина звикла чи може вдає що звикає
в наших пекельних широтах не те ще було
паранормальна її парасолька зникає
у листопаді немов крізь стіну нло

 

МИРОСЛАВ

коли зривались білі шати
в диму пожеж
коли відвага і відплата
одне і те ж

коли один супроти звіра
а звірі – скрізь
коли тримаєшся на вірі
у дідів кріс

коли у сховку серця присок
урвав терпець
коли летить сваволі в писок
святий свинець

коли ламалась навіть криця
сотенних сил
понад зірками австерліца
і термопіл

звіздою виграного бою
крізь кров і плач
пішла вітчизна за тобою
через космач

 

НА ОСІННЬОМУ ПРИЧАЛІ

невже ми так і доживем
при цьому сонному причалі
де на воді куняють чайки
і часто зависа модем

птахи шикуються в шнури
вони не жнуть не палять ріще
лишень співають наче віще
їм щось ввижається згори

постій обличчям до небес
лови пір”їнки на зарінку
птахи не знають чуєш жінко
без нас летіти чи не без…

 

* * *
давнім шляхом із варяг у греки
марно замітаючи сліди
навіть сам не знаєш як далеко
ти зайшов линяючи сюди

не еллада… отака досада
далі скелі хвилі кораблі
ти хотів потрапити до саду
райського- то маєш край землі

вбогої засушеної суші
де над морем скам”яніла гать
мов розлігся чахлик невмирущий
свої голі ребра вигрівать

та й заснув і вмерти забарився
в узголів”ї скриня карабі
з качкою яйцем і кипариса
голкою- яку лишу собі

 

* * *
то шнуром то ключами
в заєгипетський рай
журавлі від”ячали
хоч ріж поли й тікай

поза обрій відносить
клин за клином пірна
повернуло на осінь
значить ближче весна

можеш вслід помахати
або сісти в літак
сірий плач обігнати
над якоюсь з ітак

тільки де ж ти зависнеш
смуга де запасна
як нема ні ойчизни
ні крила
ні хріна

 

ЗАТУЛИТИ ВIТЕР СОБОЮ

над бучаком вiтер i нiч
i сич зi старою вербою
де слайди знайомих облич
багаття мiшає з пiтьмою

не кожен покине куток
столичний i звичний бо нiби
не дер тобi горло шматок
iз маслом мистецького хлiба

ну хай би на роси тягло
з висот редакцiйних котурнiв
так нi – промiняв на село
хрещатi неони задурно

i ось маєш нiч i вогонь
десь виє машинами траса
i втiлення болю твого –
хатина пiд серцем тараса

тут правди шукав ти чи як…
iз кручi зриваючись скрушно
цей вiтер не вiтер – крiзняк
невкутану вистудить душу

жиєш при водi при бiдi
без зайвих покут i пояснень
поети потрiбнi тодi
як свiтло раптово погасне

чом пишеться трудно i чом
за ватру калини за ту лиш
тобi не проститься якщо
од вiтру її не затулиш

вночi обiймає днiпро
чернечу якiй тiльки й вiриш
як в вершi набилось зiрок
в твої ненаписанi вiршi

 

* * *
і ніяка це не осінь це літа
налетіли і украли твоє літо
заячала в небесах несамовита
загубилась їхня зграя золота

відгойдала відспівала висота
віднесла навзахід сонця голоси та
шурхіт крил якими ще сльозу сушити
вожаку що голови не поверта

хочеш- далі пролітай як і летів
хочеш- свідком стань як вечір догорів
чи бунтуй і піднімай в собі повстання

тільки все- від сповитків до рушників
навіть те що не вмістили грані слів
дарувалось ненадовго і востаннє

 

* * *

останнє тепло запропалого літа
остання молитва лелек-кармелітів
докльовано шпанки туманні світанки
мов хтось закриває на небі фіранки
під вечір горОд розчахнеться багаттям
гіркий його джин буду довго бухать я
крізь запахи мгару і присмаки оцту
ось бабине літо стрибає із мосту
і ти моя люба остання досадо
зникатимеш з мене як листя із саду
лишень на шосе між осінніх пустельок
білітимуть смуги мов слід від бретельокКонец формы

 

* * *
і нема печальнішої повісті
ніж про наш про білий про оцей
плаче дзвін до бранців тимчасовості
хронос пожира своїх дітей

зі свічада розпач очі витріщив
а позаду- годі і казать
є такі дзеркала що не вибратись
кола є котрих не розірвать

хочеться-не хочеться а муситься
пил зірок з плечей своїх струси
слухай дзвін – яка чудова музика
там кінець веселий і страшний

 

* * *
нехай би пасіка гула
посеред літа
де на лугах архіпелаг
медвяних квітів

де можна впасти долілиць
на трави і на
фольклорні груди молодиць-
копиці сіна

та тільки скошено траву
небесним шротом
зосталась дівчина що у
хлібах навпроти

вона у житі як в житті-
не з ближніх вулиць
ти жив в її передчутті
а розминулись

пастушка бджіл остання ма-
буть а від спаса
як недоречно йде зима
у царство пасік

 

ІЛЮЗІОН

відцвіли вже давно
хризантеми в саду
і життя мов кіно
на останнім ряду

лиш ілюзія див
за квиточок на гріш
та якби не купив-
шкодував би ще більш

не спізнавши пітьму
не оціниш свічу
невідомо кому
я “сапожнік” свищу

протупивши контент
та і стрічка нудна
що там ще – геппі енд
чи не буде кіна

 

ПРОМИНАЮЧИ

чогось і мені закортіло світання
хай будуть у ньому роса і туман
хай зойкнуть зозулі гудків привокзальних
і ходить лелекою баштовий кран

на білому цім ми транзитні нетяги
наш потяг як протяг промчить і кінець
а люди як люди за це їм подякуй
а стрілочник гейби колишній стрілець

із пляшки відпустимо поле пшеничне
і булькнем по колу
надіє моя
від станції юність до станції вічність
ще пара зупинок
одна колія

 

НАПРОВЕСНІ

несправедлива мука –
зима у березіль
гніздечка криком мунка
кричать крізь заметіль

у тебе сніг на скроньці
в очах печаль німа
як мало треба сонця
коли його нема

ось-ось і вії згублять
дрібну сльозу рясну
можливо мої губи
врятують цю весну

“Українська літературна газета”, ч. 20 (286), 9.10.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!