***
Мій сонячний рай — фантазія чиста,
Іди, не минай, тривай урочисто.
Хай фібрами б’є у лезо покори
І довжачи п’є свої камертони!
Оце так життя тривалістю в вічність,
Коли-не-коли твоя архаїчність
Ударить, мов дзвін, на кант пістолета,
І вистрілить він освяченим летом!
Диви: сонцеблиск — фантазії промінь,
Це зелень пальмір і вереск понтонів.
І сік, що уливсь у кольору гами,
І в серці розбив твої амальгами!
Мій сонячний рай — фантазія чиста,
Ти ж весело грай, уяво барвиста.
Хай міра втіка у скриню Пандори —
На вістря ножа і леза покори!
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
………………………….
***
Я прагну нової любові,
Як Прометей в пориві нужд.
Нічого більше в жоднім слові
Не обертає в мені глузд.
Я прагну, як ніхто, спокути.
Нехай вона мені пряде
Одухотворені сполуки
І душу знову надихне.
Нехай надихаюся вволю,
Щоб серце бігло у галоп,
Щоб у пориві з головою
Пірнав в ненависний синкоп.
І ще хай запалаю ясно,
Як від зорі кривавий мус,
Що розтікається прекрасно
У моїх нутрощах гамуз.
Оце була б від твору з’ява
І від любові плід зела́.
Я від начиння п’ю криваве
Одухотворення пера.
…………………………
***
Хай буде фенікс з попелу і сну.
Хай буде!
Я його крила вогню
Ковтаю в груди.
Хай буде фенікс — стрілою літа
Усюди.
Нове він життя
В мені будить.
Хай буде фенікс — із відчаю в сміх.
Хай буде!
Він полум’яним мене прирік,
Люди!
Хай буде фенікс — іскрою в даль.
Хай буде!
Я його вершником буду знань
Лютим!
…………………….
***
Альтернативою всьому —
Є пізня осінь й димна згадка
Про млосне небо у грозу,
Про сині ночі в зорескладках.
Як томить ніч своїм стерном,
По морю наче топить тіні.
І сірий полиск за вікном
Несе ранкові просторіні.
Усе встає і прокида
Тебе, безгрішного, з утоми.
І пізня осінь покида
Нічні алюзії й фантоми.
……………………….
***
Сонце, як тінь, у скронях скрегоче.
Сонце, чого від мене ти хочеш?
Сонце, скажи, чого не літаю,
Навіть коли любов я вітаю?
Сонце, чому цей камінь, як море,
В мені бурлить і злютовано о́ре?
Адже не я вибираю цей хрест…
Сонце, скажи, ну чому я воскрес?
Сонце, чому ця любов обіймає?
Сонце, чому вона дме і зітхає?
І коли в виярку в грудях бій,
Сонце, згаси цей зростаючий біль.
Сонце, я вірю — бажаєш не злого,
Сонце моє, дороге, жовтоноге.
Сонце, в любові цій більше нема…
Тінь, що заблукана в болі хреста.
………………..
***
Слово, мов промінь, що топить собою,
І не страшна йому жодна стіна.
Все омине і залишиться з тою —
Музою пера.
І її витвір палкої уяви,
І її стрижні, що б’ють в саму ціль,
Вже плодоносять, мов ангельські чари,
І розповсюджують чарівний хміль.
Слово у ній, мов народжене знову,
Слово у ній — божевільна жага,
Що виростає у нову основу
Твого всебуття.
Без неї все гірко і прикро в’яне,
Без неї краса життя вмира.
Що є слова без її полум’яних
Стріл пера.
До всього вона докладає надію,
До всіх її стру́нків ідуть шляхи.
Із нею поет плекає мрію
І бажання рости.
………………………………..
***
Спогадом вічним себе окриляю,
Спогадом вічним себе давлю.
Ніколи не знаю,
Куди й чому.
Спогадом похапцем дивлюсь на світ,
Спогадом радісним без нагоди.
Я — його вірш
Насолоди.
Спогадом рвучко — в нестяму й крик!
Спогадом, спогадом, спогадом!
Щоб цей язик
Не плів здогадок!
Спогадом — в вічну тюрму і біль,
Де навіть мова белькоче.
Спогадів сіль
Рани лоскоче.
Спогадом, щоб ревло на бій,
Спогадом — денні ночі!
Коли реве буревій
У душі творчій.
………………………….
***
Вогонь Прометея — як пристрасна фея
Із неба престолу на землю пологу.
Несе він його, переможець затятий,
Людям тепло у домівки і хати.
Вогонь Прометея бурлить і скрегоче,
Серця запалають хай древністю ночі.
Хай світло відкине від темряви парчу
І вічно він лине завзятістю дарчо.
Вогонь Прометея у слові і ділі,
Як блиск скарабея й у славі Вергілій.
І сліду не видно від жодного драла —
Людей запалила невтоленним жалом.
Вогонь Прометея — і дух оновився,
І подихом лютим, як дика левиця,
Все йде і торує червоним Цефалом,
Від Бога дарує вогненне начало.
……………………
***
Блискотіють ті листочки
На деревах у ясо́чках.
Їх як вітром раз шмигне —
Що за видиво чудне!
І в осінній наче казці
Все буяє в Божій ласці.
Там беріз зелене жито
В білій топці наче літом.
А як клен смішить — розвора,
Своїм різнокольоровим
Убранням, що все росте
Й надимає листя все.
Блискотіють ті листочки
На деревах у ясочках.
Все убрання розтрясуть,
Щоб нову ввібрати суть.
………………..
***
Хитро зблиснув й зблякнув світ,
Нам нагадуючи промінь.
А його дереворит
Пише новий тексту гомін.
Розростається, живе
У його міцних тенетах
Чорне й біле, добре й зле,
Що все борються в поета.
І лиха слизька сльоза
Капне хвилею докуки.
І цим світом походжа
Розтриклятої науки!
Хитро зблиснув й зблякнув світ,
Пише текст інтекстуально.
Чорно-білий колорит
На папері сексуальнім.
……………………….
***
Що таке нам несе
Новий день з срібних дзвонів?
Ти його не піймав —
Він як зблиск у протоні.
І легкі дубала
Б’ють прожектором в спину.
Пам’ять, ти підвела
Мене вгору незримо.
Все уява сповна
Наче тінню розбила.
І не знаєш — ява
Тебе знов уярмила?
Що? — Фантазія? Мить?
Чи одерта омана —
Це не справжня бринить
В моїм зорі дурману?
День роздерся навпіл —
На несправжнє й буденне.
Я повірити встиг
У його сокровенне.
…………………………………
***
Вільно ширяють в небі лиш птахи,
Вільно літає в безвість мряки
Слово, що схоплює зміст і канву,
Слово, що міниться в речення й гру.
Вільно, як мовлено в древнім потоні,
До неймовірного значення тоні
І до легкого в крутіж рубежу,
Що не являє собою межу!
Вільно, без притиску, міри і кальки,
Щоб розбудило вулкани Ісальки.
Слово, що значить ліричні етюди,
Вільно хай зносить круті амплітуди.