“Українська літературна газета”, ч. 4 (384), квітень 2026
А я живу… Хоч кляті людолови
Навік змінили рідне на чуже,
Навік замовкла українська мова,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
А я живу, та скоро вмру уже.
Болотні люди, хитрі і пихаті,
Сплели нам лапті, Боже сохрани!
Вже їх святі сміються в нашій хаті,
А наші люди – наче барани.
Як йдуть у світ, то наче наші діти,
А світ який?! – Сибір чи й далі де.
Вертаються, і ніде правди діти,
Душа у них порожня, аж гуде.
Де ж їх учить,
в отих російських цюпах,
Що замість шкіл постали на селі?
За українську –
дітям двійки луплять,
А за російську – коржики цвілі…
Й цьому радіє покручеве плем’я,
За той капшук і душу продають,
Яке життя, таке, мабуть, і врем’я,
Коли й старцям уже не подають.
Старий, сліпий,
бреду коло дороги,
І стережусь, щоб хто, бува,
не пхнув,
Бо ще й сміялись,
проклятії богом,
Коли той кацапчук мене турнув.
Чужі уже і діти, й молодиці,
Чужий і дух, і видно, вид чужий,
Бо аж радіє, як її по пиці,
Зацідить (значить любить),
свій мужик.
Таке в них, бач,
тепер сімейне діло,
Ледь щось –
і розпускають кулаки,
А ще до того, лаються щосили,
Й не просто так, а люті матюки.
Сплелись в клубок якісь
незнані віри,
Хоч в нас живуть,
а все кленуть мене,
Найдужче той,
хто сам в ніщо не вірить,
А лише в те, що всіх нас прожене.
Прислухаюсь –
лиш жаби у криниці,
Чортополох в занедбанім саду,
Який колись садили українці,
Та він засох, а я все далі йду…
Мій темний світ холодний,
як могила,
Чому ж життя аж соромом пече?
Тому, що в руки ми не брали вила,
Бо тільки так цей ворог утече.
Тому, що ми дуритися готові,
За обіцянку чи за трудодень,
Своєї пролили чимало крові
Бо думали, що так у рай ідем.
Себе не бачу, інших лише чую,
Іду у світ, допоки не впаду,
А де впаду, то там і заночую,
Але не сплю, бо з сном я
не в ладу.
Та що це я? Хіба таки не бачу,
Якесь дитя дало мені води.
Взяв кухоль, і заледь не плачу,
Почув, як воно плюнуло туди…
Життя іде, і тут зимують люди,
І вітер гонить пилом до межі,
На цій землі Вкраїни вже не буде,
Бо люди ці отут таки чужі.
Я хоч сліпий, та добре таки чую,
Як сохне ліс, і як смердять річки.
Як матюками все живе отруять,
І спалять за вінками і стрічки.
Аж страх бере, як пеленає сина,
І як вона малого матюка.
Хіба ж із нього виросте дитина,
Якщо поп’є такого молока?!
Хоч виросте, та занехає землю,
Як мову занехаяли уже.
Тому й сліпий, що бачу,
як їм темно,
Бо все навкруг не рідне, а чуже.
Вже сорок зим блукаю
по пустелі,
Де вікували наші племена,
Вже не пускають на ніч до оселі,
Бо й племені такого вже нема.
Наші мерці собі копали ями,
Не лиш собі, але й для поколінь:
Як в хоровод зайшли із москалями,
Так триста літ не встали із колін.
Свого давно у нас уже немає,
Навіть з чужого дерева труна,
Але із сліз моїх вже
молодо зростає,
Зелена парость пишного руна!
Якщо засну – під голову бадилля,
Вночі напруживши чіпкий звірячий слух,
Почую, як в землі нуртують сили,
Яких на прю підніме одчайдух !
І довго ми, і люто битись будем,
І рідна Україна ожива,
І в наших селах зарояться люди,
Яким святі і кров ця, і слова.
(1995)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.