Здається, літо вже губило пера,
останні двері брало на скабу,
«Люблю», – сказав я білому паперу.
Вода стояла темна, як мадера,
а понад нею берег чи й не берег,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
а так – барвистий ринок Істамбул.
То я на нім тримав тебе за руку,
я муку полоскав на бистрині,
Я обнімав вологе і опукле,
я переймав солодке, наче цукор.
На весь базар, на всі шовкові луки
той поцілунок танув і дзвенів.
А ти прощалась, лежачи, прощалась.
Так неумисно, гірко, горілиць.
Ти вже була нечула, наче далеч,
була за туском і була за жалем,
та й не була ж, а тільки заблукала
поміж оцих чи яток, чи копиць…
І я од тебе – за одненький подих,
а сам од себе – геть на чужині,
не знавши броду, не питавши згоди,
ходив і слухав, як так само ходить
твоє вечірнє дихання по воду,
твоє османське сонце по мені.
***
Ген літо скликає коней
Із річки жадань заснулих,
Долоню до хвилі тулить,
Долоні вода солона.
Ген хмара – така, як птиця,
Така, як окраєць ночі –
Вертається з косовиці,
На віях несе листочок.
А літо стоїть над полем,
В траву застромивши гребінь…
І ніби всього ж доволі,
А начебто вже й не треба
Ні плину очей заснулих,
Ні туску долонь незнаних.
…До гриви душа притулить
Червону жоржину рани.
***
Як невимовно ллється темнота –
Ні рисочки, ні іскорки на тілі.
Навіки ніч усе переповила –
Ослаблий стан і зімкнуті вуста.
Хай тільки хміль на тілі виграє,
Хай обплітає груди і рамена,
Нехай весь світ пребуде безіменним,
Якщо у нього ймення не твоє.
Я повелю – і спуститься туман
Як саван над деревами всіма,
Як віко над останньою луною.
Ні музики, ні часу, ні письма,
Ні руху, ані дихання нема…
Й тебе нема – якщо ти не зі мною.
***
у ранок осінній – смішлива горішина –
горішина – дівчина на виданні –
виходить у ліс – обніматися з тишею –
і тішити чорні закурені пні –
а там уже шум із дощем перемішаний –
а там на гілляччі розходяться шви –
подивиться вгору – ой нене – ой лишенько –
й закине на плечі порожні сакви –
– три ягідки дай на розживу шипшинонько
усе роздала вже – нічого й ніде –
не вернеться літо – і вітер не спиниться –
три ягідки сестро мені до грудей –
три ягідки теплі – а щастя незвідане
а хури чужинські на голих мостах –
три ягідки сонні – дівчина на виданні –
заплутані коси запалі вуста
і дихає хвища залізними дишлами –
гаками кривими небес дістає –
лежить на шляху між грибами принишклими
тоненька горішина – серце моє
***
Жовтневий млин – у листі, в домі,
в димі,
У вітрі розвіваються листи.
Нікуди нам уже не донести
Цю теплу потерть, світло невгасиме,
цей із польоту викроєний вимах,
легеньку тінь на крилах золотих.
Це теплий плин – бери його очима –
Пиши про мене, на мені пиши –
Ні цяточки на тілі не лиши,
Хай нас ніхто довіку не розніме –
О чиста згага, о любовна схима –
Багаття на пожухлім спориші.
Прощальний клин. Жура моя небесна.
Не дописати – не перебрести –
Хай пальцями змикаються мости –
Нехай постане пустка безсловесна,
Де над столом, як над широким плесом,
У вітрі розвіваються листи.
***
Усе стихає. Слів таких не треба.
А запитають – не відповіси,
Що лазурове покривало неба
Дерева обступили навскоси.
Що хтось тобі напевно повелів,
Дивитися, як світиться вві млі
Вогниста мідь, сагайдаки і стріли,
Як вершники, зомлілі у сідлі,
Побожно прихиляють до землі
Крило архистратига Михаїла…
***
Гроза над жовтнем стала…
Крізь гілки
дивився ти – чого вона над жовтнем,
як яра нить над полуденним шовком?..
Чого табун сахається ріки?
Чого граки при яблуках замовкли?
Як нить, як сіть, розкроювала тьму,
пливла в диму – над лугом і над садом –
аж яблука, розкльовані до саден,
лежали й дивувалися – чому
вона спинилась ген над листопадом?
І ти чекав при яблуках, як лось,
на теплий кашель, на далекий голос,
ну хоч на подих… а було довкола
так легко, що здавалося – ось-ось…
так тихо, що здавалося – ніколи.
***
Дівочим скриком і зірковим згаром
Хлюпоче озеро Елунеара.
Де вікна сплять, заплющені плющами,
Де пави ходять темними ночами
З баскими кіньми, що на бистрині
Зі скелі крешуть соки кам’яні.
У древі сну де корінь, а де крона?
Елунеара – озеро безсонне…
О згаго дум, скорбото білих келій,
Кому твої смоквини і жерделі?
Ні літери ж, ні знаку, ні числа –
Лише вода торкається чола, –
Солоні іскри, пустотливі бризки,
До всіх далеко, а до мене – близько.
Із ночі в день, із вечора – до рана
Тремка потойбіч мерехтить і манить,
І цідить час, і біле тіло п’є
Елунеара, озеро моє.
Воно таке шовкове, ніби постіль.
Вона таке безжалісне, як постріл.
Кому подяка, а комусь – покара –
Елунеара, о, Елунеара…
О, то не іній… не роса… не сніг…
То смерть двоїться ув очах твоїх.
***
Багряна бабко, пурпурова бабко,
ти нащо з хвилі відблиски пила?
Благенька риска, непримітна ляпка,
Жариночка минущого тепла.
Було ж тепло, і ткалося, і згасло.
Втекло, мала, кудись за болота.
То й ти вже кидай крильцем воду прясти…
Он бачиш – осінь, схожа на кота.
Кармінна бабко, золотава бабко,
усе мине – і ти минеш за ним.
Хіба якесь там миршавеньке ябко
впаде до тебе крізь блакитний дим.
Лежіть, ви ж бачте, наростає простір,
зникають межі неба і води…
А осінь що ж?
Сховалася за мостом –
підстерігає пізні поїзди.
***
Ользі Герасим’юк
Зірки упали удвох
Грудьми до білих коліс.
Хто їхав? Нібито Бог…
А де? Та певно, що скрізь…
Йому би спокій та піст.
Йому далеко – аж ген –
До наших страчених сліз,
До наших темних письмен.
Лишив журбу без числа
та ребра чорних ворин.
Розтав собі, як імла…
…та хтозна… може, й не він?..
***
де дух маліє наче пріль
і мокро тулиться до тіла
зірки витрушує з пагіль
гори тієї вѐдмідь білий
із нір глибоких і тісних
де хвища спить у прикорінні
на села насилає сни
гори тієї вѐдмідь синій
єство невірне та криве
і страх у ньому необорний
зриває брили і реве
гори тієї вѐдмідь чорний
і проступає кров руда
і птаство падає одтяте
коли по наших по слідах
виходить і стає на чатах
старезна мати вайлувата
гори тієї ведмеда̀
***
От перший сніг занурюється в листя,
німіє вись, вирівнюється час.
Такими днями непотрібна пристрасть.
Душа боїться, уникає блиску,
душа немовби на ніч роздяглась.
Їй тільки б соню, лелю, потягусю –
у простирадла вкутану, таку,
щоб і не знати – марюся чи снюся,
щоб тільки ласка, подушка, півусміх,
зірки в волоссі – тіні у кутку…
Ну хай би трошки ворушилось віття
за шибою, а решта все – мана…
Як легко спати, темряві служити,
з усіх можливих вигинів на світі
лишивши тільки вигини стегна.
І щоб уже – ні віршів, ані рішень.
Лежати нишком і не мати прав…
От тільки вишень…
Скинь нам жменьку вишень
у цю відправу, певно, наймилішу
з усіх Твоїх божественних відправ.
Малина
Малина пахне нізвідкіль…
І вантажівка стогне хрипко –
чогось чекає з чорних піль,
немов заблукана куріпка…
немов гукає із колось
когось, що більше не озветься…
А ми з купальні сміємось,
нам ще не крається на серці.
Та ніч заходить мимохідь,
поволі збільшуючи віддаль
до хати, що блаженно спить
з руками коло підборіддя.
До нас, до серпня, до ріки…
де косить дід… де баба поле…
де вантажівці невтямки
чого замовкло чорне поле.
Малина б’ється у шибки.
Малина пахне, як ніколи.
***
Немає ні дверей, ні вікон.
Зникай. Не прокидайся. Спи.
Лихим високим чоловіком
виходить серпень у степи.
Рушницю візьме, птаха встрелить,
грудьми закриє переляк.
Проступить на твоїй постелі
глибока рана, наче мак.
І в кров розіб’ють пустку синю –
тяжкі, немовби булава –
намарне втрачені хвилини,
нінащо сказані слова.
***
(Ірині Долженко)
у місті де провулок кожний вичах
удвох одним стремлінням і обличчям
ми пливемо без прихистку вгорі
усі вогні всі зойки залізничні
щось попід нами зморено музичать
лиш нам одним
на цьому пустирі
ми молоді ми з косами як змії
і наші спрагло вивільнені шиї
собак чарують і вокзальних шльох
а поза нами дужий мов стихія
іржавий сон розбуджений Вергілій
зайшов по груди
в мармуровий мох
усе непевне як не вираховуй
бо місто переколоте на дрова
бо листя перемліло на пісні
та тільки досі живляться любов’ю
усі слова при стрічах випадкових
журба на дні
душа на чужині
ми зблиски у фіранковій обслоні
ми човники у грубому картоні
а поза нами студінь світова
і все довкіл просторе і стороннє
і замість сонця сходить на балконі
Медузина
осіння
голова
***
Усе прожите, все червоне
лягло під ноги навздогад.
На сонце дивиться з балкона
міський непевний виноград.
А все шепочеться про осінь,
про сизий дим, про голий страх.
Ідуть антени, наче лосі,
по надвечірніх небесах.
***
ще на городі поралась Явдоха
ще ткався хміль у неї на плечі
ще під вікном твоя сорочка сохла
а потім дощ сорочку намочив
ще під дощем вирівнювалось жито
ще ти ходив без слова як святий
і все хотіло впасти і напитись
твоєї молодої німоти
а потім раптом вікна потьмяніли
бджола зібрала в вузлики тепло –
то за городом змовились могили
щоб сніг ішов
щоб літа не було
“Українська літературна газета”, ч. 3 (269), 14.02.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.