Сергій Лазо. «Зодчі власного життя»

463

***

Зодчі власного життя,

Що будуєте ви,

Різьбярі стін і башт,

Що у задумах ваших?

Міцна кладка прожитих років

Чи провали вцілілих вікон,

І що то за дні розцвіли на горбатих дахах?

З кожним кроком все вище.

Життя на долоні:

Затонулі палаци країни дитинства,

Строкаті руїни надій, як тінь

Вавилонської вежі…

Креслення диму

Над попільничкою

Не залишають сумніву

У величі новобудови.

Допоки затримав дихання,

І вітер не вдарив у шибку…

 

***

Це маленьке бабусине серце.

Тендітна пружинка,

подряпаний циферблат,

Крихітний молоточок великого тіла,

Тріпотить, калатає.

Всупереч усім хворобам,

Негараздам, ударам долі,

Павукам невезіння, що сплітають

іржу років.

Всупереч зупинці,

Де всі виходять, тому що кінцева…

 

Це велике бабусине серце.

Пульс маленьких дитячих морзянок,

Метроном поколінь, ритм життя,

Це серце, в час тріумфу, біди

Усе дзвонить, гуде:

Не забудь, не покинь, не засни…

 

Це вселенське серце.

Що все світить і світить,

Зігріває,

Коли навіть і зірки тієї немає

На чорному атласі неба.

А для нас все горить і палає,

Горить і палає

Це бабусине серце…

 

***

Хлопець йшов на війну.

Мамо, ось тобі гроші,

Купи собі сукню, я хочу,

Щоб в тебе був мій подарунок…

Тепер купила.

Чорну.

 

***

Я дверці шафи відчинив.

Із неї

Сплив кольоровий сплеск моїх сорочок.

У цій колись я мандрував до щастя,

А вбравшись в іншу, все чекав

Тебе.

В картатій зігрівався,

У кремовій ходив на ювілеї.

Їх рукави − як крила давніх днів,

Їх коміри – події, знані дати,

А спинки − наче спогадів вітрила…

Їм усміхаюся,

У відповідь лунають

Овації прасованих манжетів.

 

***

Як ангели потрібні небесам!

Тому й летять у вічність добрі люди,

А ми лишаємося сам на сам

Із тими, хто ніколи там не буде.

Із тими, хто не поруч – на краю

Олжи й зневаги, існування всує.

Так, ангели прописані в раю,

Та й на землі їх неабияк нам бракує…

 

***

Як меншають наші надії,

Так випаровуються наслідки

Усіх наших спустошених задумів,

Усіх наших забутих бажань

І невикористаних можливостей.

Адже все, що мало би нам належати,

Ніколи не буде нашим.

Адже те, що отримали як нагороду,

Нікого ні у чим не переконало.

Приємних спогадів про загибле майбутнє!

 

***

якщо відкриєш серце

почуєш того хто мовчить

побачиш те що ніде

зустрінеш хто не прийшов

якщо серце в облозі

мовчатиме той хто кричить

ніщо так і буде нічим

а той хто назустріч

мовчки пройде повз тебе…

 

***

Я навчав тебе бути веселою

І дощі пеленати веселкою,

Я навчав тебе бути мандрівною,

І у кожній пригоді – царівною.

Я навчав тебе бути щасливою,

Щоби радість навколо – зливою.

Я навчав тебе бути коханою

І вмирати ночами духмяними.

Я навчав тебе бути щедрою

Поцілункам і ранкам цедрою.

Я навчав тебе під вітрилами,

Як приборкати вітер крилами,

Як любити під небом зоряним,

Жити пристрасно і не скорено.

Ти навчалася, пиво піниться,

Учениця моя, відмінниця,

Ти навчилася.

З вихилясами

Посміхнулася –

І пішла собі.

 

СЛОВА…

Слова, які живуть, печуть вогнем,

Слова, що не наважишся сказати,

Де замість філологій і фонем

Зойк почуттів на тисячу каратів.

 

Ті, не почуті, –  в образах святих –

Слова-заклання, заповіти жертви,

Знеславлені, як спогади живих,

Яких не пригадають навіть мертві…

 

Освідчення в коханні, каяття,

Що рвуть всі заборони, наче шати,

Слова, які наважився сказати,

І є насправді свідчення життя.

 

***

Вона заглянула в мене,

Як ніч –

У вікно.

Постояла

Й тихо собі пішла.

Залишивши світло,

Яке забула вимкнути.

 

 

***

Дитинство – край, де живуть казки.

Юність – місто, де будують палаци.

Зрілість – дім, де розбивають серця.

Старість – підвіконня, де вмирають надії.

 

***

Під Донецьком на подив тихо.

Він чистив автомат і думав про дім:

Ось-ось Різдво настане.

Телефонувала дружина, і голос її тремтів,

Він не знав, що ходила вона до ворожки,

І не знала вона, що ворожка не бреше,

І не знала ворожка, що з вечора запив вражий снайпер,

І сьогодні

Ніхто не помре…

 

***

Направа годинників.

Хвилин.

Секунд.

Миттєвостей.

Налагодження мовчання.

 

***

Таріль стиглих вишень.

Узяв одну.

Бордову, як твої губи,

Солодку, як цілування,

Тёрпку, наче спогад про тебе,

Ніжну, як твої слова про кохання,

Оксамитову, як наша вчорашня ніч …

………………………………………………………………

Узяв одну вишню.

Не став брати інші.

 

***

двічі на день

навіть зламаний годинник

показує вірний час

траєкторії мертвих і живих стрілок

збігаються

так і я зрідка зустрічаюся зі своїм

заблукалим щастям

неясно тільки хто рухається а хто стоїть:

я час життя?

 

***

Коли ні болю, ні слів нема,

Не пес, не вовк ти,

Пусте – повітря смітити дарма,

Краще замовкни.

Коли ані сонця, ані імли,

Й можна  жити напризволяще,

Якщо ні списа, ані стріли –

Замовкни краще.

Замовкни, міцно стуливши вуста,

Заплющивши очі,

Доки не википить та сльота

В казані ночі.

І лише потім, у іншій грі,

За болем й коханням слідом,

Лише тоді пиши, говори

І проповідуй.

 

“Українська літературна газета”, ч. 22 (314), 5.11.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!