“Українська літературна газета”, ч. 8 (376), серпень 2025
ВІРШІ ІЗ ЗБІРКИ «ІПОСТАСІ КОВИЛИ»
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
* * *
Вона возила в окопи
РЕБи та fpv-дрони;
дарувала сміх і надію
стомленим
зраненим хлопцям.
А він з її слів
і очей малював,
як дитина, ікони,
і молився за неї
териконам
і янголам-охоронцям.
Коли вона долала
кілометри степів
Донбасу,
цілуючи вітер,
стираючи
бруд і сльози
з обличчя, –
він чекав на неї
як на Бахмут, Авдіївку
чи Попасну:
нехай би вони повернулись
додому
навіть через сторіччя.
Вечеря
Ми їли
на двох
комендантську
годину,
купаючи в стауті
скрики арти.
Людина зустріла
таку ж людину.
А тут це –
півсвіту варте.
Сузір’я мліли,
вмирав ліхтарик.
Верзлося про трупи,
байдужість тилу.
(А ще про романтику
елементарну
замерзла
донбаська земля
хрустіла).
Яка там романтика:
біль
і жарти;
дихають
смерть і весна
у спину.
Це на війні
точно долі
варте:
людина
зустріла
свою
людину.
Очі відьми
Озера болю
любов’ю
наповнюй
(папороть
квітне на місяць
повний).
Йди до неї
попри хрести
і судоми.
Це не
автодафе, –
це твоя
дорога
додому.
Ставай
у центрі
її пентаграми.
Хай серце
стікає у чашу
словами.
Клади їй
на груди
долоні,
церкви
і молитви.
Читай
Pater noster:
навчайся
її любити.
Читай їі
втому,
волосся
і книгу долі.
Дивись в її
очі
і боже
волій.
Щоранку
Знов прокидаєшся.
Дякуєш Богові:
ракета не прилетіла,
ноги-руки-душа на місці.
Твоє минуле
уламками спогадів
доводить оптимістичне
майбутнє
до стану
«200».
І ранок у Крамі знов
такий самий…
Хіба в найкращій
ветеринарці
не вціліли вікна
і двері.
Сам-один
потроху вмиратимеш
під донецькими
небесами,
даруючи мрії
песам
і надіям
розмародереним…
Знов прокидаєшся, –
хоча міг би
ще пару епох
поспати.
Дешевим милом
лоскочеш неголену
копчену пам’ять.
Не вищі за вітер
(на рівні душі)
затискають
ґрати.
Лиш рими летять
світ за очі
єдиній-одній
невідправленими
листами.
Чорно-біле
Я можу
кожне слово
невтомно гризти
до атомів.
Кожну простісіньку
риму
заплітати
в твого волосся
принадні
хвилі.
Кожен катрен
кутики твоїх очей –
як пелюстки троянд –
цілуватиме.
Війна ж – не веселка:
на фото з Донбасу
ми всі
чорно-білі.
На тлі скелетованих буднів,
зґвалтованих планів
на день
прийдешній
Іван Богослов
п’є каву зі мною
і каже:
«Повір. Навіть тут
вам, живим, необхідно
до смерті
кохати».
Вистукує серце
у такт із конем
апокаліптичного
вершника.
Війна ж, –
розбирає
не сказані нами
слова
на цитати…
Передвеликоднє
Ти така мелодійна
в лісах і руїнах
малого
розбитого міста
на нашому
сході,
де повітря
ковтає
легені,
а сльози
воронок
оплакують
мир
і знеболюють
муки
Господні.
Де згорьовані бабці
не ждуть від
війни
ані крашанки,
ані спокути.
Тут
не можуть згадати
про мир.
Та повір,
ці руїни
не зможуть
твою
мелодійність
забути.
Як є
Порожні дні,
ранкові перегари:
степи горять
до Часового Яру;
на дні небес любов
німа димить
за мить до смерті
і до травня – мить.
Скальпує самота
живі слова, –
підкопчена
і поки що
жива.
І рим – катма.
Лиш попіл полину
приправить сум,
кохання і війну.
Вір
Знаєш, завтра ти станеш для неї сірим, таким, як усе:
як «корчі», як юродиві в соцмережах, як побитий асфальт,
як степ.
Завтра сходитиме на голгофу, мовчатиме молитви,
нестиме причастя у термокружці і навпомацки
буде йти.
Завтра вона стане теплою, як зайча у невипаленій траві.
Минулим кровитиме посмішка. А ти віруй у неї,
вір!
Вір у сміх її волошковий, даний Господом на цей день.
Вір у кроки, у погляд, подих. Вір: здолає
і не впаде.
Коли ж вона завтра воскресне, щоб жити на цій війні, –
засмаж їй вечерю, любові додай до спецій.
Хай їсть і живе –
а ти
вір.
Тебе нема.
Лише твої слова
мене заколисають
різнотрав’ям.
Тебе нема –
нічого світ не варт;
степ дихає
натужно
неприкаяно.
Тебе нема.
Між днів і місяців,
між вибухів, мерців,
лісів горілих
тебе шукаю,
вкрай осатанілий, –
та маю тільки
попіл
у руці.
Тебе нема –
лише твої слова.
Та і від них
душа
іще
жива.
Люблю зелень
Коли сіяв руколу, –
не сподівався,
що доживу до врожаю.
Бо до неминучості смерті
звикнути не так болісно,
як до прогресуючої
самотності.
І що?
Вчуся щодня жити:
під співи краматорських
пташок
і буркотіння великих калібрів
збираю рукольні
врожаї.
Щойно ніс соковиту зелень –
і побачив танець
самотньої білої
пташиної пір’їнки
на тлі блакитного
воєнного неба.
Поки тягнувся за телефоном,
аби сфоткати
слід серафима –
спритна ластівка,
наче ракета ппо,
перехопила,
вкрала мою білу пір’їнку.
Це лише мить!
Мить, що зачала
й народила всесвіт.
Мить збирання руколи.
Мить збирання пір’я.
Мить, коли не поспішаєш
жити,
а просто дихаєш
вітром,
поки за тобою
не прилетіла
спритна
ластівка.
Обіймаю на відстані
Відчуй
на відстані
тепло моїх думок,
тепло долонь
і терпку в’язь
обіймів.
Почуй слова, –
хоч я тут сам,
замовк.
І обійми
як жінка,
як дитина.
І зацілуй
степами
біль лісів,
зґвалтованих
ординськими
руками.
І помолись
птахами, сонцем,
травами
за порятунок
наших голосів
і душ, і тіл,
і спокій всіх домів,
за пам’ять тих,
хто небеса тримає.
Молись, гори:
я бачу, як палає
твоя душа
між мертвих
димарів.
Відчуй
на
відстані
обійми
теплих
слів.
Я хочу бути з тобою
завжди.
Це бажання, як дощ, –
вмирає і живить
натхнення
пахучу зелень.
Я хочу лоскоту
твого волосся
посеред орди
і посеред біди.
Я хочу спати
в хатах і квартирах
твоїх номадичних
поселень.
Я хочу вмиватися
пивом
хмільних волошкових
поглядів;
тверезіти болем,
сльозами минулих втрат.
Я хочу, як сонце,
щоранку стрічати
тебе із подивом,
зі щастям присутності
сміх твій
в кишені збирати.
І я прочуваю розлуку,
як скіф прочував
поєднання
зі предками
у вічнім квітучім
степу.
І я прочуваю
надію,
бо чую
у кожному
слові
твій
вибуховий
пульс.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.