Самоспалення – справа інтимна

146

…читання
світанків

схоже на
читання інкунабули

нічних небес

Біблії Пулюя

і зоряного
зерна панспермії

цнотливої
тиші Дикого поля

і польотів
птахів − ауспіцій −

над сузір’ями
міст

і половецьким
степом

воно подібне

до читання
людей і галактик

татового
калірування дичок

грузького
чорнозему

на чоботах
доярок

о п’ятій
ранку

і роса
обов’язково роса

світла
туманів і снігів

гадання на
вранішній каві

 зрештою воно збіжне

з чернеткою
ріллі

і цитуванням
Тацита чи Еклезіяста

усе марнота
марнот

бо

немає нічого
нового під сонцем

тож

не квапся
своїми устами

і сій на
світанні насіння своє

і тоді

настане Час
мовчати

і Час
говорити…

 

***

Крижанію від
скіфської хуги.

Вже тарпани
іржать ув імлі,

ніби чують:
не першу й не другу

смерть несуть
на лелезькій стрілі.

 

І тремтить
тятива,

                  й незникомі

проростають
крізь всесвіт вогні,

і вихлюпують
душі у комин

і хулу, і
плачі, і пісні.

 

Ще зола в
закіптюжених горнах −

наче рештки
згорілого дня,

а вже
вершників в каптурах чорних

гострокрилий
вогонь доганя.

 

***

…і горітимеш
ти у вогні,

синє полум’я

            п’яти лизатиме.

Божа кара, що
рівня вині,

наче лезо,

            на горлі лежатиме.

 

Як Агні, ти
нізвідки прийшов

І підеш у
нікуди

            за млою.

Знаю, слід
від твоїх підошов

запечеться у
часі золою.

Доки квітка
свічі у вікні,

доки стане
дороги,          

                           ітимеш.

А горіти
тобі,

            ачи ні, −

самоспалення
− справа інтимна.

 

***

…уможливив
неможливе

сей
неримлянин у Римі

а в
Сорочинцях самотній

яко свічка у
каплиці

вичахають
атраменти

із пером у
каламарі

рветься нитка
Аріадни

і сповільна
тане свічка

не рятують
хлібні кульки

ні ковточок
коламелі

ні молитва ні
хлібина

ні вино
червоне в кінві

ані спротив
сновидінням

тож надії на
спасіння

вже немає вже
немає

так веліли
темні сили

летаргія

літургія

тільки чортик
розважався

танцював і
корчив рило

із-за комина
дивився

як у череві
пічному

у нічнім
веселім пеклі

мертві душі
палахтіли

 

***

Зникають
сніги,

                як шагренева шкіра,

згасають
сліди

                   і людини, і звіра,

каліфів на
час

                  і колосів із глини, −

зникає безслідно

                 усе, що вторинне.

 

Не страшно
вмирати,

                а страшно не жити, −

товктись все
життя

                біля сіна й корита,

халяви лизати

                  і ладан курити.

Життя
пролітає

                з розбійницьким свистом

над ніччю,

               що вбралась

у скіфське
намисто,

над Понтом
Евксинським,

                над степом правічним,

де сиві
кульбаби

                     в скафандрах космічних,

де з вен
утікає

                    й поволі холоне

на черствім
камінні

                     гадюка червона.

 

***

Ось дощ
прийшов з небес,

            він довго десь блукав,

цибатий
ловелас

            з Гоморри чи Содому.

Він перса
пірамід

            у Гізі цілував

і за вікном
висів,

            як сріберна солома.

 

Старий-старий
юнак

            вікам утратив лік, −

він Вавілон
кропив

            і заливав Трипілля.

Він сорок
днів ішов,

            втомився і приліг

перепочить, і
став

            вселенським водопіллям.

 

По горло у
біді

            поляк, і серб, і чех,

на дно уже
пішло,

            здається, півєвропи.

І де той Ной,
і де

            сакральний той ковчег,

який врятує
світ

            від 
другого потопу?

 

ТРАНЗИТНЕ

Маєш торбину,

                    і маєш квиток.

«Старку»,
цигарку

                    і − «Здрастє!»

Руки діряві

            упустять ковток.

Чарка
розбилась?

            На щастя!

 

Маєш сльозину

            у кадрі вікна,

кволу
ліхтарну папайю.

Келих тюльпану?

            Будь ласка! До дна, −

істина там не
зникає. 

 

Маєш надію

            в нічній Помічні,

ну, не надію

            хозарку.

Щось
розлетілось

            на скалки дрібні…

Щастя
розбилось?

            На чарку.

 

 

 

***

Збирати
шовковицю

            білу і чорну,

до мли на
устах,

            щоб на пучках − пітьма.

Збирати,
неначе пилок,

                      неповторне

із дивної
квітки,

                            якої нема.

Збирати
пророцтва

                  і чорні, і білі

в саду
маргінальнім,

                 що плаче  навскіс,

де вірять
зневірі

                 святіш, ніж Сибіллі

локрійській,

                  чи кумській,

                       чи ще там якійсь.

 

Збирати
печалі

            і чорні, і білі −

це значить
кістлявій мантачить

             косу.

Вмирати в
канаві

            в обіймах метілі

і жити
усупереч,

            всупереч,

                            всу…

 

 

***

            Великої треба хусти, аби

            закрити людям усти.

                        Прислів’я.

 

Ми − голос
тих, кого убили

кремлівські
тюрми, табори,

кому ламали
білі крила

й налигач
кидали згори.

 

Нас убивали
поодинці,

у дріт
гулагівський брали

лишень за те,
що ми − вкраїнці,

а не
зомбовані хахли.

 

У не своїй
своїй державі

ховався
кожен, яко тать,

і нашу славу
і неславу

без брому
годі й прочитать.

 

…А нині не
впізнати «раю»,

де хата скраю
й ковалі,

бо ми —
народ, що вимирає

на ним же
ораній землі.

 

Нові кагани
пишнопиці,

апостоли
облуд й щедрот

ведуть
поспільство до стадниці,

аби заткнути
дертю рот.

 

І хто нам,
титульним, поясне,

чом Слово
наше нищить тля

і йде
покірливо до ясел

асимільоване
теля?

 

***

…і  досі витіка з артерій

кістлява
бобрицька зима.

Нема у нас
минулих берій

й минулих
сталінів нема.

 

Бо ж
недаремно з-понад кручі,

де поночі
блукає страх,

подосі чутно
крики кручі

і степ світає
на кістках.

 

***

Котиться
світом сльозина

шляхом
тернистим розп’ять.

Котиться
світом людина, −

ідоли обіч
стоять.

 

Скрапує з
капищ венозна

часом
розбурхана кров.

Таїнство?

Каїнство?

Хтозна.

Тут не було
молитов.

 

Зрадницьким
крісом у спину

вдарили
потай, сліпма, −

і вже
звідтоді зупину

братоубивству
нема.

 

***

Мріє кобилка

про бабу із
воза.

Що вона має

                   з оцього ізвозу?     

Із оцієї

                    самотньої втоми?

Жменьку вівса

                    та наруччя соломи.

В ясла
голодні

                     сука-хазяїн

недосипає, не
докидає.

 

Мріє кобилка

                 про стайню з Пегасом

і про
лошатко,

                  але це із часом.

Де тії мрії?

                 Почили у бозі,

навіть ілюзії

                  в анабіозі.

Губить солому
візок

                                 по дорозі

чи до едему,

                    чи до Люкрози.

Сонце − у
небі,

                           рогач − у навозі.

«Ех, лєпота!»

                      каже бабця на возі.

 

***

                           Анатолієві Стожуку

І куди його
йти,

            на ніч глядячи?

Це ж не путь

            битий шлях у снігах.

Гуси голосно

            гадять у Гадячі,

а в Турійську

            ковальня − гах!

Блазнем був
би,

            сів би на саночки, −

вйо, булані!

            Каурі, вйо!

Вправо глянеш

            мать моя мамочка…

Глянеш вліво

            мать його вйо…

 

Не життя, а
кислотні розчини,

з темним
осадом, там,

                       на дні.

Всі дороги
благами

                    мощені…

Вйо,
пекельні!

            Вйо, вороні!

***

Із пустелі не
взяти бджолі

ні води, ані
меду,

і вина на
порожнім столі

не знайти
Ганімеду.

 

Хто почує
розпачливий глас

сівача в
Атакамі,

де з клепсидр
витіка повсякчас

жовта кров на
пергамент?

 

Сорок років
Мойсейових,

                                            де

лиш піски
навіжені.

«Манна з неба
тобі не впаде», −

каже мишка в
кишені.             

 

***

Попіл
вчорашніх нарацій.

Мурином став
тарпан.

Від
генетичних мутацій

Білий світ
потерпа.

Жабки-царівни.

                   Спами.

Начеб це ви й
не ви, −

маку голівка

                       замість

світлої
голови.

 

Небо,

          всуціль діряве,

сіє сріблясту
дерть, −

і не підкаже
уява,

де тут життя,

                   де смерть.

 

Начеб ти є й
немає…

Начеб з
копитця спив…

…і чоловік
спадає

так, як
спадає пил.

 

ОРІГАМІ

Паперові
журавлики,

паперові
кораблики,

паперові
крила,

паперові
леви,

паперові
серця,

паперова
совість,

паперова
правда…

…А
чорнобильські душі?

 

***

Дурника грати
в юрмі недолуго

(Бог не
сподобив

            в отарі ходить),

був би
розумним,

            ходив би за плугом,

вівцям гукав
би:

            «Тудить-розтудить!»

 

Мав би
сорочки й штани

            полотняні,

розпашкував
би конем

            виноград;

рибу плескату

            ловив би в лимані,

начебто
тисячу років назад.

 

Бути
розумним,

            щоб дурня зіграти,

діло нехитре.
Банальний типаж.

Дурня зіграти

            й не сісти за грати −

Це вже
майстерство.

            Це − пілотаж.     

***

Іти до
«Хомута»*,

                          там є музичне поле,

а далі − ніби
на

                            Череповище шлях.

Могильний
холодок,

                            і підземелля голе,

і східці
кам’яні,

                            і той, що трафить,
шляк.

 

Розсипані
вогні,

                             мов жовті
мірабелі,

визбирують
вночі

                            з лискучих вод
Дніпра,

і слухати
«Сафо» Гуно

                            чи Мураделі −

наразі все
одно, що −

                        здиратись на гора.

 

(Насправді,
це так само,

                                      що й  котика шукати

в кімнаті, де
хоч око виколи).

                                                    Так от,

читати Федюка

                          вилущувать цитати

з горішків
золотих

                            гіпербол і літот.

Розчинники
печалі −

                            «Ай-Петрі», ліпше −
біла.

Три східці
вище й вище,

                                  мов кам’яна
мета.

І думати
отак,

                              як пілігрим
спізнілий:

іти а чи не
йти

                               до свого хомута?

***

Звикають до
дудки охочекомонні,

неначе до
соски примхливе дитя.

Бабуся з
епохи Тутанхамонів

потроху
звикає до свого життя.

 

Отак, як
звикають до берега хвилі,

до полум’я −
лід,

                        а пісок   − до пустель;

як грецькі
трієри звикають  до милі,

а п’явочки
вуст −

                            до полтавського «ель».        

 

Вже ложечка
срібна

                                лежить у
цеберці,

і рветься
коріння,

            й скорбить співчуття,

і треба
помалу

            звикати до смерті,

отак, як
бабуся

            до свого життя.

 

***

…і була
Атлантика,

            і були атланти,

ген пізніше −

            гелони, лелеки і обри.

Із яруг
виповзав,

            яко мамут кошлатий,

здичавілий
туман,

            і замулював обрій.

І був дивний
мисливець.

            Лежав у щириці,

і торкався
устами

            вселенської тайни,

і рікою Алфей

                     керував, як годиться,

аби овид
промити,

            як еллінські стайні.

 

Тріпотіли
зірки замість риби

            у вершах,

на деревах
гойдалися

            німфи і відьми.

А що був він
поетом отим,

            щонайпершим,

то про теє
ніхто

            достеменно не відав.

***

Летейську
долаючи путь,

до храмів
святково ідуть

прочани,

                         старі й молоді…

І жодних слідів на воді…

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!