…читання
світанків
схоже на
читання інкунабули
нічних небес
Біблії Пулюя
і зоряного
зерна панспермії
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
цнотливої
тиші Дикого поля
і польотів
птахів − ауспіцій −
над сузір’ями
міст
і половецьким
степом
воно подібне
до читання
людей і галактик
татового
калірування дичок
грузького
чорнозему
на чоботах
доярок
о п’ятій
ранку
і роса
обов’язково роса
світла
туманів і снігів
гадання на
вранішній каві
зрештою воно збіжне
з чернеткою
ріллі
і цитуванням
Тацита чи Еклезіяста
усе марнота
марнот
бо
немає нічого
нового під сонцем
тож
не квапся
своїми устами
і сій на
світанні насіння своє
і тоді
настане Час
мовчати
і Час
говорити…
***
Крижанію від
скіфської хуги.
Вже тарпани
іржать ув імлі,
ніби чують:
не першу й не другу
смерть несуть
на лелезькій стрілі.
І тремтить
тятива,
й незникомі
проростають
крізь всесвіт вогні,
і вихлюпують
душі у комин
і хулу, і
плачі, і пісні.
Ще зола в
закіптюжених горнах −
наче рештки
згорілого дня,
а вже
вершників в каптурах чорних
гострокрилий
вогонь доганя.
***
…і горітимеш
ти у вогні,
синє полум’я
п’яти лизатиме.
Божа кара, що
рівня вині,
наче лезо,
на горлі лежатиме.
Як Агні, ти
нізвідки прийшов
І підеш у
нікуди
за млою.
Знаю, слід
від твоїх підошов
запечеться у
часі золою.
Доки квітка
свічі у вікні,
доки стане
дороги,
ітимеш.
А горіти
тобі,
ачи ні, −
самоспалення
− справа інтимна.
***
…уможливив
неможливе
сей
неримлянин у Римі
а в
Сорочинцях самотній
яко свічка у
каплиці
вичахають
атраменти
із пером у
каламарі
рветься нитка
Аріадни
і сповільна
тане свічка
не рятують
хлібні кульки
ні ковточок
коламелі
ні молитва ні
хлібина
ні вино
червоне в кінві
ані спротив
сновидінням
тож надії на
спасіння
вже немає вже
немає
так веліли
темні сили
летаргія
літургія
тільки чортик
розважався
танцював і
корчив рило
із-за комина
дивився
як у череві
пічному
у нічнім
веселім пеклі
мертві душі
палахтіли
***
Зникають
сніги,
як шагренева шкіра,
згасають
сліди
і людини, і звіра,
каліфів на
час
і колосів із глини, −
зникає безслідно
усе, що вторинне.
Не страшно
вмирати,
а страшно не жити, −
товктись все
життя
біля сіна й корита,
халяви лизати
і ладан курити.
Життя
пролітає
з розбійницьким свистом
над ніччю,
що вбралась
у скіфське
намисто,
над Понтом
Евксинським,
над степом правічним,
де сиві
кульбаби
в скафандрах космічних,
де з вен
утікає
й поволі холоне
на черствім
камінні
гадюка червона.
***
Ось дощ
прийшов з небес,
він довго десь блукав,
цибатий
ловелас
з Гоморри чи Содому.
Він перса
пірамід
у Гізі цілував
і за вікном
висів,
як сріберна солома.
Старий-старий
юнак
вікам утратив лік, −
він Вавілон
кропив
і заливав Трипілля.
Він сорок
днів ішов,
втомився і приліг
перепочить, і
став
вселенським водопіллям.
По горло у
біді
поляк, і серб, і чех,
на дно уже
пішло,
здається, півєвропи.
І де той Ной,
і де
сакральний той ковчег,
який врятує
світ
від
другого потопу?
ТРАНЗИТНЕ
Маєш торбину,
і маєш квиток.
«Старку»,
цигарку
і − «Здрастє!»
Руки діряві
упустять ковток.
Чарка
розбилась?
На щастя!
Маєш сльозину
у кадрі вікна,
кволу
ліхтарну папайю.
Келих тюльпану?
Будь ласка! До дна, −
істина там не
зникає.
Маєш надію
в нічній Помічні,
ну, не надію
−
хозарку.
Щось
розлетілось
на скалки дрібні…
Щастя
розбилось?
На чарку.
***
Збирати
шовковицю
білу і чорну,
до мли на
устах,
щоб на пучках − пітьма.
Збирати,
неначе пилок,
неповторне
із дивної
квітки,
якої нема.
Збирати
пророцтва
і чорні, і білі
в саду
маргінальнім,
що плаче навскіс,
де вірять
зневірі
святіш, ніж Сибіллі
локрійській,
чи кумській,
чи ще там якійсь.
Збирати
печалі
і чорні, і білі −
це значить
кістлявій мантачить
косу.
Вмирати в
канаві
в обіймах метілі
і жити
усупереч,
всупереч,
всу…
***
Великої треба хусти, аби
закрити людям усти.
Прислів’я.
Ми − голос
тих, кого убили
кремлівські
тюрми, табори,
кому ламали
білі крила
й налигач
кидали згори.
Нас убивали
поодинці,
у дріт
гулагівський брали
лишень за те,
що ми − вкраїнці,
а не
зомбовані хахли.
У не своїй
своїй державі
ховався
кожен, яко тать,
і нашу славу
і неславу
без брому
годі й прочитать.
…А нині не
впізнати «раю»,
де хата скраю
й ковалі,
бо ми —
народ, що вимирає
на ним же
ораній землі.
Нові кагани
пишнопиці,
апостоли
облуд й щедрот
ведуть
поспільство до стадниці,
аби заткнути
дертю рот.
І хто нам,
титульним, поясне,
чом Слово
наше нищить тля
і йде
покірливо до ясел
асимільоване
теля?
***
…і досі витіка з артерій
кістлява
бобрицька зима.
Нема у нас
минулих берій
й минулих
сталінів нема.
Бо ж
недаремно з-понад кручі,
де поночі
блукає страх,
подосі чутно
крики кручі
і степ світає
на кістках.
***
Котиться
світом сльозина
шляхом
тернистим розп’ять.
Котиться
світом людина, −
ідоли обіч
стоять.
Скрапує з
капищ венозна
часом
розбурхана кров.
Таїнство?
Каїнство?
Хтозна.
Тут не було
молитов.
Зрадницьким
крісом у спину
вдарили
потай, сліпма, −
і вже
звідтоді зупину
братоубивству
нема.
***
Мріє кобилка
про бабу із
воза.
Що вона має
з оцього ізвозу?
Із оцієї
самотньої втоми?
Жменьку вівса
та наруччя соломи.
В ясла
голодні
сука-хазяїн
недосипає, не
докидає.
Мріє кобилка
про стайню з Пегасом
і про
лошатко,
але це із часом.
Де тії мрії?
Почили у бозі,
навіть ілюзії
−
в анабіозі.
Губить солому
візок
по дорозі
чи до едему,
чи до Люкрози.
Сонце − у
небі,
рогач − у навозі.
«Ех, лєпота!»
−
каже бабця на возі.
***
Анатолієві Стожуку
І куди його
йти,
на ніч глядячи?
Це ж не путь
−
битий шлях у снігах.
Гуси голосно
гадять у Гадячі,
а в Турійську
ковальня − гах!
Блазнем був
би,
сів би на саночки, −
вйо, булані!
Каурі, вйо!
Вправо глянеш
−
мать моя мамочка…
Глянеш вліво
−
мать його вйо…
Не життя, а
кислотні розчини,
з темним
осадом, там,
на дні.
Всі дороги
благами
мощені…
Вйо,
пекельні!
Вйо, вороні!
***
Із пустелі не
взяти бджолі
ні води, ані
меду,
і вина на
порожнім столі
не знайти
Ганімеду.
Хто почує
розпачливий глас
сівача в
Атакамі,
де з клепсидр
витіка повсякчас
жовта кров на
пергамент?
Сорок років
Мойсейових,
де
лиш піски
навіжені.
«Манна з неба
тобі не впаде», −
каже мишка в
кишені.
***
Попіл
вчорашніх нарацій.
Мурином став
тарпан.
Від
генетичних мутацій
Білий світ
потерпа.
Жабки-царівни.
Спами.
Начеб це ви й
не ви, −
маку голівка
замість
світлої
голови.
Небо,
всуціль діряве,
сіє сріблясту
дерть, −
і не підкаже
уява,
де тут життя,
де смерть.
Начеб ти є й
немає…
Начеб з
копитця спив…
…і чоловік
спадає
так, як
спадає пил.
ОРІГАМІ
Паперові
журавлики,
паперові
кораблики,
паперові
крила,
паперові
леви,
паперові
серця,
паперова
совість,
паперова
правда…
…А
чорнобильські душі?
***
Дурника грати
в юрмі недолуго
(Бог не
сподобив
в отарі ходить),
був би
розумним,
ходив би за плугом,
вівцям гукав
би:
«Тудить-розтудить!»
Мав би
сорочки й штани
полотняні,
розпашкував
би конем
виноград;
рибу плескату
ловив би в лимані,
начебто
тисячу років назад.
Бути
розумним,
щоб дурня зіграти,
діло нехитре.
Банальний типаж.
Дурня зіграти
й не сісти за грати −
Це вже
майстерство.
Це − пілотаж.
***
Іти до
«Хомута»*,
там є музичне поле,
а далі − ніби
на
Череповище шлях.
Могильний
холодок,
і підземелля голе,
і східці
кам’яні,
і той, що трафить,
шляк.
Розсипані
вогні,
мов жовті
мірабелі,
визбирують
вночі
з лискучих вод
Дніпра,
і слухати
«Сафо» Гуно
чи Мураделі −
наразі все
одно, що −
здиратись на гора.
(Насправді,
це так само,
що й котика шукати
в кімнаті, де
хоч око виколи).
Так от,
читати Федюка
−
вилущувать цитати
з горішків
золотих
гіпербол і літот.
Розчинники
печалі −
«Ай-Петрі», ліпше −
біла.
Три східці
вище й вище,
мов кам’яна
мета.
І думати
отак,
як пілігрим
спізнілий:
іти а чи не
йти
до свого хомута?
***
Звикають до
дудки охочекомонні,
неначе до
соски примхливе дитя.
Бабуся з
епохи Тутанхамонів
потроху
звикає до свого життя.
Отак, як
звикають до берега хвилі,
до полум’я −
лід,
а пісок − до пустель;
як грецькі
трієри звикають до милі,
а п’явочки
вуст −
до полтавського «ель».
Вже ложечка
срібна
лежить у
цеберці,
і рветься
коріння,
й скорбить співчуття,
і треба
помалу
звикати до смерті,
отак, як
бабуся
до свого життя.
***
…і була
Атлантика,
і були атланти,
ген пізніше −
гелони, лелеки і обри.
Із яруг
виповзав,
яко мамут кошлатий,
здичавілий
туман,
і замулював обрій.
І був дивний
мисливець.
Лежав у щириці,
і торкався
устами
вселенської тайни,
і рікою Алфей
керував, як годиться,
аби овид
промити,
як еллінські стайні.
Тріпотіли
зірки замість риби
у вершах,
на деревах
гойдалися
німфи і відьми.
А що був він
поетом отим,
щонайпершим,
то про теє
ніхто
достеменно не відав.
***
Летейську
долаючи путь,
до храмів
святково ідуть
прочани,
старі й молоді…
І жодних слідів на воді…