Саки

Цигарку затис у губах, ледь вичавив дурний посміх,

не второпаю – хто я? людина, річ, відчуття, непослух?

а може, промоклий птах з рибиною в міцнім дзьобі? –

відчуваю: липкий піт ріже шкіру на вилицях і на лобі,

бачу: хижа вода вилискує міддю, і мідь обпинає сушу,

наче шкіра – тіло засмагле, а я з місця й тоді не зрушу,

коли нарешті ж накотяться на берег всі хвилі – разом –

і я вільно пірну в них – альбатросом – чи водолазом.

 

Щодня брию до синяви вилиці, міняю брудні сорочки,

довго пишу нового вірша, а потім – рву на шматочки

те, що олівцем старанно, але вельми безладно вивів

на папірці: я народився, а значить – в життя повірив;

курю, – печу губи й тримаю дистанцію – де потрібно,

подумки лаюся, але просвітку, як не крути, не видно,

здається, жодного дня не провів я без віршів, совість –

там, де мертве й живе, – у пульсаціях в жилах – крові.

 

Клекочуть буйні вітри – й розлягається гук пташиний,

стоїш – по кісточки в піску, – ніби каркас машини,

що спалена ще взимку на узбережжі, й так ясно чуєш,

як товчеться у грудях серце; думками, як птах, ночуєш

в розлогім гіллі старого дерева, – притин знайшовши, –

щирий, тихий, безіменний, як сон, що триває довше,

ніж твоє споглядання, – як хвилина, що зникла, збігла

в твоєму чеканні, що скресне в серці колись, як крига.

 

Там рання осінь – панує, – де птахами поранене небо

ще й досі без угаву – кровить, де випнуто жорсткі ребра

старезних будинків, що колись були заселені – снами,

тепер же в них – порожньо, як дно висохле – ванни;

я йду – вслід за хвилею, – і ноги – по самісіньку кістку

встряють у пісок, так колись давно загублену звістку

приносить до вух вітер, так не страшно – й померти,

відрікшись од молитви й од слів останніх, відвертих.

 

З грудей вивільниш крик, притиснеш до скронь долоні,

коли пекучий жаль із душі – нараз вихопиться назовні,

обмерзає пісок біля купальних кабінок, сприймай тверезо

події життя, що змінюють час, як змінюють в станку лезо;

в щільнім мороці смикається хирим світлом єдина фара, –

де тиша займиста у балках, яких стовкли кози, – запала,

і сіль – роз’їдає губи, лизав би камінь, мов той собака, –

батько вперше – тільки по відірваних пальцях – плакав.

 

Звичайні пальці рук, але ж ти – ніби та риба з плавцями,

що вільно рухається в тихій воді, – помінявши місцями

відбитки тіней, як подія, що затерлась, пішла в непам’ять,

як спадщина, яку посів, або тіло, що по смерті – спалять;

але я знаю більше, ніж ти, – й тихо блякне руде галуззя

уздовж дороги біля моря, так хижа чорна глибока луза

приймає кулі, коли гра урвалась, – і, мов краля жирна,

рибина, зготована на обід, на тарілці лежить сумирно

 

 

?DE*

  Нарешті ж кам’яніє вода у
водопровідному крані,

вбрана у м’язи кров, стаючи поступово льодом,

перехоплює подих – і доходить у снах до грані,

де риби або оживають, або вмирають під сподом

річного заледеніння, борсаючись дужо в товщі

цупкої рідини, сірої, геть вибритої лезом шкіри,

капелюх, напнутий на голову, в марлі сирої ночі

страшно і спішно останні надії й бажання звірив.

Витороплені очі з ознакою самотності, де минуле

надає великої ваги всьому, що змерхло, вмерзло,

і не вистачає слів чи димку з револьверного дула,

за вікнами лищить ріка, ніби висталене синє лезо,

що на краю зими стає зненацька належним літу,

ніби ще один м’яч, так програний в теніснім сеті,

хира скам’яніла вода шкіру вилиць дере небриту,

а потім – враз сходить на жіночий шалений шепіт.

Сніг закриває шмат поля, спиняє роботу пральня,

мре тло зимових небес, жир риб – кислота роз’їла,

так – під бритвою снів – дереться і рветься марля

напнутих на хрящ м’язів – і дише ріка зледеніла –

спрагло, безугавно, напружено, жахно, стрімко,

мерхне колір очей, і глухне крик, вирваний з горла,

і – в цигарковім димку стара друкарська машинка

народжує текст про дроздів, де вижата з губ покора –

значлива, вагома й більша, ніж подорож в автомобілі, 

але є слабшою за розмитий у хвилях небесний колір,

де – врешті-решт немає ознак чи якихось пробілів,

як відлуння чиїхось кроків – у порожньому коридорі.

_______________________________

?DE (нім.) – пустище.