Сага про білу стіну

5 серпня моєму давньому другові і колезі, відомому українському письменникові Олегові Гончаренку виповнюється шістдесят років…

 

Чесно сказати, не віриться: наче ж зовсім недавно все тільки починалося для мого покоління, а ось уже й настає Божа осінь – час рахувати здобутки і робити висновки. Та, знаєте, озираюсь назад, і мені ні за кого з Людей Душі Моєї не соромно. «Ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою…» – ніби про них сказав наш Провісник і Кобзар. Що ж до Олега, думається мені, сказане можна помножити на два, або й на три. Ну, справді, бути українцем і поетом в зросійщеному, зчужілому Мелітополі – це ж зовсім не те саме, що, скажімо, бути ними ж у Івано-Франківську чи навіть у Чернігові. Все життя відгарувати робітником… І при тому написати більше тридцяти книжок поезії, прози, публіцистики! Тільки літературних премій, українських та міжнародних, за ним аж двадцять одна! А ще ж ним майже не виставляється на показ, не висвітлюється навіть в «автобіографіях» журналістика, краєзнавство, літературна критика, перекладацька діяльність, творчість самодіяльного художника – те просто робиться… та й усе. Але ж скільки вже зроблено! На два життя – не менше. А ще за Олегом – багаторічне волонтерство, поїздки в АТО, загибель під Донецьком племінника і похресника Богдана, рання і нагла смерть через те двох молодших братів і батька (за один рік!) та власний інсульт, як наслідок. Але хто б здався? Нащадок запорожців Задунайської Січі, що повернулися в Україну і підняли, оживили колись дикий таврійський Степ, є він, існує – живе! І, надіюся, ще довго буде жити і творити – цей народний філософ і Мудрий Сторож, заради України, яку любить він жертовно, заради людей (а якби ви знали, як їх багато!), котрі люблять його. «Люди – мій виток, моє багатство, моя надія!» – мабуть, тому завжди й зазначає Гончаренко.

 

Представляючи нашим добрим читачам добірку його живих, жахких поезій, хочу ще раз щиросердно привітати поета й добродія зі славним ювілеєм та побажати йому наснаги і натхнення, фарту і гарту, нових звитяг та перемог! Божого захисту тобі, дорогий пане-брате!

 

Сергій ДЗЮБА

 

 

Олег Гончаренко

 

САГА ПРО БІЛУ СТІНУ

 

Змурував батько білу стіну –

стала тлом винограду й світлинам,

бо воно ж, як іти у світи нам

чи в свята, чи ізнов на війну

всяк в ясу причілкову ставав

і чекав смирно «вильоту пташки».

Всіх і досі побачить неважко…

Всі і досі всміхаються вам…

Мати хату вдягнувши в сніги

(у нас досі ще біляться села),

посадила «святу Ізабеллу»,

щоб далось Великодням снаги.

Будували для пам’яті схрон,

та й добром не обманиш природу:

усе менше там образів Роду,

усе більше нуртуючих грон…

Відсміялись, розвіялись десь

і забули, що Рід – Первооптах же!

Я – один… Коли туга наляже,

прибігає, бува, «братський пес»…

Ще з негодами міряюсь силами…

Й сподіваюсь, що істин сягну…

Й п’ю червоне вино і вину

під стіною, незаймано білою…

 

***

Начало книги – то гірке вино,

дарунок – тим, хто спізнюється пити,

чи тим, хто згоден спрагу був терпіти,

перехрестившись і сказавши: «Так дано…»

Чому, скажіть, свята не для поетів?

Чому ж ми спізнюємось завжди на свята?!

Приходимо, коли уже й світа,

коли й вінки вже пущено по Леті,

і відбулись польоти наяву?!

Замість вина нам наливають брагу,

благословивши на похмілля й спрагу,

на муку й неприкаяність нову.

Начало книги – то страшна провина:

началом книги біль наш воскреса!

Нам свято буде, коли тихо Україна

над нами (стихлими…) нахилить небеса.

 

ДАЛЕКИЙ ПЕЙЗАЖ

 

Летіла аж з Литви розлючена зима,

та крила віднялись – тепер піхцем ітиме…

Немало на шляху чого іще злама,

окрім пейзажних див осіннього інтиму.

Морози розірвуть знов «золоте кільце».

Та Вічності хіба страх так багато важить?

«Минає все… Мине, забудеться і це!» –

не мудрі й не царі знов скажуть, як зав’яжуть.

Зима – ще той фанат батальних панорам…

Милуйся палом цим, згоряючи од грипу!

А і жадалось їй, аби ти помирав, –

щоб тіні на чолі могли хоч ласти гріти.

І дім твій, і твій сад горять, мов Карфаген…

У срібному вогні бліда імріє постать…

Шукай людей, хоч ти – «ніякий» Діоген,

бо і зотлієш так, в лихі утавши пости!

 

***

Немає ні прихистку і ні родини

у тих, хто даремно розтринькав Мету,

у тих, хто зневажив в собі Людину,

у тих, хто у вибору віщу годину

був, замість боріння, обрав самоту.

Нічого таких не чекає, не кличе.

Нема ні зірок таким, ні терен.

Що можуть? У схронах десь скніти вічно,

дурним сибаритам плювати в обличчя

і суті шукати… із ліхтарем.

Мій друже, хіба ми старці з тобою,

хіба нам не личить це щастя Митця –

родити дітей, не цуратися бою,

в майбутнє росою іти й травою

та хліб свій ростити у поті лиця?

Лиш крилами не скаламутиш воду.

Лиш віра надію не відбира.

Хто ж ницо «чекає свою нагоду»

і в злі «зберігає свою свободу», –

раб смерті своєї й рабом помира.

«Тіла наші – їжа гидкої черви»?

Хто думав отак, – в іпостасі і смерк цій,

завжди пригинаючись нижче трави.

Хто зрадив майбутнє, – не мав голови.

Хто зрадив минуле, – не мав і серця.

Так, справді, коротке людське життя, –

оцю аксіому я визнати мушу.

Але, якщо жив ти отут до пуття,

то, навіть пішовши у небуття,

навіки залишиш ще людям душу.

 

НІКОЛИ БІЛЬШЕ?

 

В началі-начал почалася війна

і триває, безжальна, й досі.

Міняє назви, але не мина…

Господь говорив тьми разів уже: «Досить!».

Так, Господь зупиняв і біду, і орду,

але в іншому місці з’являвся фюрер,

й, добираючи хижості на ходу,

він, під схвальне дзявкання придворних фурій,

проголошував «Ordnung», «Blickrig», і «Aljarm».

Й на ристалищах гинули юні Поети

для забави хамла та екстазу лярв…

Й на ристалищах гинули Гречкосії,

Музиканти, Священики, Ремісники…

Затихало потому. Ховалось в Росії

чи деінде ще. Й знов розгорялось таки!

І, як завжди, котилося в Україну,

наче більш воювати не було і де.

Ось тче мати-голубка вже саван сину…

Ніч сумотна запала, згасивши день…

Зазираю в Безодню – не видно дна!

Тоне серце у смертному безголоссі!

У началі-начал почалася війна

і триває, (триває!!!) й досі.

 

***

Я випущу серце своє на свободу,

ще поки на цвинтарі – «проводи».

Казали, що Роду нема переводу,

а ось вже іду цариною біди –

окровками суті «останньої Січі»,

сумотними п’ядями злої весни.

Тут очі випалюють дивні «наріччя»

на помниках болю, журби і вини.

Розлючені літери жалять, як оси…

І вітер аж стогне, мов кинутий кінь…

Історія – «Соня дзвінкоголоса»

співає «Причинну» над терням гробків.

Коня зупиняє (чи вітер?) і гриву

сльозами зарошує… і відпуска,

ревнива така і пречесна така…

Що досі стояло похило і криво –

хрести (!) мов рівняються в мертвім строю.

І мов оживають діди за хрестами.

В багнюці козацького смертного стану

втонувши по крила, я, смерклий, стою.

Куди ж бо себе й свою тугу подіти?!

…Та враз опритомнюю. Й злу ще на зло,

йду геть: озивається Рідне Село,

яке ще належиться теж зрозуміти…

 

***

Я часто вдивляюсь в засмучені далі,

хоч Простір уже відвертає обличчя.

Здається мені, що мене досі кличе

луна не почутої світом печалі

(а інша, й не знаю, ще бозна яка є?), –

печаль цю митці називають «земною»…

Див сім-пар-нечистих чекає зі мною.

Див сім-пар-пречистих зі мною чекає.

Ми довго ішли. Ми жадали Потопу.

Стерня нас терзала. Нас мучила спрага.

Герої вселенського ареопагу –

Господні поети, Господні холопи.

Ох, скільки ж в путі учинили добра ми!

А все, як було, так і є по сю пору…

Звичайно ж, я вмію будити собори,

але не навчився в них в’ємлювать храми.

Що ж, так, я старію! Вже й ті, що зі мною,

спокійно і мудро вдивляються в тишу.

Тож стало безпечніше, легше, простіше:

ніхто вже не заздрить безсилому Ною.

До мене злітаються риби, як птиці,

забувши, що дихати небом не вміють…

Вовки знов заклично і радісно виють,

забувши сховати під мордами лиця…

 

***

Я знаю свій фатум: народжені в серпні –

в любові безжальні, в мистецтві нестерпні,

бо чесно жадають і справжньо, і часто

ба, навіть не щастя, а левову частку,

(якщо вже виходять під зорі – «на лови»),

і дива, і правди, і діла, і слова.

То й квітам дарують снагу: «Роси нате!»

То ж геть їхні й змучені Росінанти,

неначе мальовані «від руки»…

Давно їх цураються вітряки…

Самі вітряками й стають «донкіхоти»,

допоки не списані до піхоти –

іще на коні, а не під конем…

Я знаю: ми швидко тому і минем –

майнем в контражурі гарячого обрію.

Ми хочемо слави, як істини доброї,

як волі, як усмішки Дульсінеї.

Тому-то і платимо щедро за неї –

життям, не встигаючи досівати,

буттям, не встигаючи доспівати…

Судьбо, «не встигаючи бути і жити»,

якщо почала, так мені і скажи ти!

Я знаю свій фатум: «Народжені в серпні,

живуть і кохають, неначе безсмертні…»

 

ВАЖКЕ ПОВЕРНЕННЯ

 

Схоже, рідне-своє я беріг погано,

надихаючись тирлищем див і діл…

Десь мене виглядають мій кінь і Кохана.

Десь чекає з останнього Вічний Дід.

Вже давненько й стоять у світів на розі…

А я там ще марнуюся (справи – швах!),

де ідеш по глевкій і пливкій дорозі –

наче тягнеш дорогу на підошвах.

Де та Бездна безкрая, того й не знаю –

недалеко й не близько – в краю пропаж.

Може, то вже й не водорість із Дунаю

так реально насправді кривавить Сиваш

(завезли би щось путнє, вернувшись, предки

із Добруджі у Таврію цю гірку)?

Ген, волошки, бач, стелять сумну веретку

у ярку на чиємусь гробку…

Та Кохана всміхається лагідно: «Скоро вже!»

Коник обрій копитом до себе гребе!

Вічний Дід матюкається: «Мудрий Стороже!

Де у ляда судьбина колотить тебе?!»

І… я знов проявлюсь іще з туману!

На сім бід злих у мене один одвіт:

«Десь мене виглядають мій кінь і Кохана.

Десь чекає з останнього Вічний Дід».

 

***

Ми думаємо, що у нас іще є час,

а часу у нас уже немає.

Нічого нам обрій уже не намає,

яким «мов Мамай сотні раз промчавсь»

(не той – наш козак, а могол жорстокий,

з яким в дружнім леті – уся Орда).

Черешні з минулого тягнуть соки…

А в ягодах видно, що то – не вода!

Ніхто і не каже уже: «Прощу…»

Нас знають, мов кіз на півбока луплених

чи заробітчан ніде не люблених,

за спиною котрі ховають пращу,

за пазухою котрі ховають камінь.

Сліпі нами обрані поводирі!

Здається, уже занімів і Канів…

Танцюють відьми на Чернечій горі…

А ми щоп’ять років себе зраджуємо,

«міняючи вектор виття на вітер»…

Злу волю не кропимо кров’ю вражою…

Церкви – без хрестів… Криниці – без відер…

Надія кривляється : «Щастя? Да щас…»

Самі гетьмани… Всяк живе як знає…

Ви думаєте, що на дурню є час?

ДІЙМО! НАВІТЬ І ДУМАТИ ЧАСУ НЕМАЄ!

 

ВИЗНАННЯ І ОСВІДЧЕННЯ

 

Ви зійшлися в космічний огром України

із усіх неможливих далек –

розтривожили спів, освятили гаї ним,

завели чорногузів-лелек,

мов курей (!), на самому примхливому: «Хочу!»

Та й буття ж – забаганка жінок.

«Я хотіла, щоб світ чимось радував очі,

от і кинула в річку вінок…»

«Я хотіла, щоб серце моє не боліло –

з виріїв нагукала весну…»

«Я учора не знала, чого я хотіла –

ангелів запросила зі сну…»

«І до мене премудра приходила думка,

та її геть не думала я:

вишивала доньці кольорові ладунки

і намарила сину ім’я…»

«А у мене знайшлася намітка чудова –

я її й застелила на степ…»

Наречені невісти. Жалільниці-вдови.

Вам би подарувати усе б!

Але в мене є трохи любові й нічого, –

так «гординя» далася взнаки:

я ніколи з колін не звертаюсь й до Бога…

лиш до вас, мої любі жінки…

 

***

Сонце зійшло, але вдарилось знову об дим

і об вогонь – об війну, якій краю не знаю…

Батьку сьогодні виповнилося б вісімдесят один…

А батька вже більше як п’ять років немає…

Тоді ще майданилось, і люди були ще Людьми…

Тоді всі брати… ще живими… хилились над гробом…

Там сипались іскри під кайлами серед Зими…

І дехто зійшовся з колишніх «удягнених-в-робу»…

І трохи було тих, яким «подавай Україну»…

Й багато юрмилося тих, кому все «всьо равно»…

Я плакав… А вітер у серце стогнав мені: «Сину!

Ти чуєш?! Ти бачиш?! Тримаєш іще знамено?!

Часи нам далися – які, бач, даються й не часто…

Шляхами пройди ж… до кінця, до кінця (!), дорогими ти…

Такий наш народ, що за нього і душу закласти…

піти за Дунай… і вернутись з Дунаю… і гинути

ще п’ять поколінь… усім Родом… і майже дощенту…

Все варте всього – і краплини, й сльозини, й кровини!

Такої землі у світах і віднайдеш же де ще ти?»

Сьогодні ось вітер ізнов озивається: «Си-ину-у…»

Стою сам-один… Наді мною – нікого, крім Бога…

Своє по дещиці ізнову у серце збираю…

Все чую! Все бачу! Все знаю. Готовий до всього.

Не раб і не буду: рабів не пускають до раю.

 

МОЇЙ УКРАЇНЦІ

 

Ось, ти стоїш, вагітна, гідна пісні,

там, де залюблено притихли й віщі віти…

Вдивляєшся у далеки зловісні,

долоні склавши на вагіті світу…

Я рук твоїх жадать не перестану,

хоч зранені й правиця, і лівиця

іще безчассям польового стану,

де топлять злючим кураєм кабицю.

Над ними плакати, їх, як дітей, жаліти,

на них молитися, коли заснуть ікони.

вони – то спомини з «не-бабиного» літа.

Їх й під тортурами не зраджу я ніколи!

Мої дві злякані пташини-перепілки

яким од болю і од зла сховатись ніде,

які вже літ і невідомо скільки

відводять від гнізда повзучі біди –

злетять… й знов припадають до планети…

ледь спурхнуть вдалину… і упадуть…

Прости за те бентежного мене ти,

що, часом, я і є – та смертна путь!

Всьому добру ти в цьому світі – мати.

Зі мною весь тебе віншує Рід!

Тобі і «подвигів» не треба учиняти:

кінь сам прийшов , бо хата не горить…

 

СОБОР СВЯТОГО ШТЕФАНА

 

При всій своїй зразковій готичності

Собор настільки схожий

на древню карстову печеру,

що навіть ікони і фрески

видаються в ньому петрогліфами,

а скульптури, колони та пілястри –

сталактитами і сталагнатами.

Лякають своєю вагою люстри.

І шибки дивних кольорових вітражів

у високих вікнах сяють недосяжно,

як зорі серед степу.

Зате під тиском арочних склепінь

одразу ж пригадуються всі гріхи –

всі до найменшого!

Хочеться відмолитися, як відмитися.

Молишся. Але навіть українська мова

звучить тут латиною!

Іще пригадується раптом,

що знав ти у дитинстві святого Стефана –

він був сільським юродивим

і пастухом, годував із рук птахів,

та й цигикав на саморобній скрипці…

Збираєш себе по атому і спішиш

під сонце – у своє золоте православ’я.

 

***

В далекій Індонезії

існує плем’я,

яке насправді

полюбляє печений

із землі хліб.

Вони не вбачають

у тому нічого дивного.

І вони отак ні в чому

не клянуться Землею.

Можливо, вони просто –

дивні «землеїди»,

що походять не від мавп,

а від дерев,

які навчилися ходити,

утікаючи від мавп,

що ніяк не хотіли

спускатися на землю?

Може, всі хороші люди –

з того племені,

а всі погані –

мавпи, які наздоганяють

дерева?

Чи не хочеться вам

земляного хліба?..

 

***

Ми – сад…

Ми – сад?

Ми – сад!

Не ліс, не гай,

не діброва,

не парк,

не джунглі,

не тайга,

А саме – сад!

Той-Хто-Створив-Нас

мав чудовий план,

розкреслюючи Всесвіт,

на чіткі ряди

квадратно-гніздових

порядків.

Проте він, не подумавши

оживив саджанці

власним духом.

І навіть останній пагінець

тепер почувається Богом,

піддаючись спокусі крикнути:

«Ми – сад!»

А ряди вже давно переплутано…

Ми – сад.

 

«Українська літературна газета»

№15 (255) 2 серпня 2019

1 коментар

  1. Вікторія Климентовська on

    Ми знаєм їх фатум: народжені в січні –
    Це люди публічні та непересічні,
    Котрих не лякають далекі дороги,
    Бо все подолають прудкі Козероги.

    Народжені в лютому, мають буть люті.
    Та тільки вагаються: бути – не бути.
    Їх сніг не жаліє, відлига леліє,
    Та вийдуть сухими з води Водолії.

    В народжених в березні – звужений вибір:
    Спливати, як риба – мовчати, як риба.
    А також вони винятково тверезі,
    Бо спрагу тамують лиш соком з берези.

    Ми знаєм їх фатум: народжені в квітні –
    Це люди відкриті, це люди привітні.
    Це люди живучі на різних широтах,
    Бо ваблять всіх Овенів нові ворота.

    Ми знаєм їх фатум: народжені в травні –
    Це люди трудящі, ще й працею славні.
    Але вороги не дрімають одначе
    І в тому завзятті щось бачать теляче.

    Ми знаєм їх фатум: народжені в червні
    Скарби не ховають в глибокі печери.
    Чи смуглі вдались вони, чи білолиці,
    Усім Близнюкам така доля – ділиться.

    Ми знаєм їх фатум: народжені в липні
    На погляд сторонній – такі безпринципні.
    Вперед чи назад піде стежка у Рака,
    Про це він не свисне, з чужим не балака.

    Ми знаєм цей фатум: прикликані в серпні
    Ліпити – не бити, зшивати – не дерти.
    Минаючи славу й багатство, мов пастку,
    Схопивши обов’язків левову частку.

    З роси і води Вам, Олеже!

    .

Залишити коментар