Рясно вродила калина цього року в саду Володимира Затуливітра

223

Пити-не-напитись крижаної м’якої води із криниці над
Бучацьким ручаєм. І говорити-не-наговоритись…

Та вже десятий рік не будить земні стежки-дороги, не
підкріплюється водою із Роженої криниці поет Володимир Затуливітер.

Але з нами його десять книжок неперевершеної інтелектуальної
поезії, витонченої лірики. Ось уже десятий рік без нього творчість його
наснажує нас. Навічно став слобожанський козак Володимир Затуливітер на сторожі
козацького духу у Канівських горах над Дніпром, на Козацькому шпилі, де ще й
досі можна побачити, як цвіте ковила.

 Доля привела його до
понівеченого козацького мальовничого села Бучаки на Черкащині. І вже вдесяте ми
приїдемо туди вклонитися його могилі, де тепер цвітуть лілеї, ружі й чорнобривці,
висаджені просвітянами Черкащини-Канівщини, прочитати його поезії, поговорити
про творчість, послухати пісні й думи.

 28 липня, в день Св.
Володимира, Десяті Затуливітрівські читання запрошують усіх небайдужих до
поетичного слова. Початок о 12 год. на цвинтарі с. Бучак, продовження на садибі
поета під калиною, а завершимо – традиційно – 
на Тарасовій горі.

Пропонуємо вам іще три неопубліковані вірші з архіву
Володимира Затуливітра.

 

***

Дві неспівставні речі

суть вчителі поезії:

сирітство

й архітектура космосу.

 

Та, власне, й сама поезія

є ніщо інше,

як поєднання нез’єднанного:

мачиного зернятка серця

й безмежжя всесвіту.

 

Кумедія та й годі:

ще біла,

беззахисна мачинка

хоче собою обгородити од згорання

полум’я макового цвіту.

 

***

Кажете: урбаністи,

кажете – біль –

калюжа на тротуарі:

переступима, як розлите пиво.

 

А я не вмію вперестриб,

горобцем не вмію:

ноги спутані серцем.

 

Жовта кульбабко асфальту,

послухай вірш.

 

Лірико,

жовта кульбабко асфальту!

Калюжа забризкує очі,

а вони, кляті очі, …

 

Пасеться на очах моїх зелених

стриножений кінь,

стриножений кінь

стривоженого серця.

 

ВАСИЛЮ МИСИКУ

Ще літ йому було багато до ніскільки

ніскільки  літ – це
сповнилось дідам,

коли степи розкрилися у села і присілки,

як соти трав’яним медам.

 

Ще літ було до цього триста раз

по триста,

коли вже корінь серцем зав’язавсь.

… і здичавіла від землі тирса

(ковила) не росте на ораному.

 

… Страшна мета поезії (й завдання):

підняти цілину часу,

але так, щоб корінь ковили-тирси

не підрізати

 

цього, звісно, не досягти. Тому й не

забувай: степ під жито

відволала в світу ковила,

яка з-під плуга і сівалки не росте.

 

А нам до нас – ще стільки, як до нас.

 

Публікацію підготувала голова фонду Володимира Затуливітра Любов СНІСАР.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!