Пити-не-напитись крижаної м’якої води із криниці над
Бучацьким ручаєм. І говорити-не-наговоритись…
Та вже десятий рік не будить земні стежки-дороги, не
підкріплюється водою із Роженої криниці поет Володимир Затуливітер.
Але з нами його десять книжок неперевершеної інтелектуальної
поезії, витонченої лірики. Ось уже десятий рік без нього творчість його
наснажує нас. Навічно став слобожанський козак Володимир Затуливітер на сторожі
козацького духу у Канівських горах над Дніпром, на Козацькому шпилі, де ще й
досі можна побачити, як цвіте ковила.
Доля привела його до
понівеченого козацького мальовничого села Бучаки на Черкащині. І вже вдесяте ми
приїдемо туди вклонитися його могилі, де тепер цвітуть лілеї, ружі й чорнобривці,
висаджені просвітянами Черкащини-Канівщини, прочитати його поезії, поговорити
про творчість, послухати пісні й думи.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
28 липня, в день Св.
Володимира, Десяті Затуливітрівські читання запрошують усіх небайдужих до
поетичного слова. Початок о 12 год. на цвинтарі с. Бучак, продовження на садибі
поета під калиною, а завершимо – традиційно –
на Тарасовій горі.
Пропонуємо вам іще три неопубліковані вірші з архіву
Володимира Затуливітра.
***
Дві неспівставні речі
суть вчителі поезії:
сирітство
й архітектура космосу.
Та, власне, й сама поезія
є ніщо інше,
як поєднання нез’єднанного:
мачиного зернятка серця
й безмежжя всесвіту.
Кумедія та й годі:
ще біла,
беззахисна мачинка
хоче собою обгородити од згорання
полум’я макового цвіту.
***
Кажете: урбаністи,
кажете – біль –
калюжа на тротуарі:
переступима, як розлите пиво.
А я не вмію вперестриб,
горобцем не вмію:
ноги спутані серцем.
Жовта кульбабко асфальту,
послухай вірш.
Лірико,
жовта кульбабко асфальту!
Калюжа забризкує очі,
а вони, кляті очі, …
Пасеться на очах моїх зелених
стриножений кінь,
стриножений кінь
стривоженого серця.
ВАСИЛЮ МИСИКУ
Ще літ йому було багато до ніскільки
ніскільки літ – це
сповнилось дідам,
коли степи розкрилися у села і присілки,
як соти трав’яним медам.
Ще літ було до цього триста раз
по триста,
коли вже корінь серцем зав’язавсь.
… і здичавіла від землі тирса
(ковила) не росте на ораному.
… Страшна мета поезії (й завдання):
підняти цілину часу,
але так, щоб корінь ковили-тирси
не підрізати
цього, звісно, не досягти. Тому й не
забувай: степ під жито
відволала в світу ковила,
яка з-під плуга і сівалки не росте.
А нам до нас – ще стільки, як до нас.
Публікацію підготувала голова фонду Володимира Затуливітра Любов СНІСАР.