Розсування стін

206

 
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
 
Студія
 
І. СИНДРОМ ДОБИ
Ловець пожитку лжу цілує в губи
і вибача їй зміщення пропорцій.
Синдром доби: ловці-шевченколюби
відбілюють гуртом шевченкоборця.
 
У зоні наукового туману
брудний спектакль, а в нім абсурдна сценка:
зарозумілий пан з-за океану
повчає, як нам розуміть Шевченка.
То пре навгад, то ходить околяса,
впереміш страва – дьоготь і меляса.
 
А братія лукава смаковито
прицмокує… і не лишень Тараса –
в догоду ладна матір очорнити.
 

  1. СВІТОВИЙ КОНТЕКСТ

– Не модерніст, не архаїст,
ти мовби знак на перехресті, –
іронізує модерніст,
що в світовім живе контексті.
 
Поклажа днів його легка
без рими, ямба й анапеста.
Бо ж випав, як товар з мішка,
із українського контексту.
 
Та не дріма глобальна міль,
що побива й модерні строї
і розчиня пиху, як сіль,
у водах сили світової.
03.02.2016
 

  1. У СКЛЕПІ СЛОВА

Поезія – в’язниця чи й фортеця?
Довічний в’язень спраглий перемін.
Чому ж так важко в’язневі дається
мистецтво вільних – розсування стін?
 
Не ум – інстинкт підказує: онова
лише фантом онови, де тюрма –
погубне існування в склепі слова,
якщо у простір виходу нема.
 
І він в шуканнях рятівного змісту
вдається до нових самооман.
Ладнає слух на рвану мову міста,
що диха важко, як левіафан.
09.02.2016
 
УНОРМОВАНІ НЕНОРМАЛЬНОСТІ
Ніч державна. З надбань державності –
унормовані ненормальності.
 
Феодал обдира Вітчизну,
цуплять крамар і митар-тать.
Штопа драну свою білизну
переможена благодать.
 
Нарід ремствує, безтолково
й хапкома на той світ гребе.
Не підозрює: зрікшись мови,
він зречеться і сам себе.
 
Краю, краю, ти кишло крайностей,
унормованих ненормальностей.
 
Осягаючи змін фатальність,
твій оплакує подвиг марний –
унормована ненормальність –
літератор безгонорарний.
04.12.2015
 
УТІКАЧАМ З НЕЛЮБОВ’Ю
Так, ви чужі мені. Не з вами
мій біль, і співчуття – не вам.
Не вистача на ваші драми
мене в епоху наших драм.
 
Це ви підживлювали овоч,
отруйний овоч-Янукович,
породження метану шахт.
Це ваш – могол, крутій торговищ,
володар замків, надр і яхт.
 
В смердючих гнійниках вертепу,
у плісняві його багви,
плодились левченки та штепи,
раби, підніжки, грязь Москви.
 
Ця скверна смокче нашу землю,
а молиться на чужину.
Росію Буніна приємлю!
Росію Путіна кляну!
 
Це ви з тупими різниками
браталися, сліпі кроти.
Ті ж у підвалах тесаками
пороли бранцям животи.
 
Є й інші втікачі, я знаю,
та мова тут лише про вас
і тих, чий лозунг «хата скраю»
спростовує нещадний час.
 
Уже й по княжих тротуарах
товчеться стадо ваших авт.
Не в ресторанах би, на нарах
відпочивать охвістю банд!
 
Тікайте не до нас, в широти
тайги і далі, напрям – схід.
Тим паче, там дешевші шпроти,
хоча й на шпроти є сусід.
 
Він теж не промах!
Якщо чесно,
я втішуся, як доживу,
коли спожиє Піднебесна
вас, як худобу тяглову.
15.12.2014
 
ДІМ
Не тільки ми зістарились, а й дім,
відлюдько, сплюха багатовіконний.
Так тихо рік цей оселився в нім,
немовби його статус незаконний.
 
Ні метушні, ні співу кришталю,
ні галасу, ні вигуків і тостів.
І я притьмом на тім себе ловлю,
що почуваюсь в ньому зайшлим гостем.
 
Немов абсцес, понура німота
натужно набряка в його утробі.
Німує рух. Німі мої вуста.
В німому домі – Лазарем во гробі.
 
Тут навіть ліфт лінується служить,
а чорний хід чорніший від печери.
Зістарився цей дім. Втомився жить,
як і його жильці-пенсіонери.
 
Обабіч баків порпаються пси,
метелить ґава кістку чи шкуринку.
Знічев’я – сміх і юні голоси,
але вони з сусіднього будинку.
01.01.2016
 
Макрокосм
 
СОСТРАТ, СИН ДЕКСИФОНА
З КНІДУ
Позаду незліченні дні турбот,
вимоги і погрози царедворців,
каменотесів жарти грубуваті,
суворих різьбярів перемовляння,
рабів-фракійців спротив мовчазний, –
і зодчий огляда своє творіння
немов чуже: прискіпливо і строго.
Скульптурний ряд із мармуру і бронзи,
стрункі колони з чистого граніту,
які тримають купол з Посейдоном
семиметровим…
грізний бог морів
вітатиме невдовзі мореходців
у гавані Александрії,
твердині Птолемеїв…
місто жде,
коли під куполом за повелінням царським
запалахтить вогонь, зметнеться вгору
й потужним блиском сяючих дзеркал
з металу, що іржі не піддається,
спрямує рух блукальців-кораблів:
так мріялось, так він задумав, зодчий.
 
Він знає те, чого не знає цар,
і знати не повинен, бо то є
його, творця велика таємниця.
Під написом на тиньку – Птолемей –
своє ім’я він висік потаємно
на мармурі…
намисливши крамолу,
все зважив і продумав до дрібниць,
тиньк підібрав під мармур, щоб не зміг
ні нишпорка, ні пильний наглядач
розгледіти підробки…
 
Минуть літа – дощі, вітри і сонце
обвалять штукатурку й перед зором
далекого незнаного нащадка
постане замість царського – його,
споруджувача диво-маяка
ім’я справдешнє…
тоді, Сострат, народиться він вдруге.
13-14.02.2016
ЮЛІАН ВІДСТУПНИК
Порушивши сувору зоборону
Констанція, що вдався до терору,
він поклонявся Зевсу й Аполлону,
гострив, як спис, таємну непокору.
 
Коли ж отримав берло і корону,
то став богам Еллади за опору.
Святилища узяв під охорону,
та не порятував їх від розору.
 
І вже сучасник, схильний до руйнацій,
звів нанівець здобутки віри й праці,
що він їй ревно віддававсь щоднини.
 
І подвиг духу, як завада зайва,
побляк в розповні місячного сяйва
єдинобога, бога з Палестини.
05.02.2016
 
ПЛАЧ ЛІБАНІЯ* ПО ЮЛІАНУ
Зевесе,
як статись могло те?
Чому ти метального списа,
посланця підступної зради
політ не урвав?
щитом не прикрив самодержця?
не вивернув руку плюгавцю,
щоб дротик згубливий не вп’явся
у царствену плоть?
 
А ви де були, олімпійці,
у розпалі грізної битви?
Хіба він споруджував храми
не вам?
не вам догоджав-поклонявся?
приносив, як водиться, жертви?
Чому ж допустили, щоб ниций
його умертвив?
 
Гадалося – перська держава
глибинкою римською стане,
а ритори наші й софісти
в озброї знання
ретельно вбиватимуть в мізки
здичавілих неуків перських
науку Сократа й Перікла,
Софокла дива.
 
Нам думалось – капища наші
прикрасять військові трофеї
на спомин про доблесть звитяжців,
на страх ворогам.
І люд на аренах ристалищ
побачить круті перегони
во славу володаря Риму,
що персів заміг.
 
Намріялось – в сяйві тріумфу
постане він перед народом
державець нового замісу,
філософ, вояк.
Хранитель скарбів розумових,
доскіпувач правди Олімпу,
палкий шанувальник дідизни,
богів захисник.
 
О батьку-Зевесе! Як тяжко
в безжальному світі без нього,
та ж знову руйнуються храми,
бідує талант.
І варвари, цезарем биті,
порушують знову кордони,
плюндрують знеможені села,
грабують міста…
 
Лежиш ти в околиці Тарса,
а мав би в садах Академа
з Платоном лежать, Юліане,
в затінні олив.
Прости, що звертаючись, плачу,
я все ще не виплакав душу,
хоч знаю – за сльози ти м’яко
мені б дорікнув.
06-08.02.2016
______
 
* Лібаній, ритор і граматик ІV ст.н.е. /314-393рр./
Автор «Надгробного слова по Юліану».
 
АМФІКРАТ
Хто пам’ята хроніста Амфікрата
з епохи Александрових діянь?
Лишилася від нього лиш цитата,
як чорний хліб у здобі величань.
 
Не прозирав прийдешнє, мов Кассандра,
а як учасник опору й боїв,
писав про здирства й звірства Александра
він, Амфікрат, правдист між холуїв.
 
Нащадки холуїв в занепокої
на свій копил брехали самохіть.
Полин свідоцтва правди незручної
витоптували табуни століть.
 
Історію вражав отруйний вірус
фальсифікату й збочень конденсат.
Зотлів пергамент і згорів папірус,
та… шпетить Александра Амфікрат.
12.02.2016
 
РУКОПИСИ І ЗОЛОТО
Цар Птолемей, що виписав з Афін
рукописи божественної трійці –
Есхіла, Евріпіда і Софокла,
аби з них зняти копії, послав
афінянам, на їх вимогу,
півтонни золота, як запоруку
безпеки і повернення ціннот.
 
Зняв копії премудрий Птолемей,
але угоду, скріплену печаттю,
порушив, і папірусів сувої
у строки обумовлені Афінам
не повернув, гаразд бо розумів:
те золото, що він його віддав,
лиш дещиця в зіставленні зі скарбом,
яким йому вдалось заволодіть.
 
І посміхаючись, розповідав
філософам, забродам-іноземцям,
поетам і граматикам Єгипту,
як ловко він, монарх, пошив у дурні
афінських мудреців.
12.02.2016
 
За мотивами
скандинавських балад
 
І. НЕБІЖЧИК
Лицаря-вершника ніч зупиня,
стежки урвалася звивиста нить.
Лицар у лісі триножить коня,
плащ розстеляє, пора відпочить.
 
Міцно заснув, та крізь сон долина:
«Слухай, що я тобі нині повім.
Мрець я, мене задушила жона,
в змові-супрязі з коханцем своїм.
 
В сіні сховавши мій труп, тайкома
вивезла в ліс дощової пори.
Кинула в яму, де слизь та пітьма,
мохом прикрила й ошматтям кори.
 
Спить із жоною любас жони,
жлуктить вино, проїда урожай.
Лицарю, лицарський суд учини,
підлій блудниці найперше воздай!»
 
Лицар на голос видіння іде,
яму знаходить й небіжчика в ній.
Труп на коня вороного кладе,
квапить коня по тропі лісовій.
 
Ну ж, душогубко, ну ж, душогуб,
з ношею лицар ступа на поріг.
Слова не мовлячи, кидає труп
прямо жоні окаянній до ніг.
 
Суне з лопатами збурений люд,
клякне убивця над мужем-мерцем.
Одноголосний в рішенні суд:
«В землю її закопати живцем».
 

  1. ВОЛОЦЮГА

Вишивала дівчина золотою ниткою
по тканню по білому, яке мати виткала.
 
Йшов приблуда мимо, завітав у гості,
пропонує дівчина погуляти в кості.
 
«Як не маєш золота, то постав на лахи,
все одно я виграю в зайшлого невдахи».
«А якщо програєш?» – каже волоцюга.
Повела бровою: «То зіграєм вдруге».
 
«А якщо і вдруге виграю достоту?»
«То поставлю, хлопче, на дівочу цноту».
 
Виграв раз і вдруге в дівчини заброда,
мружиться впівока: «Де винагорода?»
 
«Я пожартувала», – промовля до зайди, –
вишию сорочку, лиш не приставай ти».
 
«Вишиту сорочку я візьму охоче,
але ж виграв, дівчино, я красу дівочу».
 
«Відчепись, мандрьохо, марно не впирайся,
дам коня зі стайні, тільки забирайся».
 
«Я коня втрачати аж ніяк не хочу,
але ж виграв, дівчино, я красу дівочу».
 
«Йди туди, бродяго, де бродив ти вчора,
обіцяю – матимеш ти добротний човен».
 
«Я візьму твій човен, нагадати ж хочу:
виграв я не човен – честь-красу дівочу».
 
Дівчина в розгубі розплітає косу,
опускає очі, пожаліти просить.
«Заспокойся, дівчино, смута твоя зайва,
я ж бо принц англійський, а не бідний зайда».
 
Підхопилась дівчина: «Королівський сину,
матимеш віднині люблячу дружину!»
 

  1. ТРИ СМЕРТІ

Приснився Торду поганий сон:
дім в язиках пожеж.
Мати згоріла, сам згорів,
і наречена теж.
 
Торд крізь хащі коня жене,
лякає лисиць, вовчих.
Аж раптом убивці йому навстріч,
гострі мечі у них.
 
«Мисливче Торде Тюкессон,
чому ти тут в одині?
Де твій сокіл? де вірний пес?
де слуги твої міцні?
 
«Шукає здобич мій вірний пес
у заростях і кущах.
Слуги долають морські вали,
торують додому шлях».
 
Вхопились убійники за мечі,
убили Торда смерком.
Тіло кинули на коня,
цвьохнули батіжком.
 
Біжить додому розумний кінь,
а мати уже чека.
Серце шепнуло їй – мертвий Торд,
убито твого синка.
 
«Помилуй вершника, Всеблагий,
якого цей кінь носив.
Дай спокій, Боже, його душі,
він був дбайливий син».
 
Стука стара до Карін в дім:
«Карін, із ложа встань.
Вийди, невісто, з кімнати в двір,
на жениха поглянь».
 
Мати – в плач, наречена – в плач,
затяжні, мов дощі, плачі.
Наречена пада удень, як сніп,
мати – пада вночі.
 
Де лежав один, троє лежать,
вір-не-вір, а в руку сон.
Мертва мати, Карін теж,
мертвий Торд Тюкессон.
 
ПОЕЗА “VILLAMONREPOS»
/ З Ігоря Сєвєряніна/
 
М’ясо наїлося м’яса, м’ясо наїлося спаржі,
М’ясо наїлося риби і налилося вином.
І, розплатившись із м’ясом, в напівм’якім екіпажі
Покотило до м’яса в капелюсі з великим пером.
 
М’ясо пестило м’ясо, і віддавалося м’ясу,
І виробляло м’ясо в солодкому неспанні.
М’ясо гнило, хворіло і оберталось на масу,
яка розкладалась, смерділа, як всі м’ясні.
 
ЗНІМОК З УФИ
Тринадцять мертвих з двадцяти живих
я налічив на знімку груповому,
який колись люб’язно надіслав
мені в Кіровоград з десятком інших
Яїцький Ігор, фотокор «ЛУ»,
на згадку про вояж в Башкортостан.
 
Урівняні в правах, стоять пліч-о-пліч
на знімку майстра видатні й відомі:
Зарудний, Загребельний, Нечерда,
Швець, Гуцало, Нікуліна Наталка,
про смерть якої за обставин дивних,
до слова, не з’ясованих ще й досі,
довідавсь я з материка чужого:
Лос-Анджелес вночі підняв на ноги
надривом емігрантського дзвінка.
 
Але на знімку мертві ще живі,
розмежування лінія відсутня
при ганку дерев’яного музею,
в якому аксакал Сайфі Кудаш
розповідав про дні давно минулі,
й поцокуючи раз-по-раз ціпочком,
побіжно підкидав родзинки-факти
до пирога – життєпису Тичини,
який, як те відомо, опинився
разом із побратимами по цеху
під час війни в башкирській стороні.
 
Нагадую – нас двадцять, ми на східцях
брусованого скромного будинку
за двадцять сотень верст від України,
і зрозуміло, жоден з нас не дума,
що пряжа долі кожного в руках
у Мойри з ножицями, що лише вона
на око прикида черговість жертви,
і як належить Мойрі, уриває
крихкого існування нить тонку.
05.01.2016
 
***
Він твердив як закляття – сильним стань!
Стань каменем з бруківки цього міста.
Долаючи марноту зволікань,
впиши себе в реєстр його діянь,
дай поштовх існуванню – формі й змісту…
 
Але хода його була хитка,
він рухався наосліп і спроквола…
 
Вгорі, з-за надбудови флігелька,
зірвавсь дігтярний ворон, мов крамола,
внизу – ледь проглядалася ріка
і гнала свої збуджені війська
в зачинені туманом виднокола…
04.01.2016
 
***
І той пішов на дно, і та,
і не рятує вміння.
Погубна хвиля наліта,
змиває покоління.
 
Твердь вислиза і нетверді
при тверді мокрі ноги.
Я вже по шию у воді
без шансу допомоги.
В туман вдяглися береги,
я сам собі обуза.
– Здавайсь! – в екстазі вороги.
– Не смій! – штовхає муза, –
ти ж сам казав: «Не все сказав,
скажу – в гріхах покаюсь…»
 
І на очах її – сльоза,
я за сльозу хапаюсь.
 
Як можу, сплачую борги,
нотую стреси й струси.
В тяжкій засмуті вороги,
поліпшивсь настрій в музи.
11.12.2015
***
Він знервовано випалив їй,
схильній до таємниць і темнот:
–Захисти мене від безнадій,
затули від зневір і скорбот!
 
Розчахнулася ширмами вій,
оголила затаєний зір:
–Захищу тебе від безнадій,
затулю від скорбот і зневір.
 
Але маєш ти знати чому
я знеболю твоє житіє.
Навзамін я твій розум візьму,
а в придачу ще й серце твоє.
02.01.2016
 
***
Побажав ти легкого пера
і якихось там злетів.
Не буває такого добра
у зимових поетів.
 
Заважкий невторований шлях
по льодах та по насту.
Перший припис – не впасти в снігах,
другий – не занепасти.
 
І тому, доки в тяглості гра,
я скажу тобі руба:
побажай не легкого пера –
рискаля й льодоруба.
 
Не зважай, якщо сноб і естет
запідозрять обмову.
Оприлюднить зимовий поет
свою правду зимову.
09.02.2016
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!