Василь Клічак. “Розбивались крики об тарілку”

***
Міста за сотні кілометрів.
У кожного – своє.
Збирались жити в них,
а вмерти
не думалось.
Як є.
Про що нам думати ?
Не знаю.
Хоч, ні, лукавлю.
Є про що.
Сьогодні друга я
згадаю.
Розмова довга.
А про що?
Про те,
що написалось нами.
Про те,
що слабшає все він.
І розглядає панораму
з балкона
вітру навздогін.
І голос
слабшає у нього.
Оселю вже
не покида.
І десь
поділися дороги,
як у малих річках
вода.
Він про поезію
говорить.
Він нею дихає.
Живе.
Її обожнює.
І творить
словечко у рядках
нове.
У нього стільки
словотворів!
З них назбирався би
словник.
Почули б ви,
як він говорить,
немов до гілок
садівник.
Мені здається,
добрий янгол
його від лиха
береже.
Та що кажу я?
Знов лукавлю.
Коли з ним бачився?
Еге ж.
Десь буде літ
приблизно двоє.
Або, точніше,
півтора.
Тож уяви
все Подніпров’я.
І скільки вод
стекло Дніпра.
Не порівняти
із рядками,
які лягають на папір.
Чи то удень,
чи вечорами,
новий вивершуючи
твір.
Живе поет
в одному місті.
Живе поет.
Живе поет.
І чи можлива
справжня дійсність,
якщо не з’явиться
сонет?
Новий сонет його
майстерний.
Їх понад тисячу.
Це факт.
А час,
як відгомін безсмертя,
із ними в такт.
Із ними в такт…
24 червня 2019

***
Розбивались крики об тарілку,
начебто краплини дощові,
що із гілки скапують на гілку,
гублячись у росяній траві.
А тарілка, глиняна, квітчаста,
звуки ті вбирала тайкома.
Хоч вони зліталися нечасто,
сортувала вона їх сама.
І ніхто не знає, скільки часу
таємниці в сОбі береже.
Хто її придбав, зійшов із траси,
а тарілка спокій стереже.
Так їй ця сподобалась робота –
берегти гнівливі голоси,
вивержені, як вулкан, достоту,
але не позбавлені краси …
30 червня 2019

***
Дві години у заторі. Дві години.
Поруч колія коротка трамвайова.
І по ній трамвай курсує щохвилини
то в один бік, то у другий гонорово.
І чомусь немає в ньому пасажирів.
Геть порожній.
Розмальований назовні.
Видатні кияни.
Погляд добрий , щирий.
То Булгаков, то Білаш.
Комусь шановні.
І по колії прямують почергово
то один трамвай, то другий щохвилини.
І повзуть, повзуть машини покроково
дві години у заторі.
Дві години…
4 серпня 2019

МОНОЛОГ ОЛЕКСИ ДОВБУША
Що мною рухало
у горах, у світах?
Конем я нісся швидко.
Дужий. Файний.
Мав сили стільки!
Як згадаю – страх.
На що її потратив?
Не питаймо.
Хіба тоді
хтось думає про це,
коли вирує кров
у всьому тілі?
І, сполоснувши
в річечці лице,
біжиш несамовито
в гори білі.
Опришки – славні хлопці.
Та вони
очікують чудес,
як від месії.
Якби ж знаття,
що то від сатани,
то не плекали б марно
ті надії.
Не радився із ними.
Хтів утіх.
Тікав від них ночами
до любаски.
І сам грішив.
Й уводив її в гріх.
А кожен гріх –
наближення поразки.
І як тут бути?
Не скажу – святим.
Не міг же бути я –
простіть ! – інакшим.
Порухав гори..
Й надто молодим
пішов.
І світ лихий
переінакшив…
27 липня 2019

***
Відвідав хату. Помоливсь.
Відчув спиною її докір.
Мовчить байдужо мудрий ліс.
Росте трава крізь тишу й спокій.
Нема стежок. Нема слідів.
Якесь незнане дикотрав’я.
То вітер, певно, натрусив
Насіння із місцин прадавніх.
А що йому? Він залюбки
долає відстані далекі.
Згортає миті у клубки
І їх розмотує так легко.
Чи є його у тім вина,
Що річку майже не впізнати?
Змінила течію вона,
бо не здолала штучні гаті.
Така ріка. Такий цей ліс.
Така моя самотня хата.
Її відвідав.
Помоливсь.
І трішки.
Трішки задививсь.
І маю.
Маю
що згадати…
11 травня 2019

***
І де та хвиля, що впливала
на хід усіх твоїх думок ?
Як вічність, думалось, тривала
і кожен сковувала крок.
Ігнорувавсь набутий досвід.
Його кидалося всліпу.
Здавалось, хвилі тої досить,
щоби покинути тропу
і стати враз на роздоріжжі,
там, де відсутній Божий храм,
в якому можна в мертвій тиші
довірить душу голосам,
які десь є, та їх не чути.
Як і не видно янголят.
І, опинившись на розпутті,
як інструмент, що втратив лад,
стоїш і чуєшся бентежно,
хоч не манить уже полон.
І почуватись незалежним
немає жодних перепон…
19 березня 2019
***
Не сотвори собі кумира –
то перша заповідь свята.
І саме в ній основа віри
на всі твої земні літа.
Невже такий ти є наївний?
Скільком ти оди написав?
Чекав, що скаже богорівний.
А він так хитро: « Ти сказав…»
Не сотвори. Нема безгрішних.
Згадай, як клекотів Майдан.
В однім пориві, як у вірші,
ім’я те лЮдський океан
всіма містами від столиці
так ніс, неначе отченаш.
Великодушно Бог дивився
й сприймав те дійство, як кураж.
Не сотвори собі кумира,
бо хто простить тобі гріхи,
якщо хитнеться твоя віра,
а час змете всі порохИ.
Йому, Всевишньому, не треба
ні твоїх слів, ні твоїх од.
Не сотвори…
Поглянь на небо.
Хай береже тебе Господь!..
21 лютого 2019

***
Отак би, оминувши темний ліс,
зайти у геть засніжене подвір’я.
Ні сліду від чобіт чи від коліс,
а чи від крові із пташиним пір’ям.
Десь шашіль точить довбню.
Тиша з тиш.
І донесеться з-за ріки колядка.
І біля хати раптом ти уздриш,
як оживе тих днів дитячих згадка.
І щось таке привидиться. Таке.
Для цього справді треба вийти з лісу
й зайти до хати, де зерно м’яке
в макітрі. Й хліб із власного замісу.
І пережить щемливе відчуття –
той поспіх до колядників найперших.
Аж чути, як гуде серцебиття.
І очі й лоба похапцем утерши,
ті витвори вкладали на столі.
Молилися. І розговлялись просто.
І, як тоді, цей сніг.
На його тлі
від тебе тінь.
І погляд з високості
отих очей, що ждали тебе так.
Якби ж, якби тепло їх знов відчути.
Стоїш в снігу.
Стоїш, як на вітрах
перед вікном покинутим, забутим…
13 січня 2019
***
Пригадую, в дитинстві на Свят-вечір
Заздалегідь замащувалась піч.
І не чекаючи сподіваного з печі,
В макітрі терли мак.
І підкрадалась ніч.
І мама якось дивно називали
Плоди ті найдрібніші із рослин.
«Три це», «дай це».
Немов застерігали
від пойменовування темних тих зернин.
Я відчував тоді якусь магічність
у ставленні до складника куті.
Його оберігали.
Так незвично,
мов захищали в хаті всі кути.
Дивлюсь на нього. І не називаю.
І засторога мами в пам’ятку.
І в таїнство оте не зазираю .
Воно зі мною .
В ніжнім сповитку…
11 січня 2019

ПАМ’ЯТІ ВОЛОДИМИРА КАРОГО
Сліз я своїх не приховую.
Вістка вжалила мене.
Друга мого не врятовано.
Нині Покуття сумне.
Ми говорили недавно.
Тиждень іще не минув.
Що ж ти , Володю, так рано
вітрило у вічність напнув?
Нащо його напинати?
Для чого тобі та плавба ?
Як же без тебе Снятин,
Прут з висоти горба?
Осиротіло вкотре
рідне містечко твоє.
Біль відчуваю гострий.
Мучить сумління моє.
Друзі твої зібрались.
Як шанував їх ти!
Мало ми спілкувались.
Тричі мене прости.
Сліз я своїх не приховую.
Вістка вжалила мене.
Друга мого не врятовано.
Нині Покуття сумне…
16 січня 2019

ПЕРШИЙ МУЧЕНЬ
Стефан міг змовчати.
Не змовчав.
А його обмовили лжесвідки.
Правдою, як встромленням меча,
ранив він фанатів пережитків.
Розлютився весь синедріон.
Наче звір, який стікає кров’ю.
Крик вагою до десятка тонн
хвилею нахлинув штормовою.
Він стояв. Красивий, як Адам.
Задивився в небо і побачив
Господа. А біля Нього Сам,
Той, що людству шлях новий означив.
«Бачу я, повірте, там Ісус.
Он стоїть біля Отця праворуч».
Ці слова були, як землетрус.
«Що ти мелеш ? Що ти там говориш?»
І каміння полетіло враз
в мученика першого святого.
І летить воно. Летить крізь нас
і, здається, доліта до Бога.
Долетіло б. Та ніхто не зміг.
Може, й зміг. Якби то не озвучив:
«Боже, не вважай їм то за гріх!» –
Стефан. Той, що перший.
Перший мучень.
9 січня 2019

МОНОЛОГ НОБЕЛІВСЬКОГО ЛАУРЕАТА
Горище. Сховок. Мав я рочків шість.
Зі мною мама. Дітлахів ще троє.
Не дай же, Боже, щоб якийсь фашист
туди заглянув. Лиха б він накоїв.
І так два роки. Світу – у вікні.
У щілинах вузеньких між дошками.
Там діти бавляться.
Але, на жаль, мені
ледь-ледь їх видно в об’єктиві рами.
А якось вдалині на путівці
йшла дівчинка в карпатському одінні.
Хвилини ті були, як промінці,
що блимнули й погасли, як видіння.
Запам’ятався, як не дивно, сніг.
То білий, то червоний, то зелений.
То обвуглілий, то такий, як міх,
чи як в братрурі яблуко печене.
Помріймо краще, матінко, про те,
як помандруємо удвох до Сан-Франциско.
Це ж просто так. Як і усе просте.
Із Золочева може і не близько,
та подолаємо дорогу нелегку.
Дістатися нам треба до Европи.
Так тихо.
Сіно.
Книжка у кутку.
І риють – чути –
поблизу окопи.
Востаннє риють. Тут. Де школа й сад.
Та це вже їм ніяк не допоможе.
Втечуть і не повернуться назад.
Ми підемо. Допоможи нам, Боже!
Благослови вкраїнську цю сім’ю,
що, ризикуючи життям, нас прихистила.
Благослови і матінку мою,
що в час тяжкий крильми мене прикрила.
І буде ще Европа. Й океан.
І берег прийме нас американський.
На дотик там відчую свій талан
і скористаюся із кожних шансів.
Мене оцінить науковий світ.
Мене вшанують високо в Стокгольмі.
Як я чекав колись на білий цвіт!
Він рятував мене в літа юдольні.
Тепер дивлюся так на ті листи,
що їх приносить пошта з України.
Нас просять переслати їм нитки,
щоби створити свято всій родині.
А барви мають бути отакі:
червоні, чорні, а також зелені.
А ними покриває рушники
чи вишиванки український геній.
Я в Уневі. В своїх рятівників.
Рушник стобарвний дістають зі скрині.
О, скільки в ньому вишито кодів,
що силу втаємничують Вкраїни.
Ті барви, що ряхтять на рушнику,
такі мені близькі і животворні.
Той витвір повезу у літаку
додому, як дарунок неповторний.
Пригадуючи ще один трофей,
що віз його колись я із Стокгольма.
Він зовсім інший.
Не такий, як цей,
що розглядаю в тиші молитовно…

* Герой вірша – Роальд Гоффман. Народився 1937 р. в Золочеві на Львівщині. На початку 1943 р. разом з матір’ю та трьома іншими дітьми переховувався на горищі школи в селі Уневі. Їх, євреїв, прихистила там українська сім’я Миколи та Марії Дюків, учителів. Згодом, після втечі нацистів, Роальд з мамою потрапив до Европи, а звідти до США. У 1981 році став лауреатом Нобелівської премії з хімії. Крім того, що хімік, він іще поет, драматург, філософ українського єврейського походження.
(Із книжки «Репер Нобеля». Видавець Ольга Пугач, 2018).

16 жовтня 2018

ПАМ’ЯТІ ЯРЕМИ ГОЯНА
Відходить покоління,
народжене війною.
Обвуглене. Обпечене.
Покрите сивиною.
Воно шинелі батьківські
взяло й на себе міряло.
Долало всякі Опори.
І в світле й добре вірило.
Лишилося романтиком.
І мрійником запеклим.
Змінилася довколишність.
Нове з’явилось пекло.
А хлопці, як звичайно,
своїм затятим настроєм
у просторі не губляться.
І повносило здрастують.
Ламало їх вітрищами.
Згинало геть додолу.
Були у долях тріщини.
І гіркота від болю.
Лишилися змужнілими.
Романтиками мрійними.
Трудівниками вмілими.
І друзями надійними.
Відходить покоління,
народжене війною.
Обвуглене. Обпечене.
Пошарпане судьбою.
Та в душах з Україною.
З її промінням сонячним.
Із почуттям синівським
і там її боронячи…

1 жовтня 2018

***
Десятеро прокажених.
Десятеро прохачів
благали у Нього спасення.
Милості кожен просив.
– Йдіть! –
Він промовив гучно.
Очистилися , йдучи.
І святкували бучно,
забувши про Божий чин.
І тільки іноплемінник ,
один лише з десятьох
вернувся. Припав на коліна,
схлипуючи: « Бог… Бог….»
Сльози йому застилали
очей Ісусових біль,
що невдячних прощали,
благаючи в Бога сил…

17 грудня 2018

УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА
Ти йшла дорогою під тягарем хреста,
немов Спаситель на свою Голготу.
Терпіла болі, зціпивши уста,
приниження й зневаження достоту.
Ударів, що зазнав Ісус, було
п’ять тисяч сто п’ятнадцять.
Це відомо.
Та чи злічити ті рази, де зло
тебе відвідувало в тебе вдома?
Ще геній наш запам’ятав дитям
священиків, що мали дух козацький.
І не впускав у страдницьке життя
безбожництво з-за мурів чудернацьких.
А кляв його. О, як його він кляв!
Як ворога підступного і злого.
І в чужині усе переживав,
що обірвалася твоя дорога.
Вона з’являлась протягом століть.
Ти нею йшла крізь терни і гоніння.
І ось вона – очікувана мить
твого відродження і воскресіння.
Почув Господь молитви поколінь.
І сталося біля Софії диво.
Немов Спасителя майнула тінь.
І Божа Матір всіх благословила.

15 грудня 2018

КОХАННЯ У ЛІСАХ
Я – газда у цих горах!
(Із фільму «Білий птах із чорною ознакою»)

Блукав не раз по лісових стежках.
І дивувався , де подівся страх
у лісників, що гнали мотоцикли
поміж дерев, що до усього звикли.
Вони в собі тримають, бережуть
людських історій сокровенну суть.
І навіть, може й дивно, в їхніх снах
десь є сюжет кохання у лісах.
Воно було. Таке, як і життя
отих, що вірили до самозабуття
в святу ідею щиро й одержимо.
Тому їх дух достоту незборимий.
То инший був. Не віртуальний світ.
Свої порядки й перед Богом звіт.
Були побачення в затишші без свічі.
І шлюб таємний в церкві уночі.
І попри пазурі розставлені ловильні
дитя народжувалося у горах вільних.
І вільними були його батьки
й земля, що вільною була в усі віки.
Помножувались сили від кохання.
Ліси. Криївки. І тумани ранні.
Що діялось в умовах тих з людьми?
Чи можемо таке збагнути ми?
Пташки й дерева. Під кущем струмок.
І понад стежкою столітній мох
були й тоді, коли витав довкола страх,
та обминав кохання у лісах …

23 листопада 2018

АЛІМПІЙ
Фарби – то був сенс його життя.
Ними він змальовував ікони.
І у них же вмочував шмаття
й прикладав до ран на шкірах хворих.
І не тільки це він лікував.
Ще – пропасницю і малярію.
Фарбами, якими малював.
Важив їх. Розмішував. І міряв.
Правда, дивовижно?
Лавра. Він.
Перший богомаз і дерматолог.
Крізь безмежжя часових глибин
крутить фарби таємниче коло.
Та чомусь ті барви, як чужі.
Ними не малюються ікони.
Не лікують жодної душі,
бо відсутній в Лаврі Дух Господній.
Знав би він, що коїться тепер.
Гіркоту, що випита із чаші.
Має кожен, твердив він, «себе
день и нощь покоя не даяше «…
20 листопада 2018

***
Вже обморозились троянди.
Листки. Бутони. І квітки.
Вже не звучить осіннє танго.
Натомість в’януть пелюстки.
Садили ми ті квіти, мила.
І їх плекаємо удвох.
Чи від зими їх захистили?
Про це напевно знає Бог.
Йому подякувати треба
За те, що вкупі на землі
Ми відчуваєм наше небо
й перебуваємо в теплі.
Однім теплі, якого досить,
Щоб огорнути і зігріть.
І провести в дорогу осінь,
що віддаляється щомить.
Її уже не повернути.
Вона побула і пішла.
А нам чекати, нам ще бути
у наших вимірах тепла…
17 листопада 2018

***
Відкотили камінь від печери.
І сказав Він: – Лазарю! Виходь!
Ще блищали сльози, ніби перли.
Ще Його благословив Господь.
Й понеслася чутка до Каяфи.
Рішення миттєве. Вольове.
– Дуже небезпечна Його слава.
Навіть те, що просто Він живе.
Наближалась Пасха іудейська.
Вгадували, чи Ісус прийде.
Він прийшов, хоч знав, що буде кепсько,
й щО Іуді в серце біс вкладе.
Мив ученикам, схилившись, ноги.
Й витирав неквапно рушником.
Кожен чистий перед Ним, як Богом,
крім одного, із гнилим душком.
Буде ще тріумф в Єрусалимі.
Буде зрада й буде каяття.
І молитва.
В ній намісник Риму
оприсутнить зганьблене ім’я…

1 квітня 2018
 Василь КЛІЧАК
 
«Українська літературна газета» №19 (259) від 27 вересня 2019