“Українська літературна газета”, ч. 2 (382), лютий 2026
Anottatio Caligula
Шановне зібрання, болючі втрати
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Нас спонукають до нелегких дум,
Розхитуються виховання ґрати,
До біса йде моралі зайвий шум.
Стає питання: живемо навіщо?
Абсурд зусиль – в кінці чекає смерть,
Якщо здійматись сходами все вище –
Злетиш, відчувши світу круговерть.
Сенс цінностей – години насолоди,
Перед спустошенням убитої душі.
Насичення – йти до потвор від вроди,
Дух хаосу на заклик вже спішить.
Калігула
Оскільки смерть забрала в мене цінне,
Життя віддасть усе мені – без меж.
Умовність – геть; іду до влади-цілі,
Всяк тиранії відповість: «Авжеж».
Хочу відчути втому безсоромну,
Від хвиль протиприродних відчуттів,
Навію страх (добро дає оскому),
Добуду місяць (бо давно хотів).
О, я – дослідник без табу і правил,
Філософ чесний божевільних днів,
У ніжній своїй юності зоставив –
Нудні чесноти – пута на мені.
Гелікон
Даремно чекати тепла від безшумної тіні,
У дзеркалі бачиться той, хто туди зазирає.
Бурлить імператор –
з ним перебуваю постійно,
У оргіях й на самоті, коли біль душу крає.
Людці у сенаті, театрі, палаці, у храмі,
Гадають: до кого прийде нагорода – розправа,
Бо їхнє життя не вартує сенатського храпу
Коня Інцитата, що там засідає прежваво.
Я вийшов з рабів, знаю темінь життя,
його черствість,
Сухий простолюдин,
в абсурді та фарсі живучий,
Навколо не люди – могильні докучливі черви,
Гнучкий вислуговець –
зіграю я роль свою влучно.
Кезонія
Калігула, коханий мій гарячий,
На рани у душі поставлю латки,
Життєвий досвід визрів мій, неначе
Серпнева груша, плід якої – райський.
Прикрас не попрошу я дорогоцінних,
Не манить владних дій п’янка спокуса,
Живу в сім’ї та маю ясні цілі –
Любов і спокій, просвіток без струсів.
Жахливий світ скалічив чоловіка,
Безжальний жереб – кесарева тога,
Мій страх і розпач не здолати криком,
Палац – мов клітка, вже не вийти з нього.
Хереа
Мене не нажахати божевіллям,
Серед абсурду волю зберігаю.
Мовчу, а очі люттю побіліли,
Імперія доведена до краю.
Фігляр на троні, йолоп недостойний,
Чекати час для дії треба слушний.
Сенатори й народ у скруті стогнуть,
Порушено устої непорушні.
Не назову я вбивством, а спасінням
Те, до чого доцільність досягає.
Калігули трагічний колір – синій,
Піде у вічність з ним – я присягаюсь!
Сципіон
Не може хтось закони підміняти,
Хоч кесар він на троні, та не Бог!
Калігулу також родила мати,
І дім його – не хмари, а чертог.
Так, був я зачарований кумиром,
Повірив у очищення вогнем,
Та не усе, що змащується миром,
Веде до світла з кожним Божим днем.
Учора друг – лукавий ворог нині,
В біді допомагати б не спішив,
Дрібній я поклонявся порожнині,
Розчарування фальшю – біль душі.
Імперії служити має влада,
Не примхам нездоровим та дурні.
Не знаю як, та треба щось міняти –
Не до вподоби кесар цей мені!
Мерея
Ходжу я до сенату і здригаюсь,
В нім кожен день – немов останній вдих.
З патриціїв ніхто не ловить ґави,
Бо смертний час не одного настиг.
Улесливо тирану промовляю –
Слова медоточиві, похвали,
Та подумки Юпітера благаю,
Щоб батька дочекався син малий.
Безпечніше купцем на світі жити,
Вино чавити, жати в літні дні,
Ніж мати почесті, Калігулі служити,
Не знаючи: повернешся чи ні?
Муцій
Бажаю жити – та не під тираном,
Приємна шана – не за здану честь.
Кривавий деспот – пізно або рано,
Піде – так хоче populus увесь.
Мене не зломить вбивці хижа вдача,
Я зневажаю божевільні дні.
Не кесар той, коняку хто призначив –
Високим вершником (сенат не мовив «Ні»).
Є римська доблесть, честь і принциповість,
Служу їм справно і помру за них.
Про імператора ще не скінчилась повість –
Калігули узрю останній вдих!
Лепід
Я – свідок зла, спостерігач сумлінний,
Філософом живу в абсурді днів.
О, як далеко мої думки линуть!
Пізнав багато, хоч бракує слів.
Калігулу не через страх сприймаю,
Природу деспота я майже зрозумів.
Навколо люд – підлесні чорнобаї,
Підживлюють його лихий порив.
Але ж мислитель має свої вади –
Безмежну прірву від думок до дій.
Глибокі роздуми – без користі принада,
Коли біді не можуть дати бій.
Засуджую безкарність, та не дію,
Робити знаю що – та не роблю,
Плекаю, мов хлопчисько, я надію:
Бур’ян поляже, якщо подумки зрублю.
Октавій
Старий, як Рим, дивлюся з гіркотою
На зграю мавп, що кесар їх наклик,
Руйнує світ навколишній з метою –
Його перетворити на смітник.
Життя прожив у стриманій чесноті,
Не стану власну курвити мораль,
Закінчу шлях на гордовитій ноті,
А не у хорі, де придворна шваль.
Я змучений, не в змозі подолати
Несправедливість трону, дику лють,
Не воїн – бо іржаві меч та лати,
Та ідеалів збережу я суть.
Anottatio Le Malentendu
Повернення. Що може бути краще?
Нехай діра – твій дім. Передусім,
Господаркам готелю невидящим,
Що поряд знову Ян, їх брат і син?
Багато років жилося нарізно,
Обставини і цілі розвели людей,
Як довго треба, щоб за свого визнав
Кров рідний, де бешкетував малий?
Людей роки міняють безоглядно,
Придивишся – людина вже не та,
Стає на злочини жахливі ладна,
Якщо в душі темніє пустота.
Ян
Простий до наївності й добрий,
У щастя домашнє повірив, дивак,
Мов промінь останній – за обрій,
Зайшов, як за море заходить маяк.
Дорослим він виріс, приїхав,
Інкогніто (от буде сміх!).
Прикмети? Які можуть лиха
Прийти від людей дорогих?
Та став він у чергу смертельну:
За гостем спалили мости,
Снодійне подіяло й вельми,
Проворно потягнуть – звести.
Абсурдна загибель – довіру
Убивці втопили вночі,
Людину мрійливу та щиру,
І голос його вже мовчить.
Марта
Мене, молоду і сильну, запхали у простір задрипаний.
Безвихідь, безвихідь, безвихідь –
у скронях стучить день і ніч.
Як вирватись з хмурого міста,
де доля наказує – «Рипнись!»?
Хотіла любити та мушу –
вбивати на тлі протиріч.
Я грішна тяжкими гріхами,
одначе чи є Бог на світі?
До мрії іду беззаконням,
а небо безбарвне мовчить.
У мене свої разрахунки –
покинути двір цей, де діти –
Ми з братом росли, та не знали:
паркан скрізь тюремний стирчить.
Тепер черговий постоялець заїхав –
привітний, веселий.
«Можливо, він добра людина» –
снодійне пасує вину.
Бо гроші потрібні для мрії –
біля моря купити оселю,
Щоб вирватись з темного пекла –
вбивати я не припиню.
Мати
Я виснажена виживанням вічним,
Тягну свій плуг, рву жили без надій.
Світ-захолустя душу покалічив –
Йдемо до волі полем чорних дій.
Усе немиле під похмурим небом,
У павутиння заплелася міль.
Життя – мов сон, нічого вже не треба,
Не знаю, що чужий буває біль.
Пробудження жахливе наступило:
Від матері руки загинув син.
В абсурді знидіти не маю більше сили,
Життя – одне, але ж і син один.
Марія
Не можу мати другого я дна,
У світі тільки є любов одна.
Кохати й берегти – твердий мій путь,
Щасливі голубки взаємно ллють.
Мій милий Ян, я свіжий твій ковток
Води криничної – напийся без морок.
Не знаю я, чому ти граєш фарс,
Скажу тобі лише – у добрий час!
Застерігала, та не вберегла –
Не впала в ноги, сукню не рвала,
Не закричала навздогін з вікна,
Тепер страждаю, мов моя вина.
Старий слуга
За господарством клопіт – через край,
Що привело гостей у цей «не рай»?
Ґаздині в змові (це давно почув),
Що буде далі – знаю, та змовчу.
Спостерігаю, як готель живе,
Гостей годує, життіє прерве.
Служу системі (а вона – така),
Поганим слугам шкварне копняка.
Я – літописець і розповідач,
Не дам підтримки – побажаю вдач.
Заходьте, гості, постіль і вино,
І чай, що зачекався вас давно.
Anottatio Le Mythe de Sisyphe
Небіжчик напружує м’язи холодні,
Штовхає каміння, угору повзе,
Тартар розчинився в підземній безодні –
Все бачить з Олімпу могутніший Зевс.
У горах підземних вершини суворі –
Не боги, а демони злі майорять,
Десь шапка палає на кожному чолі,
Їм камінь котити, ї…ать їхню мать!
У світі живих марна праця триває –
Каміння угору, крізь сльози і піт,
Вінком із лаврового листя вітають,
А потім ховають (хоробрих – сновид).
Сізіф
Мозолі ниють, піт чоло вкриває.
Чи я живий? Чи, може, тільки сплю?
У сутінках неласкавого краю –
Ніяк за хвіст фортуну не схоплю.
Проріс у камінь – тілом і душею,
По скелях йду – у спеку, дощ і сніг.
Із ношею своєю – як з ріднею,
Інших не бачу – що мені до всіх?
Безглуздість існування розумію,
Абсурд усюди – куди оком кинь.
Щасливим залишатися не вмію,
Як прийде щастя – не впізнаю: «Згинь!».
Пручаюсь світу – доля невблаганна,
Зчепивши зуби – на даремний труд.
Живу із відчуттям, що щось проґавив.
«Боротись» – смисл життя є хоч тут?
Дон Жуан
Як нудно бути вірним і постійним –
Одна кохана, вдвох – багато літ.
Метелик я, нектар від справ постільних
Щоразу п’ю – і знов іду на зліт.
Так, я гурман, їдок, до втіх охочий,
Передчуття сполучень – вираз лиць,
Куди не гляну – бачу стан жіночий,
Молочні груди, кавуни сідниць.
Холодна смерть стоїть, спостерігає,
Мене ревнує, свого часу жде,
Поки швидкими ходжу я ногами,
Під свій альков мене не поведе.
Абсурд прийде – зірве з кохання ковдру,
Під нею – клик жіночий: «Поцілуй…».
Залишить заповіт красивий бовдур:
«Живи та прагни, йди і завоюй».
Актор
Знімаю грим з обличчя і душі,
Роль зіграно, глядач домів спішить.
Одне із сотень прожитих життів…
Своє прожити правильно б хотів.
Герої сцени розважають вас,
Абсурд життя – навколо тільки фарс.
Зіграти мрію Бога – він не вмре,
Та режисер-пекельник не дає!
Живемо в забутті незграбних снів,
Емоцій, дум, командних голосів.
Тому не пам’ятаю часом роль:
Ковпак – я блазень, мантія – король.
Зійду з підмостків – слава увелить,
Серед куліс живу я кожну мить.
Лише мистецтво долі сенс дає,
Проте воно у кожного своє.
Завойовник
Я – чужинець для вас,
ви в майбутньому – вбиті,
Увійду у ваш дім або хижо вломлюсь.
По дорогах війни пси біжать ненаситні,
Їх поживою стануть – одяг, жінка чи гусь…
В’ївся пил у лице – беньки зиркають тьмяно,
Залишився живим – смерті вірний васал.
Крізь багнюку боліт, вже додому не манять,
Світ убогої хижі й варварок портал.
Дяка – богу війни, він наш батько суворий,
Обладунки і меч дав у руки нулів.
Знаю: десь мене вб’ють, та житуху спотворив,
Народившись в краях, де війна – у крові.
Маєш руки – хапай, маєш очі – оцінюй;
Імператор укаже, куди бігти ногам.
Існування – абсурд, бо само вже є ціллю,
Ніц святого не маю – зруйную і храм.
м. Івано-Франківськ
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.