Роксолана Стефанишин. «Ілюзорність»

661

***

Мокра крапля,

огорнена забутим теплом

і музикою…

Кольорів симфонія.

 

Так плаче гірський ельф,

ллє краплі на сухі долоні

без солі…

Містична анімація.

 

Інша картина,

посипана порохом і сріблом,

на ній – я…

Стискаю білу лілію.

 

***

Тікати від снів зумисно

зануритись у воду опівнічну,

мов у спогади по той берег

і ловити світло потойбічне

і плести з празілля обереги…

як мурахи залоскочуть тіло

загорнутись в зоряну пеленку

і крутитись з місяцем за руки

поки він зі мною до світанку…

і зоріти його звабним світлом

поки світ впіймає коси сонця

і поділить світло на октави…

Там метеликами душі срібнокрилі,

ухопивши із небес окрайця,

надіп’ють нектару із заграви,

нас побачать лиш магічні ельфи,

що стулились в ліліях озерних

пролепечуть тихе і прекрасне

ще й на хвилях крильцями напишуть…

такі миті піднімають землю

аж до магми черпають, одначе,

хоч невидимо, зате на рівень вище

серце лине сопрано ліричним,

а тим паче любить – безголосу тишу

знайдену, вколисану, вцілілу

що дотиком, одним мізинцем,

ген за серпанком, сягає мрію…

 

 

***

Хтось складає нам долю,

сортуючи генетичні пазли:

підпасовує, мислить…

Чи, бува, й випадково

знехтує роллю,

а вслід образи,

немов медузи,

до тіла липнуть,

ковтають слово

семиразово,

доки не крикну…

 

Ви, всепрониклі,

пістряві думи,

заселюйте іншу планету,

нумо!

Ядерний спалах,

чия естафета…

обличчя поблякло,

стулило очі горючі

і мовчки смеркло –

болю́че-болю́че…

 

Нас порятує сумління

і врешті весна,

що бісером засіває…

У пазухах при́квітків

зачаті життя.

Обличчя оживає

і благовісна мама,

немов німфа-Флора,

трояндами сад утішає…

 

А ми яскравіємо,

як зірки, що народжені парами

мріємо-тліємо

у крихітне диво віримо…

 

 

***

Небо у зорях,

як у вітрянці,

в безсонні лежить…

Думки, як космос,

невідомі-позасвідомі,

близькі-далекі-усиновлені…

Дятел не спить.

Дивна ця ніч:

боязка, аж ковдрою вкрилася,

в п’яти лоскочеться

і дибки волосся,

кудлате як мла…

 

А попід вікнами:

солодка й дрібна

цвіте матіола…

І вперто лікує цю ніч:

аромо-, кольороперапія –

я у долоні тримаю зорю,

у мене безсоння і аритмія,

уява фарбує її зéло,

як соната Шумана Роберта,

мій світ не йде обертом

його стримує м’ята…

 

Як мантія з пліч неба спала,

пригадала Сократа,

може він був правий

і боги схожі на хмари

незримо із ними пливуть?

Та чи “шлях білих хмар”

увік досконалий?

 

Мої спомини-міріади:

цей з пупінком,

а цей – опалий

цілує землю…

Я в підземелля

його відправлю

й сама за ним пірну,

немов в життя минуле,

у ту модерну давнину,

де заблукала моя тінь…

Та тінь, що з світлом

йде за руку

й не чує ревних голосінь…

 

Та, зрештою, вона мене впізнає,

бо замість сукні – метафору вдягну,

бо я шукаю цінність, не ціну

в собі,

в тім звабнім світі,

що дихає містичним,

естетичним,

й потік свідомості жене…

Хвилі імпресії

і лінії життя – дотичні

Моне, Мане

Роден, Верлен

душі людей з природою єднали,

а душі бу́ли без імен…

 

 

***

Ти у сонмі богів

шукаєш притулку

чи відповіту,

хто долю тобі заповів.

Пливуть перламутрові хмари

поміж сонячні поблиски,

опісля мелодій чудових

чуються оплески…

Гра на золотій кіфарі:

пальці бігають рівнями Всесвіту,

шукаючи ноти вдалі…

Аполлонові пальці

переплітають твої…

Посеред танцю випадаєш зі снів:

котишся лавиною у свою зиму,

минаючи двадцять сім січнів…

Струсивши ялину,

Заховуєш у долоні сніжинку,

себто мільйон крапель води,

що не змочили тебе ні на йоту…

Сніг заповнює сліди,

а ти знаходиш глицю

смолистої ялини

вона блистітиме довше

на півхвилини…

 

 

***

Потайки

чайкою ловитиму тебе

по річкових меандрах

і зупинятиму шторми

граційно

білоперими крильми

краї зачорнені, мов свічі

в канделябрах,

мов тло на прапорі чуми…

що ті кораблі

жахнулись вóди

хвилями затрепетали

так ще люди бояться тіней

і тікають самі від себе

крізь покоління,

мов від розпеченої лави

що доганяє, мстить, минає…

 

Птасі б до неба

А небо – свічадо

кригою вкрите

Де ж твої лебеді, Ладо…

Претихо

тонуть тонами хмари

десь в океанах,

а лози твоєї снаги

плетуть екібани

 

у лоні землі

на узліссі прасвіту

хмарою причастись

краплею меду

з вінка первоцвіту

 

а піднебесся потомне

колише твоїх пташат

на осонні… щоденно

мов своїх небожат

щемко і потаємно…

 

 

***

Буває тишу точить дисонанс

вперто, мов серед бескиддя,

крізь зойки духів прадубів,

ба навіть мамонтів, орлів

звуки злітаються в романс

нагих скрипальок-сосен

чугайстри танчик завели

у верхогір’ї етно-сцен

де ватра дужає мороз,

як синьоокі мавок

під стукіт дятлів, скрип смерек

змахнув крильми Гіпнос

із рогу сипле диво-сни:

дрібні макові зерна

і склеює повіки

ніжний дотик жезла…

скотилось сонце у чове́н

на варту вийшов місяць

сценарій Бог веде здавен

і він не застарів ще

 

Розмаїту уяву зродила

безвітряна тиша

у пантеоні подій

губилась моя приналежність

однобоко достигла груша

і сонцю вдячна. У лузі

її світ – безмежність

серед секундних ілюзій…

 

 

***

У вересневому тисячобарвному саду

горить багаття…

а яблуневе тло розспівує його

погідно

й так розколисує гілля…

аж чує спів скляна душа

однак велична,

що достеменно знає музику садів,

як осінь – полум’яні яблука, наосліп

душа збирає ноти із ритмічних снів

на диво повнозвучних, різнотонних

у такт обдзенькують минулі дні

той спів, що понад часом

живе в тобі-мені, у нашім диханні

не тліючи в пекучім оксамиті ватри

обожнюю ці слайди…

 

наш сад – оркестрова яма

де найліпша акустика

півголосом… вголос…

безголосна нестяма…

 

 

***

Безмежний жаль

стогнав в душі.

А я топила у сльозах.

Та він був спраглий:

випив сльози.

І знов стогнав,

стогнав… стогнав…

Я вже безсила.

Колись його топила.

Тепер годую і пою

собою…

Хто я для жалю?

Нещасна жертва,

яку він п’є і душить.

Годі.

Я запитаю у відваги:

«Як сльози стримати,

щоб жаль помер від спраги?»

 

 

***

Мадриґал, присвячений

у свято,

не зможе загасити дим

із табакерки,

бо загорілися із тютюном

слова мої…

 

Артиніт, принесений

у жмені,

не викупить прозорість

почуттів

в мені ще грає музика

Еолової арфи…

 

 

 

***

Далекозорість буває чуйна

коли очі заплющені,

коли глибина сягає висот

її осяює аура півкругла

 

тільки-но іній торкнеться дерев

сплітає крони в срібні ореоли

і подихом з води скульптури ліпить

метаморфози урочистих мрев

 

прабог на перст намотує клубки

із срібних ниток онімілих душ,

що до монад випурхують із тіл,

неначе з гнізд до сонця ластівки

 

яке життя сплете косу з тріади

серед привілля чутися невільним

глядіти розум серед посіпак

гріхи ховати поміж виногради

 

а зодягнувшись у недільне

згинати терен у вінок

і жито сіяти в каміння

усе марне-живе-манірне…

 

 

***

У самопошуках сортуємо

слова

думки

діла

обережно сіємо крізь решето

розуму

почуттів

добра і зла…

 

І навколішки молимо мудрості

відречення

жертви

покори

убозтва

просимо по-всякому

голосно

подумки

рано і ввечері

доста

 

вкорінений обов’язок а чи потреба

чи на хосен душі

чи на прославу неба…

 

Роксолана Стефанишин (нар. 21 січня 1991 року у селі Вижній Березів на Івано-Франківщині) – перекладачка. У 2014 році з відзнакою закінчила магістратуру Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (Інститут філології, кафедра теорії та практики перекладу з англійської мови). Відтоді працює над перекладом поеми Г. Лонґфелло. У 2019 році закінчила магістратуру Львівського національного університету ім. Івана Франка (економічний факультет). З 2008 року живе у м. Київ. Працює перекладачем у інформаційному агентстві «Інтерфакс-Україна».  Заміжня, виховує трьох синів.

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!