“Українська літературна газета”, ч. 4 (348), квітень 2023
РОГОЗЯНИЙ Дід – наш давній автор. Член НСПУ та АУП. Зважаючи на ситуацію та обставини, в яких нині опинився поет, вимушено подаємо його добірку віршів під псевдонімом…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
БЕЗВИХІДНО. ЧАС КИНУТО НА ВАГИ.
Виходжу в ніч, на вулицю, до снігу,
який в заметах спить біля стіни…
А місто вже чекає на відлигу,
місто чекає скорої весни.
Місту набридли віхола й неволя.
Місту набридли вибухи й мороз.
Я озираюсь на широти голі,
в яких блукають череди загроз:
я цій зимі і вітрові не вірю, –
звірино, рефлекторно бережусь.
Проте ізнов мені розлоги сірі
лягають на лице порізом вуст.
Залишаться там шрамом задубілим
надовго… може, навіть назавжди…
Падаю в сніг, що прикидався білим:
«Коли мій світ повернеться сюди,
аби не тамувати більш відразу?!»
Місто – пітьми осоловілий клон…
Смерть і життя тут, справді, ходять разом,
найкращих забираючи в полон.
Безвихідно. Час кинуто на ваги.
Я до кінця тут. Всі тут до кінця.
Аж поки День Звитяги І Відваги
нам шрами страху не зітре з лиця.
«КАЯТТЯ»
Знаєш, люба, тепер не забуду ніколи
я налякану Вічність і далеч гірку,
і заплакані очі святого Миколи,
й Богоматір в огненнім таврійськім вінку,
який вітер роздмухував в овид свинцевий,
який плавився в дощ і твердів при землі…
Там сказав Бог: «Вдивися у видиво – це ви,
ті, що йтимуть до миру крізь болі й жалі».
Я й пішов, через силу повіривши Богу,
намагаючись вийти за сльози свої.
Ох, стогнала, гуділа, двигтіла дорога:
траки танків уже ґвалтували її!
Й ті вели перелоги від Бога – до Бога…
Йду. З важезним хрестом на багрянім плечі,
по розбризканих скалках вінка вогняного,
в невідомість за руку тебе ведучи.
В Передбаченні віщім забув ненароком
я на бід перехресті гординю свою.
Ми йдемо. Наші кроки – по згарищах року,
що минає в безчассі, світів на краю.
Тобі важко, я знаю… Не плач же, не треба!
Ти мене за юдоль цю, Кохана, прости:
так, боюся і жити, й померти без тебе,
навіть більше, ніж в Божу Майбуть не дійти.
Й так, ще чесно святого всепрощення в Неба,
знаю, знаю, дійшовши, проситиму я,
бо вже й зараз в молитвах звертаюсь до тебе:
«преблагая любове, надіє моя»…
ЧЕКАННЯ
Ні пастирів і ні поводирів.
Навіть вожді замовкли і «здиміли».
Даремно й віск свячений прогорів
на плахах задубілих вівтарів.
Ні поступу. Ні каяття. Ні сили.
Сьогодні всяк не помирав й не жив.
Сьогодні тут було все явне – «недо…»:
давним-давно в буття не пнеться з жил
колишній поліс трудолюбних бджіл,
які тепер і дух забули меду.
Сьогодні не вирішую проблем
я також, знавіснілий і «привітний».
Загас матусин кучерявий клен…
Плачі і співи стихли Магдален…
Тому каміння й не шпурляю в вікна,
аби зі скла стекла смолиста піна.
Світ виключив в собі і світло теж.
Й спинився час, що ніби тік невпинно.
І відступились від душі провини.
І відсахнулася душа від клятих меж.
Заклякнув. І молюсь. Чекаю так
чогось того, що в далечах закуто.
Нема дилеми: «Бути чи не бути?»
Бринить остання-тяжкая-минута.
Й таке чекання це гірке на смак,
як правда істинна, чи вогняна цикута…
НАШ ДІМ
Ми свій дім несемо за плечима душі,
межи крил, у засніжену невідь
і у чорні сніги, і у жовті дощі,
де погибель на палець мине від
посивілої кромки жаркого виска,
чи від серця – аж на волосину.
Ох, ця доля сумна, ох ця ноша важка…
І про те як зізнатися сину,
або доні маленькій, що поряд іде
(як горобчик, долонька – в долоні),
що наш дім дорогий уже, може, в «ніде»,
де вітриська гуляють холодні,
де аговкають луни у пусти глевкі,
де палає огненна гейєна?
Ще й дороги чужі, безнадійні такі –
через далеч таку безіменну…
Час нагадує риканням дальніх заграв,
що йому завинили ні чим ми,
бо він сам же війною у нас же й украв
все, що стогне у душ за плечима.
Вже і рідних плачів не почути здаля…
І частіше спиняє нас втома…
А надія на те лиш, що кругла земля,
що йдемо ми із домом – додому.
* * *
Просто встань! Ти – є! Ти – будеш!
Євген Маланюк.
На півдні, як завжди і знов, похмуро –
негода і неволя не мина.
Й Вічне Тепер патьоками на мурах
пише есей під назвою «Війна».
Безпросвітно. Нестерпно. Час й пора юд.
Не відгадать: «По кому дзвонить дзвін?»
Криві дерева в дровах догоряють…
Прямі дерева – прірви домовин.
Даль каламутна… Дні тяжкі, як жорна, –
все перетруть на архаїчний пил.
Й Вічне Тепер, не каючись, нагорне
із того млива знов гробки могил.
Затим хрести постануть, мов солдати…
Та, поки не збулось ще осторог,
може, і варто просто пригадати,
що сил дає лиш на сьогодні Бог?
Він завтра дасть (або не дасть?) нових ще.
Залежно того й будемо (чи ні?):
те, що сьогодні маяло найвище,
завтра можливо гнитиме в багні.
Дивись, уже закреслює «присвяти»
Вічне Тепер упоперек і вздовж.
Тримаймось, друже. Варто побувати
там, де зупиниться цей злий солоний дощ.
ВАЖКО ДИВИТИСЬ В ОЧІ БОЛЮ
Navigare necesse est, vivere non est necesse
(Пливти конче потрібно, жити – не конче)
Важко дивитись в очі болю –
легше тонути у вогні,
чи босим йти в крицевім полі
по злій гартованій стерні.
Ви з болем лякані обоє…
І от – ізнову страх цей пий –
зустрічі з горем і з собою
радій у близькості сліпій.
Гадав, пізнав усе? А ні ще…
Гадав забудеш все? А ні!
Пам’ять не робить нас сильніше:
лиш біль сильніший від брехні.
Це він всотав твою війну всю.
Але ж без нього ти чи й жив?
Прахом пішов – з дощем вернувся
він ось (й він знову – не чужий).
Пройде, як дощ, і тим же прахом
тебе натужно омине:
«До зустрічі! Бувай, невдахо.
Легко впізнаєш знов мене.
Легко мене пізнаєш знову».
Та й розіллється вдалині…
І плисти ним – обов’язково.
А от кудись доплисти – ні.
СКОРО, СКОРО…
Скоро, скоро весна. Скоро, скоро повернуться
з перелітної далечі наші жінки,
яким днів цих воєнних заплутана вервиця,
у далеких чужинах далася взнаки.
Вже давно їм немилі нелякані ранки,
а свої, ще тривожні, як рани болять.
Й на крило десь лягають знов наші журавки,
й піднімають у висі палких журавлят.
Незрадливо відважні: і Бог у них вірує.
Незнищенні і в смертнім вселенськім огні.
Скоро, скоро повернуться з тужного вирію
в Україну свою Українки ясні.
Всі – відьми у ненависті й мавки – в любові…
І сумні, і пісенні, бо – музи степів…
Всі немислимо чесні у ділі і в слові,
бо ніколи й ні в чому не діють «на пів».
Амазонки, я знаю, міста не забули ці,
у яких нині – лігвище болю й біди.
Як за ними сумують поранені вулиці…
Як без них усихають зчорнілі сади…
Коли вернуться, мабуть, воскресну тоді й я.
Хай вас, любі, майбутнього небо трима!
З вами є у майбутнім весна, і надія,
а без вас тут – зима і надії нема.
Є ЛЮДИ…
Є люди, від яких душа вмирає.
Є люди, від яких душа цвіте.
Є люди – мов квітник, є люди – зграя.
Але я зараз – зовсім не про те.
Я й не про те, що нині вже і світу –
всього й того, що тліє у вікні.
Я – про життя. Що нині з ним робити?
Воно ж належить ніби не мені.
Воно завжди належало всім людям,
воно й тепер… і навіть тут… Тому
найлегше, мабуть, впитись словоблудом
і далі каламутити пітьму:
не варто було й вчитись рахувати –
людей майже нікого навкруги.
Скільки між них своїх? А скільки «вати»?
А скільки тих, що просто – вороги?
Жити, чи ні? Та ж, хіба хочу – мушу.
Часом здається: «Все не наяву!»
Але цей біль, що розриває душу,
доводить, що я все-таки живу.
В безвиході. В проклятій хаті скраю.
І де для квітників земля тверда.
Тож, хоч-не-хоч, іду до тих, хто – зграя,
щоб існувати.
Аби лиш – не ця орда…
Vox clamantis in deserto
(голос волаючого в пустелі)
Існую, а хочеться жити,
і ще не зрікаюсь мети:
хоч скільки дарма не тужи ти,
а мусиш вставати і йти.
Набридло в пустелі волати.
Пора віднайти би слова,
достойні молитви й розплати
за тугу, яка, ось, трива.
Та спомини болю тепер ці,
здається, сам Бог береже,
бо пам’ять, вкарбовану в серці,
із серця й не вирвеш уже.
Це іспит зболілої совісті,
я знаю. І знаю – чому.
Куди ж тебе, доле-красо, вести,
заведену світом в пітьму?
Од крові чоло мені витри.
В пропахлому нею етері
я є ще? Зроби мене вітром,
що плаче у кронах артерій!
Хай буду я – пісня печальна,
печальніш якої й нема…
Хай буду я навіть – мовчання…
Було б лиш усе недарма.
ЗБЕРІГАЙМО ВІРУ
Так, справді, сльози – праведна молитва:
немає доказів чесніших від сльози.
Можна бубніти монотонно й монолітно,
сонми образ ллючи на образи.
Можна зневажить вічність і мінливість,
покластись на сакральність каяття.
Можна молитись так, як ми молились
у мирний час – за іншого життя.
Можна укласти з совістю угоду –
тоді даремно Бога й не бентеж:
тепер твоя свобода й несвобода
складається з фронтів уже – не меж.
Якщо душа твоя – лише гріхів вміст,
не фарисействуй, братику, дарма:
не купиш за слова небес прихильність –
її на продаж у небес нема.
Перестраждай і вже проси потому,
все те, чим ти насправді відболів:
лиш так і можна повернуть додому
друзів… живих, птахів і… ангелів.
Серцем нажадані, сльозами перемиті
чуття – єство незраджене твоє.
Йому довірся. Й однієї миті
Бог дасть і те, що неможливим є.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.